Тим, хто питав, чим вона збирається заповнити своє життя найближчим часом, вона нічого не відповіла. Бо знала, що має носити жалобу по чудовій людині. Хіба вони не знають, що два з половиною роки тому якась божевільна відібрала в неї чоловіка? Чи зможе вона жити без нього? Чи переживе цю жорстокість?

Через місяць після звільнення Ґабріела де Сарла покинула свій дім у Санлісі, поїхала в Альпи і зняла кімнату в готелі «Сонячні схили», неподалік від готелю «Гарний вид», де вона разом із чоловіком зупинялись останнього разу.

Ввечері на вузенькому столику з білої сосни, що стояв біля її ліжка, вона написала листа:

Наступного дня вона піднялась у гори на Орлиний перевал і зі стежки, з якої два з половиною роки тому зіштовхнула свого чоловіка, кинулась у прірву.

— Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка…

Коли він уперше прошепотів ці слова, вона вирішила, що не розчула і вилаяла себе. Хіба ж компліментом можна замінити хрипіння пацієнта? Якщо несвідома часточка її розуму знову зіграє з нею таку штуку, вона піде на консультацію до психоаналітика. І мови не може бути про те, щоб її комплекси заважали їй працювати! Досить того, що вони заважають їй жити…

У подальші години, щойно серед обов’язків випадала якась мить, незадоволена собою Стефанія пробувала реконструювати те, що справді сказав хворий з палати 221. Початок фрази начебто правильний — яке щастя, коли тебе доглядає — кінця вона не розчула. Гарненька жіночка? Ніхто ніколи не вважав Стефані гарненькою жіночкою. І правильно, подумала вона.

Виходячи з лікарні Сальпетрієр, молода медсестра так і не знайшла відповіді. Вона замислено ступала під небом, укритим грозовими, майже чорними хмарами, між мурами, що стрімко підносилися високо вгору; прокладені внизу їх проспекти, обсаджені хирлявими акаціями, здавалися пласкими й порожніми. Вона мешкала в готельці в китайському кварталі в південній частині Парижа, кварталі сіро-зелених стін і червоних вивісок. На вулицях, якими ходили азійці, вона видавалася собі громіздкою серед цих мініатюрних, делікатних жінок, цих швидкісних мурашок, які повністю віддавалися роботі. Серед цих ґраційних силуетів надмірним видавався не лише її зріст — нормальний, а й округлі форми.

Увечері, нездатна зосередитися на програмах, що їх вивергав телевізор, вона відкинула пульт і подумала, що її зацикленість є підозрілою.

«Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка!» Бідолашна Стефані, ти намагаєшся знайти одну фразу за іншою, бо завдяки цьому можеш повторити ту, що тобі сподобалась; тоді як її він таки не вимовив. Тож насправді ти нічого не з’ясовуєш, ти просто пережовуєш, собі лестиш і себе причепурюєш.

Після цього вона влаштувала велике прання — що завжди приносило їй полегшення — і взялася за прасування «запізнілої білизни». Натрапивши на радіопередачу, де без кінця передавали пісні її дитинства, вона підсилила звук і, розважаючись, розмахувала паруючою праскою та горлала приспіви, що зринали в пам’яті. Опівночі, випрасувавши кілька стосів одягу і наспівавшись так, що паморочилось у голові, а під повіками танцювали зорі, вона лягла спати заспокоєною, вважаючи, що все забула.

Проте наступного дня, переступаючи поріг палати 221, вона тремтіла.

Врода цього чоловіка її хвилювала.

Карл Бауер видряпувався з шокового стану після тижневого перебування у відділенні інтенсивної терапії. Оскільки його хребет зазнав ушкоджень в автомобільній аварії, лікарі сумнівалися, чи зможе він одужати; стверджувати це вони не могли, тож стимулювали його нерви, визначаючи обширність уражень.

І хоча він лежав під ковдрою, а очі затуляла пов’язка, все, що залишалося від його обличчя й тіла, зворушувало Стефані. Передусім його руки, видовжені елеґантні руки чоловіка, з овальними, майже перламутровими нігтями, створені для того, аби брати цінні предмети чи пестити волосся… А ще — його кольори, смаглявість шкіри, золотавість волосинок, що притінювали його сухорляві м’язи, лискуча чорнота кучерів. І вуста, настільки чітко окреслені й виразні, такі принадні… Особливо його ніс, схожий на лезо з плоті, чіткий, міцний, наявний, звабливий, мужній настільки, що Стефані не могла дивитися на нього і не відчувати лоскоту внизу живота.

Він був високий. Навіть простертий. З підвалу довелося дістати спеціальне ліжко, на яке його поклали. Незважаючи на непорушність та інтубаційні рурки, його зріст уражав Стефані, яка вбачала в тому завершеність переможної чоловічої сили.

«Він так мені подобається, що паморочиться в голові. Якби він був негарним, я не перекрутила б його слів учора».

Сьогодні вона нашорошить вуха, щоб добре розчути. Доки вона дозувала для нього вливання, рахувала піґулки, він прокинувся й відчув чиюсь присутність.

— Ви тут?

— Добридень, мене звуть Стефані.

Крила його носа затремтіли. Користуючись його непорушністю, Стефані роздивлялась його ніздрі, які, як не дивно, жили власним життям.

— Ви були тут учора вранці?

— Так.

— Я щасливий, що ви тут, Стефані.

Його вуста розквітли в усмішці.

Стефані аж заніміла, вражена тим, що неймовірно страдаючій, тяжко пораненій людині вистачає делікатності розсипатись у подяках. Цей пацієнт був зовсім несхожим на інших.

«Можливо, саме це він і сказав мені вчора, — подумала вона, — щось приємне, дивовижне. Авжеж, напевно, так воно й було».

Заспокоївшись, вона підтримала розмову, жваво теревенячи про всілякі дрібниці, про передбачене лікування і планування його дня, про те, що завтра його зможуть провідати. Після десятихвилинного базікання Стефані вирішила, що нормальну поведінку щодо нього відновлено. Тож просто знерухоміла, коли він вигукнув:

— Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка…

Цього разу вона була певна, що почула. Ні, вона ж не божевільна. Ті самі слова, вчора й сьогодні. І звертався він до неї.

Стефані нахилилася над Карлом, щоби перевірити вираз його обличчя: його риси виявляли сласне задоволення, що підтверджувало його заяву; його вуста набубнявіли, наче перса; здавалось, йому приємно дивитися на неї, попри перев’язані очі.

Що ж робити? Вона була не в змозі продовжувати розмову. Відповісти на його комплімент? Що ж іще він додасть? І куди все це їх приведе?

Захлюпнута хвилею подібних запитань, вона вибігла з палати.

А опинившись у коридорі, розридалась.

Побачивши її на підлозі, Марі-Терез, чорношкіра колега з Мартініки, допомогла їй підвестися, сунула в руку носову хустинку, а потім відвела подалі від людей, у комірчину, що служила складом для перев’язкового матеріалу.

— Ну ж бо, голубонько, що трапилось?

Несподівана ніжність лише подвоїла горе Стефані, яка ридала на округлому плечі своєї колеги; вона не затихла б, якби її не втихомирив запах ванілі, яким пахла шкіра Марі-Терез і який нагадав їй щасливі миті дитинства, дні народження у бабусі й дідуся чи йогуртові вечірки у сусідки Емми.

— Звідки таке велике горе?

— Сама не знаю.

— Через роботу чи приватне життя?

— Через те і те, — поскаржилась Стефані, сьорбаючи носом.

Вона голосно висякалась, аби приховати розгубленість.

— Дякую, Марі-Терез, мені вже набагато краще.

І хоча решту дня її очі залишались сухими, їй не стало краще, тим паче, що вона не розуміла причини свого плачу.

У свої двадцять п’ять Стефані, яка вивчилася і стала медсестрою, себе знала зовсім мало. Чому? Тому що сама собі не довіряла, — ставлення, успадковане від матері, яка не дивилася на свою доньку прихильно. Хіба вона могла наділяти себе якоюсь значущістю, якщо особа, котра народила її на світ і мала б любити, її гудила? Леа справді не вважала доньку ні гарною, ні розумною, і ніколи не соромилася цього казати; заявляючи про це, вона щоразу додавала: «Що ж ви хочете, не можна тільки через те, що ти матір, не виявляти проникливості!» Материнські погляди, хай частково і змінені, позначили погляди дочки. Якщо в плані розуму Стефані її глум подолала — тоді як Леа, не маючи ніякого диплома, далі продавала одяг, Стефані зуміла закінчити середню школу і здобула парамедичну освіту, — натомість у тому, що стосувалося пластики, вона стійко сприйняла материні естетичні канони. Оскільки вродливою вважалася жінка, подібна до Леа — тоненька, з вузькими стегнами та округлими грудьми, то Стефані до вродливих не належала; вона радше входила — матір часто це повторювала — в категорію повнотілих погануль. У неї дванадцять зайвих кілограмів, тоді як різниця у зрості між ними становить усього сім сантиметрів!