— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Мелодія прискорилася, жовті квіти перетворилися на білі пухнаті кульки, Микола здував їх усі нараз швидким подихом, моя спина перетворилася на цвинтар, на якому замість хрестів стирчали полисілі голівки кульбаб.

— Куль-ба-ба-ба-ба-ба-ба!

Це був несподіваний стукіт у двері, хоча перед тим ми не чули кроків. Микола накинув на мене брудний халат й акуратно підштовхнув у бік піаніно, я мала присісти за ним, щоби сховатися. Я втиснулася спиною в ряди книжок на нижніх поличках стелажа, я — «кишенькова жінка», сама не знаю, яке слово здалося мені принизливішим: «кишенькова» чи «жінка». Він впустив усередину матір, її погляд обмацував стіни, вона принесла йому гарячий обід, він розсердився на неї за це, тут же попросив її вийти, ніби саме припущення, що він міг би відчувати голод, було для нього принизливим, як і сама думка, що він був народжений жінкою. Я сиділа на підлозі, втупивши очі в те місце, де розходилися поли халата, дивилася на свої груди. «Молочні залози», — так вони називалися в легенді рентгенівського знімка легень. «Молочні залози», з яких ніколи не витекло ні краплі молока. Молочні залози. Молочаї. Кульбаби.

+++++++++++++++++++Миколина мати вийшла, зачинивши за собою всі двері, ми знову лягли одне коло одного, Микола стягнув штани, ноги в нього були тонкі та довгі, схожі на диби, це позбавляло його серйозності, зазвичай це маскував одяг, а ще я побачила, що він носить голубі бавовняні кальсони, напевно, він і справді колись був дитиною. Однак зараз ці майже тендітні ноги були кублом дикого звіра, що здибився під прикриттям кальсонів, Миколі доводилось притримувати його рукою, щоби той звір не кинувся і не розтерзав мене.

«Ось він — гріх», — думала я, не в змозі відвести погляд.

— Хочеш, щоб я ознайомив тебе зі своїми інтимними органами? — запитав Микола своїм звичайним тоном викладача.

Я нерішуче кивнула, тоді він ввійшов у печеру і зсередини відчинив дверцята, за якими дрімав звір, я бачила звірову тремку шкіру і страхітливу пащеку. Під час наочної лекції Микола лагідно гладив його по голові.

— Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка, оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють… а те, що зараз відбувається, називається ерекцією…

«Ось він — гріх», — стугоніли в моїй голові слова, заважаючи засвоювати нове знання. Місце між ногами в мене було залите жаром, я боялася, що цей жар навіть видно, неодмінно мало бути видно червону заграву — там, зараз він її помітить і почне казати, що я розпусна жінка.

— Хіба це можливо, що ти — дівчина?

— Я ж ходжу до Катедри.

— Моє покоління виросло без Бога. Нам ніхто про Нього не говорив.

— Але зараз ти вже знаєш.

— Я прийняв хрещення кілька років тому.

— Ти не поводишся, як новонавернений: не ходиш до церкви.

— Я не вважаю, що виражати любов тілом — це гріх.

Я відірвала лице від складок вогкого покривала, простягнула руки, погладила його, як кота, хоча він пахнув, як пес, мені б хотілося, щоб він дозволив мені занурювати пальці в його шорстку шерсть, щоб він заплющив очі і поринув у муркітливе блаженство, щоб ми разом перебували в розкоші, яку дає близькість другого тіла, та в нього була власна програма, він рухався в іншому напрямку, ніж я, хоча наші переплетені тіла, здавалося, переконували в одному і тому самому. Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, — навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вливався в мене, мов гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.

— Зніми ці сережки, — раптом простогнав він, — вони такі ж кічеві, як твої картини.

Я витягнула з вух кольорові камінці, які дуже любила, і пожбурила на підлогу, а він продовжував подорож по моєму тілу. У цій мандрівці йому не потрібен був співподорожній. «Чому він такий поглинутий моїм тілом? Нещасний братик-ослик, який прагне тільки одного: щоб його погладили і притулили», — думала я, а він раптом скрикнув, як людина, котра щойно знайшла давно загублену річ, тоненько застогнав із заплющеними очима, притискаючи мою долоню до свого вологого члена, ніби хотів, щоб я склала іспит зі знань, отриманих на тему його анатомічної будови. Невдовзі він знову сповістив тоном викладача:

— Саме так виглядає еякуляція.

Він вдягнув кальсони, підвівся, підійшов до плити, насипав до італійської кавоварки-еспресо три ложечки з чубком кави «Форт» — і стояв спиною до мене доти, доки гарячий напій не почав із сичанням перетікати у верхню камеру. Розділив каву на дві керамічні філіжанки з грубими стінками і мовчки подав мені одну.

Було темно і морозяно, коли ми вийшли на вулицю, ми ковзалися на грудках брудного льоду, моя рука — в його кишені, його рука — в його кишені. Я робила все, щоби крадькома прослизнути вулицями, де ходило повно його студентів і знайомих, бо минули ті часи, коли я ступала поволі, не відводячи погляду від надщерблених голів польських поетів на верхніх поверхах будинків; тепер вулиці перетворилися на смугу перешкод, а мій підозріливий погляд був розвідником, якого я щомиті посилала далеко поперед себе. Микола, як завжди, крокував без усякого поспіху.

Ми зупинилися біля одного будинку поблизу Політехніки — «еклектизм, зверни увагу на невеликі круглі вежі на самому верху» — ввійшли в браму, покриту білою ліпниною, — «старанне виконання, нуль художньої цінності» — пройшли через подвір’я, заставлене врослими в землю «запорожцями», накритими брезентовими чохлами, мені б теж такий не завадив, небо саме почало випльовувати плахти мокрого снігу — мої долоні на моїй голові, його долоні на моїй голові — з подвір’я ми перейшли в наступну браму — «глянь на куту скриньку для листів, якийсь бовдур пофарбував її коричневою олійною фарбою» — а звідти на чергове подвір’я, там я побачила покритий бляхою мезонін, град барабанив по його даху, пробиваючи наскрізь, пробивав він і наші непокриті голови. Ми постукали у двері, відкрив чоловік середнього віку з пасемками чорного волосся по боках лисого черепа; його чіпке око відразу ж зафіксувало наші переплетені пальці. Ми ввійшли у приміщення, так щільно заставлене головами, що ніде було притулити власну; вони стояли одна біля одної на довгому столі, з шиями і без, матові та блискучі, з каменю і з дерева, всі одночасно повернулися до мене і почали мене розглядати — у їхніх більмуватих очах не було прощення моєму гріху. Серед цих мертвих голів смикалася і теліпалася лисина господаря, який готував для нас почастунок. Він приставив до шафки драбину і піднявся по ній під саму стелю, щоби зняти з полиці якісь бутлі, при цьому зачепив головою цілий ліс ніг, який там ріс: ноги прямі та схрещені, кам’яні і металеві, усі — босі. Сусідню шафу прикрашали паперові Богоматері в золотих коронах і один портрет колишнього українського прем’єра Віктора Ющенка. Микола з господарем всіли ся обличчям до нього, розлили по склянках непрозоре вино з оплетеного лозою бутля. Я теж пила, і вже після перших ковтків голови почали накладатися одна на одну: господар — на Матір Божу Язловецьку, Миколине волосся — на господареве волосся, Миколине волосся — на господареву лисину, Миколине волосся — на лисини мертвих голів, які всі до одної були Тарасом Шевченком, їхні обважнілі лоби нависали над вилупленими очима, крім того, з усіх Шевченків звисали довгі вуса та стяжки вишиванок. Микола з господарем дискутували стосовно якогось складного питання, пов’язаного з факультетською конференцією, бо та власне наближалася, нарікали на декана, щось занотовували на звороті пописаних листків, а я сьорбала непрозору рідину, середнянське вино із сонячного Закарпаття, яке доходить стиглості в досконалих пивницях і погребах, збудованих турками чотириста років тому. Усі голови були однакові, хоча не зовсім, я помітила одну з лисиною і навислим чолом, але без вусів — «увага — чужинець!» — цікаво, як вона сюди пробралася, я вдивлялася в неї дедалі уважніше, цмулила середнянське, як воду, і намагалася згадати точну цитату з «Руслана і Людмили», коли нещасний закоханий шукає наречену, а замість неї зустрічає в чистому полі величезну голову: