— Коли під час війни нас евакуювали в Казань, Прабабка віддавала мені свою порцію хліба, — раптом сказала Аба. — Я весь час була голодна, бо росла, — додала вона, помовчавши. — Мені снилися скоринки хліба, які до війни я ховала під краї миски.

Я озирнулася, щоб іще раз подивитися на Прабабку в плащі та капелюшку. Колись я була страшенно вражена, коли вона показала мені свої фотографії з часів молодості, на яких була вдягнена в різні карнавальні костюми: якийсь тюрбан із пером, зірчаста туніка, розкішні шаровари. Розповідаючи про свої улюблені маскаради, вона пожвавішала, почала детально описувати тканини та крій тих костюмів, стишеним голосом зізналася, що під час одного з новорічних балів вогонь зі свічок, якими було прикрашено ялинку, перекинувся на шлейф її сукні, й сама вона чудом не згоріла; це було до війни, ще в Ленінграді. Говорячи це, вона раз у раз підносила руку до голови таким жестом, ніби поправляла вишукану зачіску. Зрештою, про волосся та нігті, на відміну від решти тіла, вона дбала завжди — ходила до перукаря, який робив їй стрижку, а потім сама бритвою зголювала собі волоски на шиї. Коли я була малою, то раз переплутала ту бритву з пилочкою для нігтів і жорстоко порізала собі пальці — кров зацебеніла струмком, як в Ісуса на образі. При цій нагоді Мама дізналася, що я порушую її заборону, і неабияк на мене розсердилася. А мене й далі тягнуло до темної Прабабчиної нори з піаніно.

Обвішані торбами, ми поверталися додому серединою Академічної, не заходячи вже ні до яких магазинів, та однаково я вважала, що ми йдемо надто повільно, щохвилини зупиняючись під кожною тополею.

— Чому ми повземо як черепахи? — поцікавилася я різким тоном, який здивував навіть мене саму. — Чому ти не можеш іти так само швидко, як я? — продовжила я, так і не дочекавшись від Аби реакції. — Я знаю, що ти хвора. Але чому ти хвора? Скажи мені, чому це так?

Аба й далі не відповідала, що означало, що я перейшла межі, які не можна переходити, задала запитання, які не можна задавати, вимовила слова, які не можна вимовляти, однак із цим уже нічого не можна було вдіяти: слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш, тож я остаточно спалила за собою мости:

— Я не хочу плентатися за тобою! Це нестерпно! Я хочу побігати! Досить із мене цих сумок!

Я розвернулася і швидкою ходою кинулась навпростець, дивлячись поперед себе. Вона залишилася сама, апатична і мовчазна, а я бігла далі. Невдовзі я була вже наприкінці алейки, а може, на її початку, залежно від того, з якого боку дивитися, підстрибувала на одній нозі й почувалася дедалі гірше. Я не переставала нишком спостерігати за Абою, бачила її криві ноги в позаштопуваних колготах, навколо стояла купка сіток, які вона не могла підняти, з них стирчали батон і ковбаса. «Хай би вона була безтурботна і вільна, — думала я собі, — а не повільна і хвора. Хай би займалася чимось іншим, а не тільки покупками та приготуванням їжі, хай би вона перестала мене мучити». Я знала, що це дуже ниці думки, яких у жодному разі не можна собі дозволяти, та що я мала робити, раз вони самі в мені зароджувалися, певно, я також була ницою, от тобі й маєш, і вже годі було якось від цієї ницості відступити, вона вже мною заволоділа, я вже надто далеко відбігла, і водночас мені не було куди йти, вдома на мене ніхто не чекав. Тож я нерухомо стояла на газоні замість Фредра, якого поляки з Польщі забрали до себе, дивилася в бік кінотеатру імені Щорса — черга розсмокталася, фільм давно вже почався, я годувала голубів рештками рогалика, погойдуючись на шпичастих ланцюгах. Аба, певно, зустріла Прабабку, яка їй допомогла; ну і що, що вона старша, зате здорова, разом вони якось уже доплентаються додому, а я вирішила залишитися тут сама до вечора, бо власне щойно зрозуміла, що я — погана дівчинка, а погані дівчатка повинні залишатися самі.

Ми ніколи не зустрічалися у суцільно вкритих коричневою пилюкою коридорах Академії образотворчого мистецтва, де він викладав, а я навчалася, але я стала час від часу бачити його в центрі. Ми обоє були плодами Львова, яйцем, що його висиділо це місто, ми проклюнулися на львівських вулицях — і були вписані в них. Він — шпичастий німб Христа Засмученого з каплиці Боїмів, я — вирізьблена на її цоколі лев’яча паща, він — надтріснуті сходи до Домініканського собору, я — витерта клямка у формі шишки на дверях ренесансної кам’яниці, він — ґуляста бруківка на Пекарській, я — язик ще донедавна мовчазного дзвону на вежі Корнякта. Ми завжди ходили одними й тими самими вулицями, та лише тепер почали впізнавати одне одного: «Доброго дня!» — «Привіт!» — «Як справи?» — «Що нового?»… Я захоплено дивилася, з яким зусиллям він двигав свою переповнену печалями голову, мені здавалося, що її розривають зсередини шляхетні переживання, які пересічній людині були би не до снаги. Він водив мене то в одні місця, то в інші, показував свіжі нарости огидних меморіальних таблиць на прекрасних кам’яницях, критикував композиційні помилки нових пам’ятників і хвалив чудове знання анатомії в давніх скульпторів. Я завжди намагалася читати місто як книгу, але виявилося, що ось він — знає абетку. Біля фасаду одного будинку, з якого недавно обвалилася штукатурка, він сказав:

— Це мовою їдиш: «кава, чай, молоко». Щороку на весну Львів линяє, відкриваючи на фасадах літери з різних алфавітів. Нинішня влада ставиться до цього явища як до небезпечної хвороби. Щось на кшталт висипки. Симптоми, подолані в одному місці, з’являються щоразу в багатьох інших місцях. Проте доморощені лікарі впевнені у своїй кваліфікації та обраній терапії.

— І в них нічого не виходить?

— Поки що нічого. Але це… триватиме дуже недовго. Для мене вітраж на твоїй сходовій клітці — остання культурна мембрана міста. Якщо вона трісне, його вже ніщо не врятує.

— Падіння Рима? — невпевнено підказала я.

Він подивився на мене проникливим поглядом, може, аж занадто, і це глибоке проникнення почало мене хвилювати, я глянула на його руки, обручка на пальці виглядала як декларація моєї недоторканності, він пестив поглядом єврейські пам’ятки так само ніжно, як скляне дерево на нашій сходовій клітці, я опустила погляд на його старі шнуровані черевики, чорні та блискучі, наче поверхня платівок з операми в найкращому виконанні, яких у нашому домі ніхто не торкався багато років.

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, проте він, вдаючи, ніби мене не чує, знову поринув у свої всевідаючі печалі, куди мені не було входу.

— Запрошую тебе на каву завтра о четвертій в Італійському дворику, — зненацька сказав, коли мені вже здавалося, що він забув, що я стою поруч.

— До зустрічі! — помахав мені рукою ще за хвилину, ні на крок не відходячи від літер на фасаді, ніби хотів так само, як і вони, залишитися законсервованим у цьому місці назавжди.

Наступного дня ми зустрілися в аркадному дворику, де колись втілений в образ Ромео колишній учасник війни в Афганістані скакав без страхової линви з третього поверху просто в обійми Джульєтти, а ще раніше прогулювалася Марисенька Собєська, однак тепер не було ні Ромео, ні Марисеньки, тільки непримітні працівники Історичного музею прошмигували балконами туди-сюди, а внизу за столиками засідали чоловіки з бородами і жінки в туфлях на високих підборах. Вони могли собі дозволити каву і розмови про мистецтво. Розкосоокі офіціантки пропливали з тацями, проминаючи пофарбовану в білий колір статую Феміди, яка, можливо, теж мала мигдалевидні очі, але цього не можна було перевірити, бо вони були зав’язані раз і назавжди. І добре, бо інакше вона би побачила, в який спосіб у дворик потрапляють польські студенти — кажуть охоронцеві при вході, що йдуть на каву, а тоді сідають під арками, нічого не замовляють і фотографують кожнісіньку арку по черзі, ігноруючи кричущі діри в бюджеті українського музею, та при цьому ще й забалакуються (десь там та щось там про перемогу під Віднем).

Микола вже сидів за столиком, його обличчя немовби заросло тютюновим димом, він палив добре знайому мені «Орбіту», його долоні займали всю поверхню стільниці. Я сіла поруч, але не могла зосередитися на розмові, нав’язливо думаючи про свої ноги, обтягнуті під столиком короткою спідницею, яку я чомусь вдягла саме сьогодні — на щодень я рідко носила щось інше, ніж джинси. Кава, яку він замовив для мене, була солодка і гірка, всередині в ній була якась м’якоть, відчутна у роті, я розтирала її язиком і ковтала.