Він розгорнув Кімнату чорних таємниць так, як повертаються додому після виснажливої мандрівки. Можливо, рішення міститься також у книжці.

О першій годині ночі, коли розповідь стала неймовірно захопливою, коли йому залишилось усього п’ятдесят сторінок, щоби дізнатися розгадку таємниці, він відчув рух у коридорі.

Цього разу він, не вагаючись, вимкнув світло, взявся за ручку ножа під ковдрою.

По кількох секундах ручка його дверей почала повертатися міліметр за міліметром.

Незнайомець намагався до нього зайти.

Він відчиняв двері дуже обережно і нестерпно повільно. Коли він переступав поріг, слабке світло, що долинало зі слухового вікна коридору, відбилося на його лисому черепі.

Моріс затримав дихання, удав, що заплющив очі, вузенька щілинка давала йому змогу стежити за наближенням велетня.

Той наблизився до ліжка і простягнув руку до Моріса.

«Він мене задушить?»

Моріс вискочив з-під ковдри з ножем у руці і з криком, що видавав його страх, ударив незнайомця, з якого бризнула кров.

Метушня була геть незвичною. Справді, такі події в цих зазвичай тихих ардешських сільцях траплялися рідко.

До поліційного авта долучились авта мера, місцевого депутата, найближчих сусідів. І хоча будівля височіла серед пустельних гір, десятки роззяв якось дізналися про випадок і приїхали.

Перед входом до вілли довелось зробити символічну перегороду, пластикову стрічку, а ще поставити трьох жандармів, аби стримати нездорову цікавість.

Доки вантажівка забирала труп, поліціянти й офіційні особи непевно дивилися на цю огрядну жінку, яка вдесяте повторювала свою історію, перериваючи себе хлипанням, плачем і сяканням.

— Прошу вас, принаймні, впустіть моїх подруг. А, ось і вони.

Ґрація, Одрі й Софія кинулись до Сільві й обняли її, намагаючись утішити. Потім усілися на сусідніх канапах.

Сільві пояснила поліціянтам їхню присутність.

— Цю віллу я найняла завдяки їм. Ми зустрілися цієї зими в лікарні, де перебували на лікуванні у відділенні професора Мілло. О, Господи, якби тільки я могла припустити…

Вона знову повторила свою розповідь подругам.

— Я не розумію, що трапилося. Моріс був таким милим цього року. Значно зговірливішим, ніж інші рази. Простішим. Гадаю, він здогадався, що я оклигую після хвороби, що я пройшла хіміотерапію від раку. Може, йому хтось про це сказав? Чи він сам здогадався? Останніми днями він весь час провокував мене, кажучи, що любить мене такою, якою я є, і я не повинна нічого приховувати. Але правду кажучи, мені було дуже тяжко. Я не можу примиритися з тим, що через уживання ліків утратила все волосся і ховаю голову під перукою. Першого вечора я подумала, що він бачив мене внизу, коли я в піжамі й перуці шукала куплену в супермаркеті книжку, яку кудись поділа. Вчора ввечері, бажаючи йому добраніч коло дверей спальні після того, як ми випили трав’яний чай, я побачила, що ця чортова книжка лежить у спальні, на його ліжку. Десь опівночі, оскільки я ніяк не могла заснути — після операції в мене із цим проблеми — я вирішила, що, не тривожачи його, можу піти її забрати. Моріс спав. Я намагалась іти безшумно, щоб його не розбудити, і якраз тоді, як я простягнула руку за книжкою, він на мене кинувся. Я відчула жахливий біль, помітила лезо ножа, відбиваючись, скрикнула і сильно штовхнула його назад: він стукнувся об стіну, почав падати на бік і — хрусь! — сильний удар головою! Він потилицею налетів на нічний столик! І впав мертвим!

Ридання перервали її розповідь.

Комісар трохи розгублено потирав підборіддя, поглядаючи на своїх людей. Версія про нещасний випадок видавалась їм малоймовірною. Навіщо би чоловік мав спати з ножем, якби не боявся нападу з боку своєї кузини?

Потім, незважаючи на протести подружок, які її підтримували, він повідомив Сільві, що їй буде висунуто звинувачення. Окрім того, що не виявлено жодних слідів боротьби, вона, за її визнанням, єдина спадкоємиця жертви. Її забрали, надівши на руки кайданки.

Піднявшись на поверх, натягнувши на руки рукавички, він зібрав і поклав у пластикові мішечки два речові докази — великий кухонний ніж і книжку Кімната чорних таємниць Кріса Блека, сторінки якої також були залиті кров’ю.

Вкладаючи її в мішечок, він кинув оком на те, що ще можна було розібрати на забрудненому коричневими плямами резюме, і не зміг не пробурчати з зітханням:

— Бувають же люди, які так невдало вибирають книги…

Ось уже п’ятнадцять років на Цюріхському вокзалі щодня можна бачити жінку з букетом.

Спершу я не хотів цьому вірити. Хоча мені доводилося частенько їздити до мого німецького видавця Еґона Аммана, чимало часу минуло, доки я усвідомив своє здивування, бо старенька пані виглядала настільки нормально, трималася так гідно і шляхетно, що на неї не звертали уваги. Вона була вбрана в костюм чорного кольору з довгою спідницею, туфлі без підборів і темні панчохи; із сумки з тисненої шкіри видніла парасолька, з різьбленою дерев’яною ручкою у формі качиного носа; перламутровий обруч тримав закручене на потилиці волосся, а в одягнених у рукавички руках був скромний букет польових квітів, що палахкотіли оранжевим кольором. Ніщо не вказувало на те, щоби віднести її до категорії божевільних чи ексцентричних, тож ці зустрічі я вважав простим збігом.

Якось весною, коли на виході з вагона мене зустрічала співпрацівниця Аммана Улла, я вказав їй на незнайомку.

— Дивно, але мені здається, що я часто бачу цю жінку. Отакий збіг! Вона, вочевидь, чекає мого двійника, когось, хто завжди сідає на той самий поїзд, що і я, і о тій самій годині, що і я!

— Аж ніяк, — вигукнула Улла, — вона стоїть тут щодня і виглядає.

— Кого?

— Когось, хто не приїздить… бо щовечора повертається додому сама, щоб назавтра знову зайняти пост.

— Справді? І як довго?

— Я бачу її вже п’ять років, але в розмові з начальником вокзалу з’ясувалося, що він це спостерігає вже років п’ятнадцять!

— Жартуєш, Улло? Вигадуєш для мене роман!

Улла зашарілася (найменші емоції — і вона вже як маків цвіт), затнулася, збентежено розсміялась і похитала головою.

— Це чиста правда, присягаю. Щодня. Вже п’ятнадцять років. Утім, значно довше, бо кожен із нас почав помічати її присутність десь за рік-два… Значить, перший зауважив також із запізненням… Взяти хоча б тебе, ти приїздиш до Цюріха три роки, а кажеш мені про неї лише сьогодні. Вона терпляче стоїть уже двадцять чи тридцять років… І жодного разу нікому не відповіла на запитання, чого вона чекає.

— І має рацію, — підсумував я. — І взагалі, хто здатен відповісти на подібне запитання?

Ми не могли обговорювати це далі, бо мали присвятити час низці зустрічей із пресою.

Про все це я згадав лише під час наступної поїздки. Коли гучномовець на пероні оголосив «Цюріх», я відразу пригадав жінку з букетом і подумки запитав себе: невже й цього разу… Вона так само пильнувала, стоячи на третій платформі.

Я її роздивився. Світлі, майже сріблясті, що скоро геть вицвітуть, очі. Світла здорова шкіра, на якій пазурі часу залишили виразні борозни. Сухеньке, але жилаве, колись жваве й міцне тіло. Начальник вокзалу щось їй сказав, вона люб’язно усміхнулась, ствердно кивнула головою, а далі знову незрушно дивилася на залізничну колію. Я зміг уловити лише одну ексцентричність: принесений нею складаний стілець із тканини. Погодьтеся, це радше ознака практичного глузду?

Діставшись після кількох пересадок трамваєм до видавництва Аммана, я вирішив провести розслідування.

— Улло, зглянься, я мушу більше дізнатися про жінку з букетом.

Її щоки запалахкотіли.

— Оскільки я була певна, що ти мене про це питатимеш, я провела розвідку. Розмовляла з працівниками вокзалу і навіть подружилася з робітником камери схову.

Знаючи, що Улла вміє викликати симпатію, я не сумнівався, що вона витягла максимум інформації. Різкувата, трохи владна, наділена проникливим поглядом, що пронизував співрозмовників, вона спростовувала свій суворий підхід іскристим гумором і добрим настроєм, чого ніяк не сподіваєшся від похмурої зовнішності. Її вміння з усіма приятелювати пояснюється тим, що вона не може приховати своєрідної всеохопної доброзичливості — допитливості.