— Чи ви збиралися повернутись?

— Заходячи в море, так. Коли плив — ні. Мені не хотілося, щоби цьому настав край.

Він уважно на мене глянув і повільно додав:

— Я не самогубець, якщо в цьому полягає суть вашого запитання.

— Полягала.

— Я фліртую з небезпекою, я вібрую, коли моє життя під загрозою, колись я, поза сумнівом, учиню щось остаточно небезпечне, але вмирати жодного бажання не маю.

— Радше бажання жити?

— Саме так.

— І кудись утекти…

Діткнутий моїм зауваженням, він підняв плед трохи вище, наче намірявся захиститись від моєї проникливості, що ставила його в незручне становище.

— Хто ви? — запитав він.

— А ви як гадаєте?

— Моя рятівниця, — прошепотів він з усмішкою.

— А ще? Ну ж бо, погляньмо, чи у вас також є уява.

— О, боюсь, що мені підвладний лише алфавіт, але не уява.

— Хіба так важливо, хто ми такі? Ви, власне, є чудовою живою статуєю, яку я підібрала на пляжі, тепер розморожую, а потім одягну, щоби незабаром повернути дружині.

Він нахмурився.

— Чому ви говорите про дружину? Я неодружений.

— Даруйте, але ви щойно згадували про…

— Про родину. Я перебуваю тут із родиною. Батьками, дядьками, кузенами.

Яка ідіотка! Я кинула йому, що він неймовірний, тільки тому, що вважала його одруженим, і ось тепер настала моя черга ніяковіти, немовби наразі безсоромною була я, поставши перед ним оголеною. Він розглядав мене, схиливши голову набік.

— А ви… Ваш чоловік не вдома?

— Ні. Зараз ні.

Він очікував на більш розгорнуту відповідь. Аби мати час подумати, я кинулася підживити вогонь… Я була збентежена тим, наскільки цей чоловік мені подобався. Мені не хотілось, аби він якомога швидше зник. Водночас не могла зважитись і зізнатися, що живу в цьому домі одна… А якщо він цим скористається… А, власне, для чого? Щоб мене спокусити — я була не проти. Щоб мене обікрасти? З огляду на його вбрання, він виглядав радше тим, кого обікрали, а не злодієм. Аби брутально до мене поставитись? Він не був грубіяном, ні, малоймовірно.

Обернувшись, я різко й вимогливо запитала:

— А ви небезпечні?

— Залежно для кого… Для риб, зайців і фазанів — так, бо ходжу на риболовлю та на полювання. Поза цим…

— Я ненавиджу мисливців.

— Значить, мене ви також ненавидите.

Він з усмішкою кинув мені виклик. Я знову сіла перед ним.

— Я змушу вас змінити думку.

— Ми знаємо один одного кілька хвилин, а ви вже хочете мене змінити.

— Ми зовсім не знаємо один одного.

Він поправив плед на плечах і повів далі стомленим голосом:

— Відповідаючи на ваше запитання, скажу: вам нічого мене боятися. Я вам дуже вдячний, що ви мене виручили і, не вагаючись, відчинили свої двері. Однак, я зловживаю вашим часом… Чи від вас можна зателефонувати, щоб за мною приїхали?

— Звісна річ. Чи не хотіли б ви прийняти ванну? Просто щоби зігрітися?

— Я не наважувався цього вимагати.

Ми підвелися.

— І ще, якби у вас знайшовся якийсь одяг…

— Одяг?

— Так, сорочка, штани. Звісно, я пришлю їх випраними й випрасуваними, зобов’язуюсь.

— Бачите… у мене немає чоловічого одягу.

— А одяг вашого чоловіка?

— Бачите… у мене немає чоловіка.

Між нами запала тиша. Він усміхнувся. Я також. Я впала на крісло, немов безвільна маріонетка.

— Мені прикро, що в мене немає чоловіка, аби вас виручити, але досі я ніяк собі не уявляла, що чоловік може бути мені корисним.

Він засміявся і знову сів на канапу.

— Взагалі то чоловік може бути дуже корисним.

— О, відчуваю, що не дуже шалітиму від того, що ви мені розкажете! Зрештою, спробуйте… І в чому мені може придатися чоловік? Ну ж бо, кажіть…

— Може бути вам супутником.

— У мене є книги.

— Водити вас на пляж.

— Я туди ходжу з Боббі, моїм спанієлем.

— Притримати двері й відсторонитися, коли ви кудись заходитимете.

— У мене немає жодних проблем із дверима, і я не оціню чоловіка, який відсторонюватиметься. Ні, цього не досить, в чому ще він може мені прислужитися?

— Він міг би вас пригортати, пестити вашу шийку, цілувати.

— О, це вже краще. Що ще?

— Іще він може покласти вас у ліжко, де зробить вас щасливою.

— Невже?

— Він вас кохатиме.

— Чи зуміє?

— Кохати вас — не повинно бути чимось складним.

— Чому?

— Бо ви люб’язні.

Не усвідомлюючи цього, ми невідворотно наближались одне до одного.

— Чи ж мені потрібно вийти заміж, щоб усього цього домогтися? Чи ж цю роль не зміг би зіграти залицяльник?

— Зміг би, — ствердно видихнув він.

Раптом його обличчя нахмурилося. Він відкинувся назад, щільніше закутався у тканину, підвівся, обвів занепокоєним поглядом стіни довкіл і заговорив, повністю змінивши тон і манеру висловлюватися.

— Перепрошую, мадемуазель, я негідно веду себе з вами. У вас стільки шарму, мадемуазель, що я забув про ситуацію, яка змушує вас мене слухати, і дозволив собі неприпустимі речі. Прошу мене вибачити і забути про мою поведінку. Чи не могли би ви показати, де ваша ванна кімната?

Нова владність забриніла в його голосі, а я, не вагаючись, одразу ж їй підкорилась.

Щойно він зайшов до ванної, я пообіцяла, що одяг лежатиме на табуретці за дверима, і кинулась до своєї кімнати.

Відкриваючи з розмаху шухляди й шафи, я передумувала всю сцену. Що зі мною трапилось? Я вела себе наче авантюристка, я йому лестила, його провокувала, розпалила, авжеж, змусила залицятися… У мене виник смак подобатися, він наповнював мої слова іншим змістом, насичував мої жести, увиразнював мої погляди, словом, підштовхував мене перетворити наш обмін фразами на флірт. Сама того не бажаючи, я створила між нами еротичну напругу. Давши йому образ легковажної жінки, я спонукала б його бути надто підприємливим, якби в останню мить він не вхопився за своє виховання.

Мої шафи привели мене у відчай. У них не тільки не можна було знайти щось підхоже для чоловіка, а й нічого, що відповідало б його росту. Раптом мене осяяло: я піднялася на поверх служниці Марґіт, яка була високою, широкою та огрядною, і, скориставшись її відсутністю, дещо в неї позичила.

Геть спітнівши, я витягла найширшу річ із її валізки, квапливо спустилась униз і прокричала перед дверима:

— Мені дуже соромно, це просто катастрофа. Я можу вам запропонувати лише халат, позичений у моєї служниці.

— Підійде.

— Ви так кажете, бо ніколи її не бачили. Я чекатиму вас унизу.

Коли він спустився вниз, вирядившись у широкий бавовняний халат білого кольору — його комір і рукави прикрашало мереживо, саме так! — ми розреготались. Він сміявся зі свого кумедного вигляду, я реготала з ніяковості, бо за контрастом ця жіноча річ робила його ще мужнішим і сильнішим. Розмір його ніг і рук мене хвилював.

— Чи можна зателефонувати?

— Так. Телефон он там.

— Що я маю сказати шоферові?

Здивована тим, що він телефонує радше шоферові, ніж членові родини, я не встигла зрозуміти запитання і відповіла недоречно:

— Скажіть, що ми будемо раді його бачити і маємо чай і для нього.

Ґійом був змушений сісти на східцях, бо моя відповідь викликала вибух сміху. Мені було приємно, що мої слова так подіяли на нього, хоча й не знала чому. Нареготавшись, він уточнив:

— Ні, моє запитання означало: яку адресу я маю назвати шоферові, щоби він за мною приїхав?

— Вілла «Цирцея», вулиця Рододендронів, 2, Остенде.

Аби виправити свою похибку і довести, що вихована, я залишила його розмовляти по телефону і пішла на кухню, де почала брязкотіти начинням, просто аби показати, що його розмову не підслуховую, і навіть узялася наспівувати, постукуючи по електрочайнику, ложках, чашках.

— Коли ви готуєте чай, можна подумати, що звучать ударні симфонічного оркестру.

Я здригнулась і побачила, що він стоїть на порозі й за мною спостерігає.

— Поговорили з родиною? Вони заспокоїлись?

— Вони не хвилювались.