— Форте! Форте! Фортісімо!
Раптом у хористів змішалися ноти, аркуші з нотним записом полетіли на землю, голоси почали фальшувати, до мене долинули вереск, брязкіт, зойк, мене відпихали від Аби, я присіла на землю, схрестила руки на грудях, стиснула їх, а тоді сплела пальці за спиною, мені на голову сипалися пісок і недопалки, а та жінка, що зверталася до Матінки Божої Заступниці, переказувала, ставши навшпиньки:
— Відставляють хоругви. Ті в тих виривають гвоздики. Шмагають їх ними по обличчю. Ті плюють на синьо-жовті прапори. Їх розділяють солдати.
Від сидіння навпочіпки в мене боліли ноги, довелося вмоститися просто на плити тротуару, добре, що Аба зникла, а то би зайшлася голосити про мої застуджені яєчники. Сівши на землю, я помітила, що жінка, яка молилася до Заступниці, взута в чоловічі ортопедичні черевики різного розміру, певно, в дитинстві перехворіла на поліомієліт. Довгі шнурівки зв’язували не тільки халяви її черевиків, а й ноги, я здивувалася, як вона взагалі сюди дійшла, а тоді подумала, що, можливо, ноги всіх нас, тут присутніх, переплетені такими ж, як у неї, шнурівками, і кожен рух одного тягне за собою тисячі інших. У натовпі ніколи не можна сідати: затопчуть на смерть. Аба зникла. Ми — гумус.
— Форте! Форте! Фортісімо!
— Матінко Божа, змилуйся над нами, зараз повбивають одні одних!
Сірі тротуарні плитки — такі ж сірі, як і Володимир Ілліч. Його виготовив московський скульптор Меркуров, знаний на всю країну автор кам’яних Ленінів. Я вперто не дивилася на пам’ятник, та однак він стояв у мене перед очима: м’яв у руках і так уже пом’ятого картуза, височів на подібному до комина п’єдесталі, дивився вниз очима приреченого. Хтось вилив на його постамент відро червоної фарби: вона нагадувала все те, про що я хотіла б забути.
— Геть! Геть! Геть! — чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день — навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.
— Але ж понаробилось, — механічно повторював він. — Наробилось. Робилось. Билось.
— Що ви про це думаєте? — запитувала я, не відкриваючи рота. — Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.
— Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! — крикнула Аба і потягла мене за руку.
— Ти жива? — я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.
— Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! — прокоментував хтось поруч.
Я відірвала кросівки від землі — і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому — три чорні гілки, посередині — золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.
— Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!
Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.
— Перелічує найбільші злочини комунізму, — припустила Поклонниця. Вона плакала.
Співи стихали. А тоді — останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два — взяли!»
У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею — наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, — а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.
Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.
Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.
— Ходімо вже додому!
— Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.
— Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?
З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю — і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми — гумус», — але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.
— Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!
Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу — з позначеними місцями, де ще не ліквідовано пам’ятники Леніну. Навколо нас з’явилися пляшки «Столичної», люди пили з горла, передавали їх із рук у руки. Різні групки одночасно співали різних народних пісень, і ніхто вже не потребував ніякого диригента. Ми йшли до виходу не в той бік, бо натовп перед нами ставав дедалі щільнішим, людське море вихлюпнуло нас саме там, де ще кілька хвилин тому височів Ленін, солдатів уже не було, я тільки бачила, як якийсь чоловік із розстібнутою ширінкою стояв над свіжою ямою і поливав її щедрим струменем сечі. Я впіймала на собі осудливий погляд Аби: мені не варто було на це дивитися, зараз я перетворюся на соляний стовп. «Люба Або, — відказала я без слів, — у цю мить моя голова зайнята Зигмунтом Горголевським, мені так його шкода, сама не знаю чому, от візьму зараз і розплачуся». Але насправді то власне Аба крадькома витирала сльози зворушення, і коли ми пішли в бік дому проспектом Леніна, сказала:
— Не поклоняйся ідолам і не служи їм. Слово Боже збулося, ми свідки цього.
Я палко кивнула на підтвердження цієї істини, і тої ж миті відчула, як розщібнута шпилька, яка зсунулася з коміра моєї куртки і пропхалася крізь трикотаж светра, впивається мені в шкіру десь аж під ребром.
Майстерня II
Пройшовши кілька вулиць, ми опинилися на Льва Толстого, спустилися вниз, тоді старанно зачинили за собою двері і вляглись на канапі, прикритій жовтим покривалом із жовтими кульбабами; голка програвача розтинала чорне плесо платівки. До мене ненадовго повернувся голос, я кілька разів сказала, що «не можна, не треба, не годиться, не хочу, не вмію, не знаю». Мені не подобався саме такий різновид розмови, йому вона теж не здалася приємною, він відвернувся до стіни, з льоту вимкнув програвач, встав з ліжка і сам почав грати на старому піаніно. Він надто сильно вдаряв по клавішах, я боялась, що зараз він вдавить їх усередину і тоді доведеться кликати фахівця, а в мене не буде чим заплатити, і я піду сама на морозяну вулицю, і помру в під’їзді, бо додому також не буде сенсу вертатися. Микола імпровізував у все більше джазовій манері, врешті почав сам собі підспівувати:
— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!
Покривало було жорстке і вогкувате, я лежала на спині, веслувала в ритм його мелодії, буйки залишилися зовсім далеко і ще більше віддалялися, маяки зникли за горизонтом, рятувальники давно пішли у відпустку, я власноручно стягнула із себе сірий вовняний светр, сіру розтягнуту майку і сірий запраний ліфчик, перевернулась на живіт, мені ввижалося, що на моїй спині виросла кульбаба, а він співає якраз про неї, про кульбабу, про цілий луг весняної жовтої кульбаби, по одній квітці з кожної веснянки, і вони всі разом, всі — разом зі мною, гойдаються в такт мелодії: