Гадаю, що ніколи доти мені не траплялася жодна людина, вигляд якої був би настільки оманливим, як у Емми ван А.

За першої зустрічі вона виглядала слабкою, скромною, зовсім непоказною, маломовною і настільки звично-непримітною, що її одразу забуваєш. Але відколи я доторкнувся до неї справжньої, вона — інтриґуюча, владна, осяйна, парадоксальна, невичерпна — невідступно мене переслідує, навіки затягнувши в сіті своєї звабливості.

Деякі жінки нагадують пастку, в яку тебе ловлять. Інколи ти сам не хочеш з тих тенет виборсуватися. Емма ван А. досі мене там тримає.

Усе почалося несмілого прохолодного березневого ранку в Остенде.

Я завжди мріяв про Остенде.

У мандрівках мене скорше ваблять назви, ніж місця. Підносячись у небо вище дзвіниць, мелодія назви звучить звіддаля, розпросторюючись на сотні кілометрів і випромінюючи навсібіч звуки, а ті породжують в уяві різні картини.

Остенде…

Приголосні й голосні малюють план, зводять мури, увиразнюють атмосферу. Якщо містечко названо ім’ям якогось святого, моя фантазія вибудовує його довкола церкви; тільки-но його звучання нагадує діброву — Дубровиця чи поле — Подільськ, вулиці заполонює зелень; коли воно вказує на якийсь матеріал — Кам’янка — моя уява зішкрябує зі стін тиньк, аби вивільнити з-під нього камінь; коли нагадує про диво — Богданівка — я розміщую поселення на стрімкій вершині, що височіє над рівниною.

На підході до міста я передусім маю зустріч із його назвою.

Я завжди мріяв про Остенде.

Я міг би туди не поїхати, вдовольнитися мрією, якби розрив із коханою не штовхнув мене в дорогу. Поїхати! Геть із цього Парижа, переповненого спогадами про кохання, якого більше немає. Негайно змінити повітря і клімат…

Вихід намалювався мені на Півночі, ми ніколи не бували там разом. Щойно я розгорнув мапу, як мене наче магнітом притягнули ці сім літер, накреслені на блакиті Північного моря: Остенде. Поза тим, що мене заполонили ці сім літер, я пригадав, що одна моя добра знайома має адресу гарного помешкання. Кілька дзвінків — і справу полагоджено, про проживання домовлено, валізки закинуто в авто, і от я прямую до Остенде, наче там на мене чекає моя доля.

Оскільки слово починалося зі здивованого «О», а далі йшло пом’якшувальне «с», воно наперед підказувало моє замилування нескінченним пляжем із дрібненьким піском… Оскільки далі йшло «тенде», переростаючи в «тендітний», я малював собі вулички в пастельних тонах, що лежали під мирним небом. Оскільки ж лінґвістичне коріння підказувало, що йдеться про містечко, «розміщене на заході», я розвертав будиночки фасадом до моря, на них постійно червоніли відблиски західного сонця.

Прибувши туди вночі, я не знав, що й думати. Якщо в деяких моментах реальний Остенде збігався з моєю мрією про Остенде, він підсунув мені й різкі спростування: хоча населений пункт містився на кінці світу у Фландрії, вивищуючись між безмежжям хвиль та безмежжям полів, і хоча й пропонував широкий пляж і ностальгійну дамбу, він демонстрував, наскільки бельгійці спотворили своє узбережжя, виправдовуючись необхідністю відкрити його для більшої кількості людей. Вищі за пасажирські пароплави прямокутники будинків, помешкання, що не мали смаку й душі, але відповідали рентабельності в секторі нерухомості, — я бачив міський хаос, що свідчив про жадібність підрядників, які прагнули загребти гроші середнього класу під час належної йому відпустки.

На щастя, будівля, в якій я зняв увесь поверх, збереглася з XIX століття, це — вілла, побудована в добу короля зодчих Леопольда II. Звичайна й непримітна свого часу, вона стала винятковою сьогодні. Розміщена серед недавно збудованих висоток, що втілюють нульовий рівень геометричної вигадки: прості, переділені на поверхи паралелепіпеди, поверхи, своєю чергою, переділені на квартири, квартири, заткнуті жахливими, абсолютно симетричними вікнами з димчастого скла, — раціональність, що викликає відразу до раціональності, — вона мала час причепуритися, змінюючи розмір і ритм своїх віконних прорізів, виступаючи тут балкончиком, тут терасою, а там заскленим садом, сміливо вибираючи вікна високі, низькі, середні, навіть кутові, тоді раптом, як жінка, яка, розважаючись, ставить собі на чолі мушку, під самісінький шиферний дах утулила слухове віконечко.

У розчинених дверях височіла руда жінка років п’ятдесяти з широким обличчям у червоних прожилках.

— Чого тобі треба?

— Чи тут живе мадам Емма ван А.?

— Правильно, — пробурчала вона з сильним акцентом фламандської селянки, який підкреслював її вигляд вішальника.

— Я на два тижні зняв ваш другий поверх. Моя подруга з Брюсселя мала вас попередити.

— Так, звичайно! У тебе тут зустріч! Я попереджу тітку. Заходь, будь ласка, ну ж бо, заходь.

Зашкарублими руками вона вихопила у мене валізи, поставила їх у холі й по-дружньому різко підштовхнула мене у бік вітальні.

На тлі вікна вимальовувався силует тендітної жінки в інвалідному візку, повернутому до моря, з якого небо спивало темно-чорнильну барву.

— Тітко Еммо, твій пожилець.

Емма ван А. розвернулась і почала мене розглядати.

Інші на її місці пожвавилися б і, намагаючися сподобатись, привітали б із приїздом, вона ж заходилася прискіпливо мене вивчати. Дуже бліда, зі шкірою, скорше зістареною роками, ніж зморшкуватою, волоссям, у якому чорний колір сусідив із білим, хоча в сіру масу вони не зливались, а йшли двоколірними контрастними пасмами. Видовжене обличчя Емми ван А. спиралося на тоненьку шию. Через вік? Чи в неї така манера? Її голова була схилена набік, вухо майже торкалося лівого плеча, а підборіддя задерлося до правого плеча, так що своєю скошеною увагою, вона, здавалось, і слухає, і оглядає.

Порушити тишу довелося мені:

— Доброго дня, мадам, дуже радий, що можу зупинитись у вашому домі.

— Ви письменник?

Я збагнув суть пройденого огляду: вона роздумувала, чи схожий я на людину, здатну писати романи.

— Так.

Вона зітхнула немовби з полегшею. Схоже, мій статус автора зіграв вирішальну роль у рішенні пустити мене в дім.

Племінниця, яка стояла за мною, зрозуміла, що чужинець успішно склав тест на входини, і промовила своїм трубним голосом:

— Що ж, піду закінчу готувати кімнати, буде готово за п’ять хвилин.

Доки вона віддалялась, Емма ван А. проводжала її поглядом, яким зазвичай дивляться на вірного, але обмеженого пса.

— Перепрошую за свою племінницю, месьє, вона не вміє звертатися на «ви». Розумієте, в голландській мові використовують лише «ти».

— Прикро позбавляти себе задоволення перейти з «ти» на «ви».

— Куди приємніше було би користуватися мовою, в якій існує тільки «ви», чи не так?

Навіщо вона так сказала? Можливо, боялася, що я поводитимуся надто фамільярно? Я продовжував стояти, трохи збентежений. Вона запропонувала сісти.

— Як цікаво, я проводжу своє життя серед книг, але ніколи не зустрічала живого письменника.

Кинутий довкола погляд підтвердив її слова: на полицях вітальні стояли тисячі книг, які частково захопили навіть територію їдальні. Щоби дати мені можливість краще їх розглянути, вона, мовчки, мов тінь, прослизнула на своєму візку між меблями й увімкнула лампи зі слабким відблиском.

Хоча ніщо так не тішить мене, як товариство друкованих текстів, ця бібліотека викликала в мене відчуття незручності, хоч я й не міг зрозуміти чому. Акуратно оправлені у шкіру чи полотно томи виглядали імпозантно, їхні назви та імена авторів були викарбувані золотими літерами, неоднакові за розміром, вони стояли врозріз, не безладно, але й без надмірної симетрії, у певному ритмі, що свідчив про незмінний смак, однак… Можливо, ми настільки призвичаєні до оригінальних видань, що оправлені зібрання збивають нас із пантелику? Чи мені прикро не бачити улюблених обкладинок? Мені було складно сформулювати своє збентеження.