Ось так і увиразнився план: позбутися сумнівів, тобто ліквідувати Ґаба і цей план було реалізовано в Альпах.

Ґабріелу, в якої ще не висохло волосся, привели назад до камери, і вона впала на ліжко, щоби продовжити міркувати. Ось що діялося в її голові впродовж трьох останніх років їхнього подружнього життя, ось що вона таїла від кожного, ось як її життя втратило соковитість і сенс, перетворившись на постійний кошмар. Убити Ґаба означало діяти й покінчити з тією нестерпною тривогою. Вона не жалкувала про це. Одначе, свідчення лікаря сьогодні пополудні все в ній перевернуло: вона дізналася, чому Ґаб став менш сексуальним, та про його страждання з цього приводу. Ця ремарка ослабила незрушність її переконань.

Чому вона дізнається про це лише тепер? Раніше вона гадала, що він уникає її, аби присвятити свою енергію коханкам. Чи ж цей безвідповідальний лікар Ракан не міг поговорити з нею про це раніше?

— Ґабріела де Сарла, в кімнату для зустрічей. Вас чекає адвокат.

Це було дуже доречно.

Метр Плісьє поставив чотири металеві коробки на стіл.

— Ось! Тепер прошу пояснити.

Ґабріела не відповіла. Вона сіла і жадібно зняла накривки. Її пальці перебирали папери, що були всередині, деякі з них вона виймала, щоби почитати, потім іще, ще…

По кількох хвилинах Ґабріела звалилася на підлогу, вона була в прострації і задихалася. Метр Плісьє викликав охорону, яка допомогла йому її випростати і змусила дихати. Ґабріелу на ношах віднесли до медпункту, де їй вкололи заспокійливе.

Годину потому, відновивши спокійне дихання, вона запитала, де подівся її адвокат. Їй повідомили, що він забрав коробки й пішов готуватися до слухання.

Випросивши слізно седативний засіб, Ґабріела впала в несвідомість. Радше це, ніж думати про те, що міститься в металевих коробках.

Наступного дня мали місце дебати сторін. Ґабріела виглядала, як її слабка копія, бліда, розгублена, зі слізьми на очах, потрісканими губами. Якби вона хотіла зворушити журі, то нічого кращого придумати не могла б.

Заступник прокурора виголосив обвинувальну промову радше з обов’язку, вона не була жорсткою і нікого не вразила. Потім підвівся метр Плісьє і, тріпочучи рукавами, підвівся, наче соліст, який має виконати свій бравурний уривок.

— Про що тут ідеться? Про те, що в горах загинув один чоловік. Пропоную абстрагуватися від самої події й розглянути дві протилежні версії, які й зібрали нас у суді: це — нещасний випадок, каже його дружина, це — вбивство, заявляє невідомий пастух. Пропоную відійти ще далі, станьмо ще далі, приблизно так само далеко, як пастух, якщо на такій віддалі можна бодай щось розрізнити, і спробуймо пошукати причини вбивства. Їх немає! Загалом мені складно виконувати обов’язки адвоката, бо зазвичай доводиться захищати людину, яку все звинувачує. У випадку з Ґабріелою де Сарла її ніщо не звинувачує, ніщо! Ні мотиви, ні засоби. У гру не входять гроші. Подружні конфлікти відсутні. Зради відсутні. Ніщо її не звинувачує, крім одного. І це — один чоловік. Власне, чоловік, який живе з тваринами, хлопець, який не вміє ні читати, ні писати, опирається шкільній програмі та здатний вписатись у суспільство не інакше, як від нього ізолювавшись. Коротше, цей пастух, працівник, якого я міг би дуже легко звинуватити, бо його звільняли різні працедавці, трудівник, який нікому не приносить задоволення, чоловік без дружини та без дітей, коротше, її бачив цей пастух. На якій відстані він перебував? На відстані не двісті метрів, не триста метрів, що вже й так спотворили б бачення будь-кого, а, згідно з даними реконструкції, на відстані півтора кілометра! Прошу серйозності, пані й панове, що можна побачити на відстані півтора кілометра? Особисто я не побачу нічого. Він же бачить злочин. Неймовірно, хіба ні? Навіть більше, констатувавши замах на вбивство, він не квапиться до місця падіння жертви, не кличе ні рятувальників, ні поліцію. Згідно з його твердженнями, тому що не може покинути свою отару. Ось індивід, який бачить убивство свого ближнього, але продовжує думати, що життя тварин, — які стануть шашликами! — є важливішим… Таких людей, пані й панове, я не розумію. Це було би не страшно, якби він не вказував пальцем на чудову жінку, чесну дружину й довершену матір, інкримінуючи їй останнє, чого вона хотіла би — смерті свого Ґабріеля, Ґабріеля, якого називали Ґабом, кохання її життя.

Він різко обернувся до лав присяжних.

— Що ж, пані й панове присяжні, ви можете заперечити, що не все так просто! Навіть якщо кожен демонструє свою любов так сильно і так видимо, що ж насправді діється в їхніх головах? Можливо, в цієї жінки, Ґабріели де Сарла, голова була набита підозрами, ревнощами, сумнівами. Що нам доводить, буцім у неї не розвинувся параноїдальний невроз стосовно свого супутника життя? Поза всіма свідками, яких ви тут чули і які не залишили найменшої можливості для такої теорії, я, пані й панове, хотів би додати власне свідчення. Чи відомо вам, що ця жінка зробила вчора ввечері? Чи знаєте ви, про яку одну-єдину послугу вона мене попросила за два з половиною роки попереднього ув’язнення? Вона благала принести чотири коробки з-під печива, в які впродовж тридцяти років складала їхні листи і спогади про їхнє кохання. Там зберігається все, починаючи від квитків до театру і на концерти, меню заручин, весілля та днів народження, записочки, написані вранці й залишені на кухонному столі, все від величного до незначного, геть усе! Тридцять років. До останнього дня. До від’їзду в цю трагічну відпустку. Наглядачки підтвердять, що після цього вона проплакала не одну годину, думаючи про того, кого вона втратила. Тож я вас питаю, і це буде моє останнє запитання: чи ж так чинить убивця?

Ґабріела впала на стілець, тоді як її діти, а також найчутливіші душі серед присутніх ледве стримували сльози.

Суд і присяжні вийшли для проведення наради.

Очікуючи в коридорі рішення поруч із метром Плісьє, Ґабріела думала про листи, які переглянула напередодні. Той, який показав, що від самої молодості він називав її «моя старенька»: як могла вона це забути і сприймати як жорстоке глузування? І той, у якому двадцять п’ять років раніше він описує її так: «моя несамовита, моя дикунка, потаємна, моя непередбачувана»: ось що він думав про ту, яка його вб’є, «несамовита і непередбачувана», яким же він був правим, бідолаха! Отже, він справді любив її такою, якою вона була, з її запальним характером, нападами хандри, роздумуваннями, його, такого спокійного, ці бурі лише розважали.

Так ось у чому полягала таємниця її чоловіка: цією таємницею була вона сама.

Їхнє кохання вона зруйнувала в уяві. На жаль, у прірву вона штовхнула його не в уяві.

Чому вона надавала такого великого значення Полетті? Як вона могла опуститися до рівня цієї мерзенної жінки, яка розглядала світ у гидкий і паскудний спосіб. Ні, звинувачувати Полетту дуже легко. Винувата в цьому вона сама. Ґабріела. Тільки вона. Найвагоміший аргумент щодо утрати довіри до Ґаба звучав так: «Неможливо, щоби чоловік любив ту саму жінку більше тридцяти років». Тепер вона розуміла: справжній аргумент, що причаївся під попереднім, звучав радше так: «Мені неможливо любити того самого чоловіка більше тридцяти років».

Дзвінок. Групи людей. Пожвавлення. Знову почалося слухання. Виглядало так, наче після перерви відновили перегони.

На запитання «Чи присяжні вважають, що підозрювана вчинила навмисний замах на життя свого чоловіка?» присяжні одностайно відповіли «ні».

Залою пробіг шепіт схвалення.

— З Ґабріели де Сарла знято всі звинувачення. Ви вільні, мадам, — підсумував суддя.

Все, що було потім, Ґабріела пригадує наче в тумані. Її обнімали, вітали, діти плакали з радості. Метр Плісьє красувався. На знак подяки вона сказала, що, слухаючи його захисну промову, вона глибоко перейнялася тим, що він розповідав: неможливо й немислимо, щоби жінка у розквіті сил, якій так пощастило у шлюбі, здійснила такий вчинок. А в глибині душі додала, що це зробила інша, чужа, невідома жінка, яка не має з нею ніякого зв’язку.