Ми повернулися до вітальні з чайником і печивом.

— Еммо, ви пишете?

— Чому ви про це питаєте? Всі чомусь ставлять мені це запитання!

— Ви стільки читаєте.

— Я нашкрябала кілька жахливих поезій, але на цьому поставлю крапку. Читати й писати — геть різні речі. Я ж не питаю вас, чи ви перетворитеся на жінку, посилаючись на те, що ви любите жінок? Отже, ваше запитання — абсурдне.

— Справедливо, але звідки вам відомо, що я люблю жінок?

Я замовкла. Вляпалася! Відтепер, незалежно від мене, еротизм заполонив мою мову. Коли цей чоловік опинявся менш як за три метри від мене, я не могла втриматися, щоб його не приманювати.

— Здогадуюсь, — прошепотіла я, опустивши очі.

— По правді, я такої репутації не маю, — сказав він тихо. — Брати й кузени значно більше полюбляють упадати коло жінок. І докоряють мені за те, що я чемний, надто чемний.

— Он як! І чому ж ви такий чемний?

— Цілком певно тому, що бережу себе для однієї жінки. Хорошої. Справжньої.

Спершу я по-дурному вирішила, що цю фразу адресовано мені. Усвідомивши це, я одразу ж зреагувала і вирішила перескочити на іншу тему.

— Ви ж не будете твердити, що у вашому віці ви так і не… досі не…

Я не закінчила фрази, настільки сама себе вжахнулась! Я вже суворо допитую нестерпно вродливого чоловіка, якого одягла в жіночий одяг, щоби знати, чи він незайманий!

Його вуста напіввідкрилися від здивування й кумедності ситуації.

— Ні, я вас заспокою… я це зробив. І насолоджуюсь, коли це роблю. Бачите, в моєму оточенні було чимало жінок, більш зрілих за мене, проте чудесних, які з радістю посвятили мене в це у досить юному віці.

— Як бачите, мене це втішило, — зітхнула я, немов би він розповідав про свої успіхи в гольфі.

— Однак, я волію тривалу прогулянку на природі, довго їхати верхи чи поплавати кілька годин поспіль, як сьогодні вранці. Така ось ієрархія моїх задоволень.

— Я така сама, — збрехала я.

І скориставшись тим, що дровина от-от догорить, кинулася до каміна.

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — пробурчала я зверхньо.

— Перепрошую?

— Навіщо ви мені кажете про такі інтимні речі, адже ми один одного не знаємо?

Він відвернувся, трохи подумав, тоді глянув на мене дуже серйозними очима.

— Мені це видається очевидним…

— А мені ні.

— Ми подобаємось один одному, хіба ні?

Настала моя черга відвернутись і вдати, що розмірковую, перш ніж знову глянути на нього.

— Так, ваша правда: це очевидно.

Гадаю, саме в цей момент — і на всі роки, що були перед нами, — повітря довкола нас остаточно змінилось.

Дзвінок розірвав цю гармонію своїм різким звуком. Він скривився:

— Мій шофер…

— Уже?

Яких тільки сюрпризів не готує нам життя: опівдні я цього чоловіка не знала, а коли запали сутінки, розлука з ним видавалася нестерпною.

— Ні, Ґійоме, ви не можете отак узяти й піти.

— У халаті?

— У халаті чи в чомусь іще, ви не можете піти.

— Я повернуся.

— Обіцяєте?

— Присягаю.

Він поцілував мені руку, та хвилина видалася мені такою ж наповненою, як і двадцять три роки, що минули.

Коли він переступав поріг, я додала:

— Покладаюся на те, що ви мене знайдете, бо я навіть не знаю, хто ви такий.

Він заплющив очі.

— Саме це і є чудовим: ви мене не впізнали.

І зачинив двері.

Я не хотіла бачити його від’їзд, тож так і стояла в прострації у глибині споночілого холу.

Під впливом шоку я не надала значення його останній фразі; натомість уночі, пригадуючи кожен момент нашої зустрічі, я згадала ці слова: «Ви мене не впізнали». Невже ми десь зустрічалися? Ні, чоловіка, наділеного такими фізичними даними, я не забула би. Можливо, ми були знайомі в дитинстві? І я не впізнала хлопчика в дорослому чоловікові. Так, напевно, так воно і є, колись ми гралися разом, потім виросли, він мене впізнав, я його ні, це і є пояснення тієї фрази.

Хто ж він такий?

Я поринула у спогади і не виявила жодного сліду Ґійома… Тож мені ще більше хотілося, аби він приїхав.

Наступного дня він попередив про свій приїзд телефонним дзвінком, запитавши дозволу приїхати на чай.

Коли він з’явився, я настільки була вражена елеґантністю його блейзера, тонкою тканиною сорочки, шикарними черевиками, тими численними деталями, завдяки яким дикун перетворюється на світську людину, що мені здалося, ніби я стою перед кимсь чужим.

Він зауважив моє сум’яття.

— Тільки не кажіть, що ви жалкуєте, що я одягнений у власний одяг. Бо інакше знову натягну халат вашої служниці, який я привіз.

І подав мені його, замотаним у шовковий папір.

— Не треба мені погрожувати, — відповіла я, — я намагатимусь призвичаїтися до вас такого.

Я провела його до вітальні, де вже стояли чай і тістечка. Здавалось, йому було приємно знову тут опинитись.

— Я тільки те й робив, що думав про вас, — сідаючи, зізнався він.

— Не крадіть у мене мій текст: це перша фраза, з якою я хотіла до вас звернутися.

Він поклав палець на вуста і повторив більш лагідним голосом:

— Я тільки те й робив, що думав про вас…

— О, любове моя, — вигукнула я й розридалась.

Я ніяк не могла збагнути своєї поведінки, тільки-но цей чоловік опинявся коло мене. Чому я розплакалася? Чому сховалась у його обіймах — це трапилось наступної ж секунди? Напевно… Вочевидь, із його наближенням у моєму тілі прокидалась інша, доти дрімлива жінка, значно жіночніша й хитріша за мене, яка спритно давала собі раду; я повністю на неї поклалась.

Коли я заспокоїлася, він змусив мене відхилитися від нього, посадив в інший фотель і наказав налити чаю. Він діяв розумно. Надмір емоцій убиває. Заняття буденними справами дало мені змогу відновити самовладання й дотепність.

— Ґійоме, вчора ви мене впізнали, але я вас так і не впізнала.

Він запитально глянув на мене, наморщивши лоба.

— Перепрошую? Я вас упізнав?

— Так, ми гралися разом, коли були маленькими, правда?

— Хіба?

— Ви не пригадуєте?

— Ні, звісно ні.

— Тоді навіщо мені дорікати, що я вас не впізнала?

Він несподівано розвеселився.

— Я вас обожнюю, справді.

— Що? Що такого я сказала?

— Ви єдина жінка, здатна захопитися чоловіком, який вийшов із хвиль. Якщо мене веселить те, що ви мене не впізнали, то тільки тому, що я людина відома.

— Відома мені?

— Ні. Багатьом людям. Про мене пишуть у газетах, там публікують мої світлини.

— Чому? Що ви для цього робите?

— Що я роблю?

— Ви граєте, пишете, виграєте змагання? Авто? Теніс? Парусний спорт? Адже саме талант робить людину відомою. А що робите ви?

— Я нічого не роблю. Я є.

— Ви є?

— Я є.

— І ким же ви є?

— Принцом.

Я настільки не сподівалася такої відповіді, що на якийсь час заніміла.

Він почав непокоїтись.

— Це шокує ваші переконання?

— Переконання?

— Ви маєте право вважати, що монархія — це безглузда, віджила система.

— Ні, ні-ні, це не те. Просто… я видаюся собі дівчам… Знаєте, дівчинкою, яка захопилася принцом. Це гротескно! Я відчуваю, що виглядаю смішною. Смішною, бо вас не знаю. Смішною, бо маю до вас почуття. Смішною!

— Але це не так.

— Якби я ще була пастушкою, — мовила я, розігруючи з себе паяца, — це ще було б на щось схоже! Принц і пастушка, правда ж? От тільки, як не прикро, в мене немає овець, я ніколи не доглядала овець, боюсь, що я їх зовсім не люблю, взяти хоча б те, що я не терплю їхнього запаху. Я — безнадійний випадок.

Цілком певно, я його розважала. Він схопив мої руки, щоб угамувати моє збудження.

— Прошу, не змінюйтесь. Якби ви знали, як мене захоплює ваше невідання… Я так призвичаївся до того, що дівчата умлівають у моїй присутності.

— Остерігайтеся, я цілком здатна зімліти перед вами! І до того ж, маю велике бажання так і зробити.

Розмова потекла у приємному руслі. Він хотів усе про мене дізнатись, а я про нього, проте ми добре відчували, що метою нашої зустрічі є не розповідь про наше минуле, а створення теперішнього.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: