Ґаб де Сарла, ввічливий, галантний, одягнений з недбалим смаком у стилі джентльмена-фермера, вільний, аби могти зробити послугу, постійно присутній на релігійних відправах, мало схильний до зайвої балакучості чи роздумів, міг однаково і викликати захоплення, і дратувати. Відданий традиціям у своїх почуттях, розмовах і поведінці, навіть у фізичному вигляді, одних людей він приваблював із тих самих причин, що інших (звісно, нечисленних) відштовхував: він виглядав досконалим, ідеальним.

Викликавши інстинктивно у злої Полетти підозру, він несподівано поставив перед Ґабріелою ту саму проблему, що й окремі меблі в житті антиквара: оригінал чи імітація? У ньому або вбачали чесну людину, яка турбується про ближнього, або в цьому вбачали обман.

За кілька тижнів Ґабріела упевнилася, що живе з шахраєм. Беручи одна за одною властивості Ґаба, вона перевертала карту і бачила ваду. Його спокій? Панцир лицеміра. Його Галантність? Спосіб скерувати в певне русло лібідо, що било через край, і привабити майбутні жертви. Його люб’язність стосовно перепадів настрою, що траплялись у Ґабріели? Якнайглибша байдужість. Його одруження з кохання, союз аристократа з простолюдинкою, що був викликом? Контракт заради грошей. Його католицька віра? На один твідовий костюм — одяг респектабельності — більше. Моральні риси? Слова, щоб замаскувати свої пориви. У неї несподівано виникла підозра, що допомога, яку він надавав магазину, — перевезення меблів, як при закупівлі, так і після продажу, — забезпечувала лише алібі, що мало вивільнити йому час, непомітно забезпечити відлучення. А чи принагідно не навідувався він до коханок?

Чому по двадцяти семи роках закоханої довіри Ґабріела піддалася впливу гнилого сумніву? Не все можна було пояснити отрутою, яку краплями вливала Полетта; звісно, з наближенням старості Ґабріелі було нелегко сприймати зміни, що відбувалися з тілом, наростання жирку, з яким вона боролася, зморшки, що глибшали, більша стомлюваність, випинання кровоносних судин на ногах, які колись були такими гарненькими… Те, що вона так легко засумнівалась у Ґабріелеві, пояснюється ще й тим, що вона сумнівалась і в собі, у своїй привабливості. Вона гнівалася на нього тому, що він старішав краще, ніж вона, бо він далі подобався, бо юнки усміхались йому більш невимушено, ніж Ґабріелі юнаки. У товаристві, на ринковій площі, на пляжі чи на вулицях його ще помічали, тоді як вона була прозорою.

По чотирьох місяцях після «клацання» Полетти Ґабріела вже не могла терпіти Ґаба. Себе вона не терпіла ще більше: дзеркало щоранку показувало ненависну їй незнайомку, кругленьку жіночку з товстою шиєю, зі шкірою в червоних прожилках, з потрісканими губами, обвислою шкірою рук, наділеною жахливим валиком під пупком, що його, навіть голодуючи, зменшити ніяк не вдавалося, а сидіння на дієтах не сприяло радісному сприйняттю життя. Але ж не могла вона проковтнути те, що Ґаб усе це любить! Хто таке може любити? Ніхто!

Несподівано всі знаки ніжності — усмішки, увага, люб’язність, ласкаві жести, — що їх Ґаб міг виявляти до неї впродовж дня, почали завдавати їй болю. Який лицемір! Полетта поцілила в «десятку»: фальшивий зад із Дому фальшивого заду, сертифікований відповідний нормі екземпляр. Зрештою, він почав викликати в неї огиду. Як можна бути таким солодкавим?

Єдиним моментом, коли він не прикидався, був той, коли він вигукував, нехай і сердечно, «моя старенька». Оцього вже, хтозна чому, вона збагнути не могла! Ґабріела ненавиділа такі випадки, а її спина щоразу тремтіла, наче її шмагали батогом.

І почала думати про розлучення. Проте, уявляючи, як вона перед адвокатом чи своїми дітьми пояснюватиме його необхідність, зрозуміла, що їй бракує прийнятних аргументів. Вони будуть проти: Ґаб чудовий, як ти можеш висловлювати подібні дурниці? Старша дочка цілком здатна відправити її до психіатра: вона ж бо посилає до нього своїх дітей. За це треба було взятись інакше.

Вона вирішила зібрати проти Ґаба докази. «Чоловіків, — заявляла безапеляційно Полетта, — треба доводити до краю, аби побачити, що там ними керує». Міняючи свою оцінку геть усього, висловлюючи бажання відвідати якийсь ресторан, потім відмовляючись, змінюючи по п’ятнадцять разів дату і місце відпочинку, вона множила свої капризи, щоби витіснити його з зайнятої позиції, домогтися, аби він зійшов з рейок. Марно, він щоразу корився новій вимозі. Найбільше, чого вона змогла домогтися, — зітхання, проблиску втоми у глибині очей увечері, коли вона вела себе неймовірно огидно. «А що ж там у нього в штанях?» — сказала би Полетта. Саме таке запитання поставила тоді й вона. Впродовж певного часу, якщо вони навіть обмінювалися ніжними жестами, чогось більшого не відбувалось. Звісно, їй цього хотілося менше, ніж раніше; вони дуже багато кохались і після десятиліть, тож знову взятися за це — наче провести відпустку в тому самому місці: це стомлює. Змирившись із цим, вона замислилась і запитала себе, чи для нього цей спокій не означає чогось іншого. Чи не використовує він поїздки на вантажівці для того, щоб її обманювати? І несподівано напросилась у такі поїздки. Він заявив, що неймовірно цьому радий і завзято вів розмови впродовж сотень кілометрів, які вони проїхали разом за ті кілька тижнів. Він двічі пропонував їй зупинитися, щоби зайнятися коханням, одного разу ззаду машини, іншого — на лузі. Вона погодилась, хоча була неймовірно ошелешена. Це ж був доказ! Доказ того, що в поїздках він призвичаївся задовольняти свої сексуальні потреби.

Надалі вона відмовилася від поїздок, спохмурніла, спілкуючись дедалі менше, окрім Полетти. У розмові про чоловічу невірність та була невичерпною.

— Нині жінки шпигують за цими кретинами, переглядаючи отримані й вихідні дзвінки у мобільних телефонах. Я чекаю, коли приватні детективи вийдуть на вулиці з протестом проти збитків, яких їм завдають мобільні телефони, зменшуючи прибутки у графі «зрада».

— А коли в чоловіка немає мобільного телефону? — запитала Ґабріела, думаючи про Ґаба, який не захотів, щоб вона йому подарувала цю забавку.

— Чоловік, у якого немає мобілки, викликає недовіру! Абсолютну недовіру! Адже тоді він король над королями, імператор мерзотників, князь ошуканців. Він діє по-старому, не хоче, щоб його викрили, і користується телефонними кабінками, які не залишають слідів. Він знає, що зрада виникла не з появою мобільних телефонів, і далі використовує випробувані, роками відшліфовані комбінації. Він — це Джеймс Бонд нелеґітимного злягання: ти його переслідуєш, але впіймати не можеш. Будь мужньою!

Відтоді Ґабріела стала одержимою щодо схованки на четвертому поверсі. Там мають бути Ґабові таємниці, а також докази його гріховності. Вона не раз приходила туди з інструментами, бажаючи розбити стіну, та її щоразу стримував сором. Вона неодноразово намагалася заворожити Ґаба, вдаючись до номера зі спокусою, мета якого полягала в одному — спонукати його відкрити схованку; він щоразу вигадував новий аргумент, аби від цього ухилитися: «Там нічого немає», «Ти з мене сміятимешся», «Завжди буде зарано тобі її відкрити», «Чи ж я не маю права на свої маленькі таємниці?», «Це тебе стосується, але я не хочу, щоб ти знала». Ці суперечні одна одній відмови Ґабріелу неймовірно дратували, аж якось він сказав: «Ти відкриєш схованку після моєї смерті, і ще буде зарано».

Таке попередження її обурило! Як, їй доведеться чекати десять, двадцять чи тридцять років, аби отримати доказ того, що він усе життя з неї насміхався і що своє існування вона розділила з потаємним честолюбцем! Він її провокує чи що?

— Щось ти нині мовчазна, Ґабріело, — вигукнула Полетта, коли вони разом пили чай.

— Я ніколи не висловлюю того, що не ладнається. Бо так вихована. Тато вклав мені в голову, що формулювати можна тільки позитивні думки, інші слід зберігати при собі.

— Дурниці! Треба все видавати назовні, любонько, інакше матимеш рак. Його отримують жінки, які мовчать. У мене ж його не буде, бо я репетую та гарикаю цілісінький день. Тим гірше, якщо я залізла комусь у печінки: волію, щоби страждав хтось інший, а не я.