Години минали, наче кара. Сонце садистично розпікало кам’янисті стежки, якими вони дерлися з останніх сил. Коли вони дісталися підпірного горизонту з позеленілою водою, де річка Ардеш утихомирила свій стрімкий потік, у льодяну рідину Моріс зміг занурити далебі лише великий палець ноги. Підобідок на траві виявився справжньою пасткою, бо для Моріса все почалося з того, що він сів на осідок червоних мурах, а закінчилось укусом бджоли, яка хотіла скуштувати той самий абрикос. Він прокачав собі легені, аж у голові запаморочилося, намагаючись підтримати вогонь, доки зваряться сосиски: решту пообіднього часу відчував дискомфорт унаслідок перетравлення круто звареного яйця.
На зворотному шляху вони надумали пограти в салонні ігри. Моріс намагався усамітнитись, щоби подрімати й перепочити, однак, дізнавшись, що це буде змагання на знання історії та географії, не зміг опиратися і взяв у ньому участь. Щоразу перемагаючи, він усе-таки продовжував грати, з кожною перемогою зневажаючи своїх партнерок дедалі більше. Коли він став надто відразливим, жінки стомились і замовили аперитив. Випитий після сонячного дня пастис остаточно порушив його крихку рівновагу, тож коли вони разом із Сільві повернулися на віллу, він страждав не лише від ломоти й розбитості, а й від стійкого головного болю.
О дев’ятій годині, проковтнувши останній шматок, він позамикав віконниці й двері і піднявся до себе. Опустивши голову на подушки, він завагався між двома протилежними почуттями: радіти від близької зустрічі з Евою Сімплон чи боятися нової появи непроханого гостя. Та по кількох сторінках про цю дилему він геть забув і тремтів в унісон зі своєю героїнею.
О десятій тридцять він таки почув, що Сільві вимкнула телевізор і важко піднімається по сходах.
Об одинадцятій він, наче Ева Сімплон, запитував себе, чи привиди справді існують. Бо як інакше пояснити те, що окремі індивіди проходять крізь стіни? Настає момент, коли нераціональне перестає бути нераціональним, оскільки стає єдиним раціональним рішенням.
Об одинадцятій тридцять якийсь шум відірвав його від книжки.
Кроки. Легкі, обережні. Зовсім не схожі на Сільвіні.
Він погасив світло і підійшов до дверей. Відсунув валик і прочинив двері.
Він відчув чужу присутність на першому поверсі.
Щойно він про це подумав, як на сходах з’явився чоловік. Ступаючи дуже обережно, лисий велетень піднімався на поверх, аби продовжити свої пошуки.
Моріс зачинив двері та обіперся на них, щоб опиратись намаганням чужинця, якщо той захоче ввійти. За якусь частку секунди його тіло змокріло, він пітнів і відчував, як великі краплі котяться по потилиці і спині.
Незнайомець зупинився перед його дверима, але пішов далі.
Притулившись вухом до дерева, він почув шерхіт, що підтвердив його віддаляння.
Сільві! Він ішов до Сільві!
Що робити? Тікати? Перескочити по сходах і вибігти в ніч? Але куди? Моріс не знав місцевості, тоді як цей чоловік пізнав її до найменших закутків. Але він не міг пожертвувати кузиною й підло покинути її в руках зловмисника…
Прочинивши двері, він зауважив тінь, що заходила до Сільві.
«Якщо я ще трохи поміркую, то вже не зрушу з місця».
Треба рушати! Моріс дуже добре знав: що більше секунд спливе, то менше здатним він буде діяти.
«Пригадай-но, Морісе, це — наче стрибок у прірву: якщо не стрибнеш одразу, не стрибнеш ніколи. Порятунок залежить від несвідомого».
Він глибоко вдихнув і вискочив у коридор. І кинувся до її кімнати.
— Сільві, обережно! Вважай!
Оскільки чужинець двері зачинив, він різко їх розчинив:
— Геть звідси!
Кімната була порожня.
Швидше! Глянути під ліжко!
Моріс ліг на підлогу. Під сіткою незнайомця не було.
Шафа! Гардеробна! Швидше!
За кілька секунд він розчинив усі дверцята.
Нічого не розуміючи, загорлав:
— Сільві! Де ти Сільві?
Двері ванної розчинилися, із них вийшла налякана Сільві, у недбало зав’язаному пеньюарі, з гребінцем у руці.
— Що трапилось?
— Ти у ванній одна?
— Морісе, ти що, збожеволів?
— Ти у ванній одна?
Вона слухняно повернулась у ванну, оглянула її й нахмурила брови, видаючи свою розгубленість.
— Звичайно, у своїй ванній кімнаті я одна. З ким би я мала там бути?
Моріс знеможено опустився на край ліжка. Сільві поквапливо підійшла й обняла його.
— Що з тобою, Морісе? Ти побачив кошмар? Ну ж бо, Морісе, розкажи, що тебе тривожить?
З цієї миті він має мовчати, інакше його, як Еву Сімплон у романі, почнуть уважати божевільним і слухатимуть, удаючи, що чують.
— Я… я…
— Так, Морісе, так, розкажи.
— Я… напевно, мені приснився кепський сон.
— А тепер усе закінчилось. Усе гаразд. Нічого страшного. А зараз ми спустимося на кухню, і я приготую нам трав’яний чай.
Вона, не вмовкаючи, потягнула його вниз, довірлива, безстрашна, незворушна. Поступово переймаючись її спокоєм, Моріс подумав, що недаремно не сказав про свої побоювання. Спокійна поведінка Сільві дасть йому сили самостійно довести розслідування до кінця. Втім, він лише простий вчитель історії, а не аґент ФБР, який неодноразово бував у таких виняткових ситуаціях, як Ева Сімплон.
Доки Сільві жебоніла, він розмірковував, чи між цим будинком і Дарквелом немає аналогії. Можливо, десь між цими стінами ховається потаємна кімната зі схованими дверцятами, закапелок, у якому заховався чоловік?
Він затремтів.
Це означало, що чужинець надалі тут, із ними… Чи не краще поїхати звідси одразу ж?
Його приголомшило одне відкриття. Авжеж! Звичайно! Як той чоловік міг проникнути всередину, адже вхідні двері замкнуто?
Але ж він не заходив: він уже був тут. Насправді цей чоловік жив у цій будівлі, і жив тут значно довше, ніж вони. Він мешкав у помешканні, якого вони не знайшли через трохи дивну архітектуру.
«Ми його потурбували, коли сюди приїхали».
Хто він такий? І що шукає тут вечорами?
Хіба що…
Ні.
Так! Чому ж не фантом? Зрештою, про них, про фантомів, подейкують давно. Як заявляла Жозефа Кац між двома клубками сигарного диму: диму без вогню не буває. А чи…
Збитий з пантелику, Моріс ніяк не міг вирішити, що його лякало найбільше: велетень, який зачаївся в осередді будівлі, невідомо ні як, ні навіщо, чи привид, який часто з’являється в помешканні…
— Ти мене непокоїш, Морісе. Тобі, схоже, не по собі.
— Мм? Можливо, трохи перегрівся…
— Можливо… завтра, якщо тобі не стане краще, я викличу лікаря.
Моріс подумав: «Завтра ми будемо мертві», але вголос нічого не сказав.
— Гаразд, я йду спати.
— Ще чашку чаю?
— Ні, дякую, Сільві. Піднімайся першою, будь ласка.
Коли Сільві ступила на перші сходинки, Моріс послався на необхідність вимкнути світло на кухні, а сам зняв із гачка на стіні довгий кухонний ніж. І запхав його в широкий рукав піжами.
На поверсі вони побажали одне одному спокійної ночі.
Моріс уже збирався зачиняти двері, як Сільві зупинила його, підставивши щоку.
— Мені хочеться тебе поцілувати. Тобі, сподіваюся, буде ще спокійніше.
І поцілувала його вологими вустами у скроню. Коли вона відхилилася в її очах майнуло здивування; вона щось помітила позаду Моріса, так, вона зауважила в його кімнаті щось таке, що її здивувало!
— Що? Що таке? — вигукнув він, охоплений панікою, упевнений, що за ним стоїть незнайомець.
Сільві на якусь мить замислилась, а тоді розсміялась.
— Ні, я про дещо думала, зовсім стороннє. Припини так хвилюватися, Морісе, не псуй собі крові. Усе добре.
І пішла, сміючись.
Моріс дивився на Сільві, що віддалялася, зі змішаним почуттям заздрощів і жалю. Блаженні дурники! Вона нічого не підозрює, її розважає його стривоженість. Якраз за стіною, на яку спиралася його подушка, можливо, перебуває фантом або могутній убивця, а вона воліє тягти його за собою. Будь героєм, Морісе, залиши її зі своїми ілюзіями: це не повинно тебе дратувати.
Він ліг, щоби поміркувати, але роздуми привели до того, що він іще більше розтривожився. Тим паче, що незвична присутність такого гострого ножа, покладеного на ковдру збоку, його більше тривожила, ніж підтримувала..