— Та шо вона, геть здуріла?! — почула розлючений рев чоловіка.

Кинулась щодуху вздовж вулиці, притискаючи до грудей тремтячі руки. Тільки б усе було добре. Тільки б…

— Стій! — почула за спиною. — Стій, шельма!

Ноги самі її несли бруківкою, мов у тумані. Серце так гучно калатало у грудях, що, здавалось, от-от вискочить із грудей. Що ж це коїться? Навіщо це коїться з нею? Що потрібно тому покидьку? Чому він причепився?

Утім, далеко вона не втекла — лиш метрів зо двадцять пробігла, як раптом зашпорталась за якусь суху гілляку, що звідкись узялась під ногами, і враз відчула потилицею гаряче дихання чоловіка. Він міцно схопив її за руку й розвернув до себе.

— Шо ти собі дозволяєш? — рявкнув він.

— Я? — залепетала. — Це ви що собі дозволяєте? Ви знаєте, хто я?

— Ну, і хто ж ти?

— Я — графиня Полонська! Вам ясно? — не знаючи, звідки взялася рішучість, мов і не вона говорила.

— Ха-ха! Графиня Полонська! Брешеш! — зареготав чоловік, вишкіривши зуби. — Докажи, шо ти — графиня Полонська!

— Чому я маю щось доводити? Одного мого слова має бути достатньо! Відпустіть мене негайно, інакше…

— Інакше шо? — перекривив він її, театральним жестом склавши на грудях руки. — Побіжиш до свого батечка? А де ж він? Де твій батечко?.. Брешеш, шельмо! — прошипів. — Ти така ж графиня, як я — граф! Бач, як причепурилась! Де лиш взяла це дрантя? — окинув її глузливим поглядом. — Хоча… знаєш, ти можеш довести, шо ти — графиня. Пішли!

Він схопив її руку й потяг за собою.

— Куди… куди ви мене тягнете?! — запручалася Софія. — Відчепіться від мене!!!

— Цить мені! — гримнув він. — Не рипайся! Зараз відпущу. Тільки доведеш мені, шо ти — графиня.

Вони пройшли метрів зо двісті й звернули в тісний дворик, мов високу темну вежу, залиту місячним сяйвом. Задерла голову. На темному шматку неба красувався величезний місяць. Який сліпучий! Це просто якесь диво!

Софія глянула на чоловіка. Його сіро-синє страшне обличчя в місячному сяйві виглядало, мов неживе… а ці дикі очі, що палають скаженим вогнем… О… де ж вона бачила його?! На мить перед очима спалахнула знайома картинка, котру вона точно бачила колись. Господи, що з нею? Відчувши запаморочення, притулилась спиною до холодної стіни.

— Гей, ти шо? Стій мені! Розігруєш тут із себе цабе!

Чоловік нарешті відчинив двері й штовхнув її всередину. Затхле вогке повітря вдарило в ніздрі. Де це вона? Як тут темно… Як темно!

— Куди… куди ви мене притягли? Відпустіть, благаю вас!

Впала навколішки й обхопила руками його ноги.

— Зараз мені доведеш, шо ти — графиня! — чоловік пожбурив її на землю й зачинив за собою двері. — Розумієш, про шо я, га?

— Відпустіть мене, прошу вас!!! Я мушу знайти Степана! Я мушу його знайти! — підвелась і на колінах поповзла на його голос.

— Шо? Степана? Якого Степана? — зацікавлено рявкнув чоловік.

— Степана Савицького. Відпустіть мене! — напомацки знайшла його ноги, знову обхопила руками. — Благаю вас!!!

— Савицького? А на біса він тобі здавсь, той Савицький?

— Ми мали зустрітися з ним, а він не прийшов. Я хвилююсь за нього…

— А ти шо, його стирка?

— Та не стирка я…

Чоловік важко задихав.

— Он воно шо! Як усе в житті інтересно складається! — загиготів він. — Ти… стирка! Ти знаєш, шо його пов’язали сьогодні? Він пройдисвіт і не прийде до тебе більше! Та хватить розводити галабурду! Доводь уже мені, шо ти — графиня!

Він гепнувся на неї й почав ковзати руками по її тілу.

— Що, що ви робите?! — закричала Софія, задихаючись під вагою його тіла. — Пустіть мене!!!

Однією рукою він задирав сукню, а другою — шукав обличчя.

— Дідько, як тут темно! — сердито вилаявся. — Не бачу тебе! Треба було лямпу взяти.

Припав ротом до її обличчя. Софія здригнулась. До смороду підвалу додався гидкий чад спиртного і гнилих зубів, що тхнув від нього. Що ж це коїться?!!

— Ні!!! Ні!!! А-а-а!!! — заверещала вона й схопила його за волосся.

— Стули писка, цофнута! — просичав він. — Все одно тебе ніхто не почує. Ти шо, тільки Савицькому дозволяєш гратися з собою? Так не чесно!

Він схопив її руки й, стиснувши, засунув їй у рота свій язик.

— А!!! Ти шо робиш, бісовата?! — крикнув він, відсахнувшись від неї й сплюнувши на землю кров. — Корчиш із себе цабе! Савицький з такими не водиться, я його знаю!

Щосили вдарив її по обличчю. Ще удар, іще, іще… Затим наліг на неї всім тілом, і… тієї ж миті глуха темінь щільно огорнула її з усіх боків…

Степан тим часом бив кулаком об кам’яну стіну. Чому? Чому саме тепер це сталось?! Тепер, коли вони з коханою мали зустрітися! Яка несправедливість! Вони так довго чекали цього дня, коли знов побачать одне одного, і не на одну хвильку, похапцем, а спокійно, любо, як колись весною… Її милий, усміхнений образ поставав перед його очима, і він ще дужче лютився через свою теперішню безпорадність.

День був, як завше, передбачуваний і чітко спланований. До обіду він був у редакції, затим побіг до читальні, щоб переглянути ті книги й підшивки газет, які йому порадив професор Конопенко. Записав усе, що мав, забіг на хвильку до пив’ярні й уже збирався йти на зустріч із коханою, як раптом щось сталось. Щось сталось у місті: всі бігали, мов скажені, кричали. Черговий страйк, що ж іще… «Що трапилось?» — питав він у перехожих. «Тікай, не стій, як цофнутий! Поліціянти вже скачуть сюди!» — кричали йому у відповідь і розбігалися в різні боки. Що? Поліціянти? Та що ж тут коїться?! Не встиг отямитися, як почув цокіт копит і прожогом шаснув у якийсь вузький провулок. Та було вже надто пізно: його миттю схопили — і ось він тут, у цій кам’яній смердючій буцегарні, разом зі страйкарями. Та ті хоча би причетні до того, що сталось, а він… ішов собі мирно повз і — на тобі! І де справедливість? Звісно, завтра розберуться, але… кохана чекає на нього сьогодні, зараз, уже!!!

Утім, пробув Степан у в’язниці не день і не два — цілих два тижні відсидів. Мало розум не втратив зі злості й обурення, та нічого вдіяти не міг — тут він був безсилий. І лиш тільки його випустили — прожогом кинувся до коханої.

Як темно… Чому тут так темно? Софія розплющила очі, втім, лиш непроглядна темінь була довкола неї… Спробувала підвестися, однак, вдарившись головою об щось холодне й тверде, впала. Та що ж це? Що сталося? У роті відчула солоний присмак крові. Голову немов хто розділив навпіл — який нестерпний біль! А чому так боляче там?.. Притиснула руками живіт і скорчилась на землі. О, як же звідси вибратися? І що це за дивні звуки? Прислухалась. Де вона?

Раптом у пам’яті спалахнула чергова картинка колись баченого — непроглядна темінь і крихітна цятка світла десь далеко.

Отже, тут має бути вихід. Тут має бути вихід!

Знов підвелася, цього разу обережно, й, зігнувшись, пішла, відчуваючи під пальцями рук холодну цегляну стіну. Треба йти уздовж стіни, і тоді вона обов’язково вибереться звідси! Так!

І вона пішла. Повільно, але впевнено, знемагаючи від різкого болю по всьому тілу. Втім, біль у душі був дужчий за біль тілесний. Вона мусить знайти коханого. Він чекає на неї на їхній вуличці… А вона тут… Що вона тут робить? Як опинилась тут? А… котра зараз година? Хто би їй сказав, котра зараз година? Вона ще встигає до коханого? Чи ні?

«Котра година? Котра година?!!» — закричала що було сили.

«Котра година… котра година…» — глухим відлунням відповіла темінь.

А вона все йшла. Спотикалася, падала, втім, знову вставала і йшла, тримаючись за холодну вогку стіну. Сил немає… Сил уже немає йти… А довго ще треба їй іти? Довго ще?!! І все йшла, йшла, йшла…

Зрідка спалахувало якесь різке світло, але то лиш у думках, мов якась химерна картинка блимала перед очима й зникала так само раптово, як і з’являлась. І — знову темінь. Непроглядна щільна темінь… Скільки ж їй ще йти?.. Знесилено падала й знов провалювалась у небуття…