— Удома я п’ю розчинну каву, — зізналась я.

— А ця тобі смакує?

— Так, — збрехала.

— Вона називається «Форт», її привозять до Львова з Перемишля. Одна пачка коштує гривню на Галицькому базарі. Я заварюю собі п’ять-шість таких кав щодня.

Я підняла на нього погляд і побачила, що замість довгого волосся в нього росли вуса від гущі з кави «Форт» — гіркі та солодкі. Я відчула спазм у серці, кава діє передусім на серце, говорила Аба. Кожен його палець був запаленою сигаретою, оповивав подвір’я клубами диму, такого, який я бачила по телевізору, коли Алла Пугачова співала сумну пісню про кохання. Цікаво, що скаже Аба, якщо я почну пити таку шкідливу каву? Зрештою, байдуже, я вже повнолітня, я сьогодні — несподівано для самої себе — вдягнула міні-спідницю. Я проковтнула останні грудочки м’якоті і відчула, як ноги вислизають з-під спідниці й починають самі собою підніматися по арках. «А непогані в мене ноги, — мимоволі подумала я, — стрункі, обтягнуті чорними колготками, на яких виграють сонячні промені». Я хотіла їх переловити і швиденько повкладати на місце, от тільки спідниця була не надто хапкою пасткою, а вони вже вподобали собі найвищі місцини італійського дворика і лазили по них, як коти, тоді як я, безнога і нерухома, мусила чекати на їх повернення, перш ніж Микола дотямить, що відбувається.

— Хочеш пройтися? — запитав він, гасячи сигарету.

Я з полегшенням погодилася. Коли ми простували через площу Ринок, всі частини мого тіла вже були приборкані й ходили, як виготовлений на німецькому заводі Вільгельма Штіле годинник на вежі ратуші. Ми наближалися до каплиці Боїмів, коли Микола раптом запропонував:

— Називай мене на «ти».

Я кивнула, але вже в наступному реченні замість легкого і впевненого «ти» видала тільки гикання: цей займенник душив мене, як мокроти, витікав, наче молоко з рота немовляти. Я не могла — так-от відразу. Я почувала себе недостойною, мені потрібен був час, щоби призвичаїтися. Ми зайшли в якусь браму, піднялися сходами, протиснулися повз якісь старі лахи, негембельовані дошки зробили мені дві дірки в колготах. «Нічого, — подумала я, — так їм і треба після того, що вони мені влаштували в Італійському дворику». Ми стояли на крихітному балкончику, дзвіниця Катедри була страшенно близько, здавалось, вона от-от упаде нам на голови.

Я боялася, що він зараз мене поцілує, а він почав говорити, як заведений, і то перехилявся через поручень, то обертався до мене, то знову повертався до постави urbi et orbi.

— А ти знаєш, що мій батько був директором Оперного? Я провів там усе дитинство, всі вистави знаю напам’ять. Коли мені було сім років, під час «Лускунчика» на сцені почалася пожежа. Опустили протипожежну завісу, яка може наглухо відрізати сцену від залу для глядачів. Вибухнула паніка, люди кинулися до виходів. А я взагалі не злякався. Я сидів і думав, що ця сценографія куди цікавіша за попередню. Саме тоді я й відчув, що хочу стати сценографом, хоча, природно, цього слова я ще не знав. А тобі мама розповідала, що одного разу під час «Аїди» в залі померла людина?

Він бомбардував мене десятками оперних спогадів, як із рогатки, а я вростала в кам’яну підлогу балкона: боялася пожежі так само, як глядачі того злощасного «Лускунчика», бо його слова знову роздмухували в мені вже погасле полум’я болю від втрати матері, руйнували насилу вибудувану рівновагу, здавалося навіть, що віщували катастрофу. Я знала, що цього разу не дам собі з нею ради: спершу запалає Катедра, з неї вогонь перекинеться на будинки поблизу, досягне балкона, на якому ми оце стоїмо, а тоді спопелить ціле місто — так сталося в 1527 році, і потім мешканці ще навіть не були впевнені, чи варто відбудовувати Львів на тому самому місці.

— Мені вже треба йти, — крикнула я і збігла сходами вниз, затуляючи долонями дірки на колготах. Він спустився за мною, не пришвидшуючи ходи. На мої прощальні слова не відповів.

Я лежала на землі, міцно тримаючи її за ноги трохи нижче колін, Аба тримала її руки. А вона не зважала на жодну з нас, вихилялася у навстіж відчинене вікно: забула зафіксувати його гачком. Натовп вливався в нашу вуличку і, як тісто, осідав на сходинках будинку міліції. Мама кричала в трубку:

— Пов’язали? Скількох? Коли?

Це гамір за вікном і привів нас із Абою в її кімнату.

— У жодному разі не можна допустити кровопролиття. Вже спускаюся.

Легко сказати, важко зробити. Її руки і ноги були закуті живими кайданками.

— Це розлючений натовп. У них у руках каміння. Якщо вони спробують взяти відділок штурмом, цим усе не закінчиться. Міліція матиме претекст застосувати силу. Я повинна туди піти.

Мої пальці на її кісточках стислися ще міцніше.

— А?.. — значуще запитала Аба.

— Вячеслав Максимович уже виїхав з дому, але поки він сюди під’їде, все може статися.

Вона почала висмикувати ноги, безрезультатно намагаючись звільнитися, питала когось по телефону:

— Затримані хлопці — це студенти?

Темний квадратик паркету, на якому лежало моє обличчя, пахнув пилюкою, чиясь нога колись виорала в ньому криву борозенку, яка мене приваблювала: якби ж то я могла зменшитися, як хлопчик-мізинчик, зменшити ще й маму, взяти її за руку, як Стара Миша — Дюймовочку, і крізь шпаринку завести під землю, де на нас чекатиме кімнатка з накритим столиком, у затишній білій домівці над берегом річки, тієї самої, якою пливли Марі та Лускунчик, коли той уже перетворився на вродливого принца.

Тим часом Мама нахилилася наді мною і кількома вправними рухами розігнула мої пальці, навіть не дивлячись на мене. Увертюра відзвучала, флейтистки вийшли перекурити, контрабасист відкинувся на спинку крісла, і тільки скрипалі напружено чекали потужного, як завжди, вступу солістки.

Я почула лише, як грюкнули двері квартири. Вихилившись у вікно, я побачила, як вона продирається до входу у відділок, як люди розступаються, щоб утворити для неї коридор, як скандують її чотирискладове російське прізвище. Вона йшла трохи невпевненою ходою, але причиною цього були туфлі на шпильках, які ковзали по бруківці; вдягнена вона була у блакитну сукню з рукавами з буфами, що стовбурчилися на плечах. Вона дійшла до сходинок перед дверима у відділок, піднялася на найвищу і зробила руками такий жест, ніби хотіла злетіти увись. Люди трохи притихли.

почала вона співати пронизливим сопрано, яке будило в уяві здогади про голоси сирен, а натовп вторив їй низькими, недобрими голосами.

Я не вірила своїм вухам. Вона казала, що вони з Чорноволом домовилися завжди пропускати цей куплет. Не через, боронь Боже, страх перед владою, а щоб не підкреслювати національних поділів і не образити людей із російським корінням.

— Браття! — крикнула вона, закінчивши останній куплет. — Навіщо ми зібралися зараз у цьому місці?

— Наших хлопців, — долинуло знизу, — хочемо звільнити…

— Чи ви згодні, щоб я була вашим послом доброї волі, щоб я пішла від вашого імені в міліцію і спробувала з’ясувати, чи є які-небудь підстави тримати їх під арештом? — далі запитувала вона, а до мене дійшло, що вона зараз зірве голос, що її вже не врятує ні пиття сирих яєць, ні трав’яні компреси — сьогодні ввечері вона просто фізично не зможе вийти на сцену, і її не виправдає навіть Марія Петрівна з відділу кадрів, весела жіночка-пампушка, яка завжди робить це для співачок у перші два дні місячних (так, ці дні є для них офіційним приводом для звільнення від виступів). Петрівна вела загальнодоступний календарик менструацій співачок, і коли в котроїсь із них наближався термін, попереджала: «Третього числа така і така розсиплеться». Те, що зробила Мама, — це теж «розсипка», про яку не дізнаються глядачі. Вони будуть розглядати завісу Семирадського у свої позолочені біноклі, потім почнуть з нетерпінням постукувати пальцями по поручнях оксамитових крісел, а тоді на сцену вийде директор театру й оголосить, що примадонна сьогодні не зможе виступити, бо оце саме бореться за незалежну Україну. Чи у відповідь на це повідомлення вони зірвуться з місць і почнуть плескати? Потопчуть книжечки з лібрето і всі разом кинуться до виходу, побіжать під наші вікна співати «Червону калину»? А може, Маріанну просто замінить одна з солісток, які вже давно чекають нагоди вижити її з театру?