«Руслан дав собі раду», — подумала я, бо коли голова почала на нього щосили дути і скинула його з коня, коли стала кричати і дражнити його своїм страхітливим язиком, він швиденько і вправно проштрикнув отой її язик списом — у рамках необхідної самооборони, тоді як я була беззахисна і до того ж голодна, поглядом шукала чого-небудь їстівного, однак на столі стояло тільки варення з червоної калини, терпке і гіркаве, Аба давала мені таке по ложечці, коли боліло горло. Микола з господарем теревенили про клопоти з деканом, голосно прицмокуючи над його старечим маразмом, а може, і через калину: тверді шкірки приліплювалися до зубів та до язика, їх було важко відчепити, а тоді прожувати. Голова-чужинець непогано закамуфлювалася серед бюстів поета, вторглася до його вишневих садочків, нещасних кріпачок і гайдамаків з гострими косами, але навіть і це ще нічого порівняно з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею — цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

— Звідки тут узялася ця голова? — тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова — той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру — ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, — врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами — бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку — ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі — сховали на одному складі.

— І як же ця голова потрапила до вас? — запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

— Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

— Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, — хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику — Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив:

— Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було — в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

— Ми знайомі багато років, — сказав Микола, коли ми вийшли надвір. — Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками — по коліна у свіжому снігу, моя голова — на його плечі, його голова — на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», — сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я — в рожевих чобітках, Аба — в чорних черевиках на платформі, Мама — у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.

— Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, — бурчала Аба. — І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.

— А може, я ту свою організму не зношу? — питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. — Може, я хочу прикінчити цю суку?

Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.

Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, — гвоздики і троянди.

Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.

— Ненавиджу ці міщанські обіди! — зітхнула Мама.

— І не соромно тобі, Маріанно? — обурилась Аба. — Май трохи поваги до людей! І вдячності!

Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала очі, аж врешті-решт їй вдалося успішно підкинути вгору своє невелике тіло, а на її гладкому, майже зовсім вільному від зморщок чолі виступила паволока вологи.

На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.

Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина — тітка Марія — чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка — важкого керамічного вазона — дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.