…Степан щодуху мчав до коханої. Він був рішуче налаштований: що буде — то буде, а він піде до батька і проситиме її руки. Усе ж осінь уже настала, а отже, і заборона на їхні зустрічі має скасуватися! І якщо він порядний пан, то має довести це!

Добіг до брами й помітив у дворі її сестру, котра сиділа на гойдалці, схиливши голову. Ну, гаразд. Він поки спробує мирним шляхом…

— Панночко! Панночко, прошу, можна вас на хвильку! — гукнув він.

Яся зіскочила з каруселі й кинулась щодуху до нього. Її обличчя було переляканим.

— Що, що трапилось?!! — спитав, ледь стримуючи недобре передчуття.

— Софія зникла! — заридала вона.

— Як «зникла»?!! — Усередині все похолонуло від жаху. — Коли?! — вхопився за залізні пруття, впився пальцями до болю. Та байдуже на біль!

— Два тижні тому. Пішла до вас на здибанку і не повернулась… — сльози здавлювали її горло.

— О Господи! — видихнув він. — Як же це сталось? О… це я винен! Я!!! Я не зміг прийти до неї того вечора… О Господи, що ж тепер… Все, я йду її шукати!!!

Він різко розвернувся і щодуху помчав геть.

Куди йти? Де її шукати? Де вона може бути?! Господи, допоможи мені!!! — подумки благав Степан і ричав, мов зранений звір.

Треба знайти Якова! Може, щось з’ясується. Щодуху помчав у пив’ярню. Звісно, він тут — де ж іще йому бути!

— Софія зникла! — видихнув. — Ти нічого не знаєш про це?

— Сядь, Степане, — тихо мовив Яків.

— Ти щось знаєш?! — крикнув він. — Та кажи ж уже!!!

— Сядь, Степане…

Схопив його за сорочку й трусонув.

— Кажи, що знаєш, я не маю часу сідати!!!

— Та пусти мене! Я тут ні до чого! — Яків відштовхнув від себе Степана, і той, послизнувшись, гримнувся на підлогу.

— Гей, хлопи, ви шо, показились? — звичним безбарвним тоном, для годиться, гримнув шинкар. — Угамуйтеся, бісоваті, не робіть мені тут рейваху!

Степан підвівся й кинувся до Якова.

— Що з нею, кажи! — нетерпляче крикнув він.

— Ходять чутки… про неї щось може відати Остап Батрачук, — відповів стиха й поправив сорочку. — Я-то питавсь у нього, звичайно, але…

— Уб’ю, собаку!!! — заревів Степан. — Де він?!

— Хтозна. Пішов уже звідсіля. Степане, чекай, я з тобою! — підхопився Яків і побіг слідом за другом. — Заспокойся, чуєш! Все буде добре!

— Яке, в біса, «добре»! Її два тижні немає вдома! Її НЕМАЄ, ти це розумієш?!! — волав він, біжучи.

— Як? Як «немає»?

— Отак: НЕМАЄ!

— Господи…

— Я його вб’ю! Я вб’ю його!!! — не спинявся Степан.

— Тихше, друже! Думай, що волаєш на весь світ! Всі ж чують…

— Та до біса всіх! Нехай чують! Я все одно його вб’ю! Цей покидьок отримає в мене!!!

Вони звернули в тісний дворик. Степан біг попереду, Яків заледве встигав за ним. Забігли в під’їзд будинку й дісталися сходами на четвертий поверх.

— Відчиняй, сволото!!! — затарабанив кулаками у двері Степан. — Відчиняй, бо зламаю двері!!!

Яків знічено тупцяв поряд і думав про те, що, знаючи гарячу вдачу друга, треба було якось делікатніше побалакати з ним. Але як можна делікатніше повідомити про причетність цього покидька? Та ж на кожному кроці вихваляється, паскуда, що йому віддалась якась панянка. Він-то одразу второпав, що й до чого. Спитався в шинкаря — і все втямив: Софія шукала Степана в пив’ярні пізно ввечері, а той геть влюляний був та й пішов за нею. А от що було далі — ніхто не знає. Ніхто, крім самого Остапа…

— Відчиняй!!! — кричав Степан. — Все, я ламаю двері!!!

Тієї самої миті двері розчинились і на порозі постав знічений Остап, з-під лоба дивлячись на Степана.

— Чого тобі? — спитав, як кинув собаці кістку. — Чого галюкаєш тут, як вар’ят?

— Де вона?! — відштовхнувши господаря квартири, влетів усередину. — Де вона?!!

— Хто? — вдаючи нерозуміння, стежив він за тим, як Степан бігає по квартирі. — Шо ти собі дозволяєш? Чого припхавсь? Ото вже свірк! Шо тобі треба тут?

— Де Софія?!! Кажи, бо вб’ю!!! — Пошуки виявились безуспішними, і він підбіг до Остапа. Схопив його за барки й затіпав, як грушу.

— Пусти мене! Я не знаю, про шо ти кажеш! — запручався той.

— Ах ти ж фраєр! Не тумань мені! Кажи, де вона?!! — закричав Степан і щосили гримнув чоловіка об стіну.

— Пусти, цофнутий! Я нічого не знаю!

Степан продовжував дубасити Остапа, не зводячи безумних очей від його зацькованого погляду. Яків врешті опам’ятався й зачинив вхідні двері, аби сусіди часом не почули цього галасу. Та вони, мабуть, і без того почують — надто голосно горлав Степан.

— Останній раз питаюсь: де Софія?!!

— В підвалі… — нарешті видихнув геть знесилений Остап. — Відпусти…

— В якому підвалі?!! — сполотнів Степан.

— Тут, унизу. Але… може вона вже в тунелі, — нерішуче промимрив той.

— Не зрозумів? Поясни чіткіше!!! — причавив його шию до стіни.

— З мого підвалу… — Остап закашлявся. — …йде хід у тунель, у який ховають річку. Може… може, вона вже там, бо в підвалі я її вже не знайшов.

— Що ти з нею зробив, паскудо?!!

— Та нічого! Вона сама схотіла мене! — вибухнув раптом він. — Шельма твоя дівуля! Второпав?

Степан зчавив щосили його горлянку.

— Пусти мене! — закашлявся той.

— Пустити тебе?! — озвіріло проричав Степан. — Я тебе зараз пущу!

І він пустив. Пішов до кухні, схопив ножа й кинувся до Остапа, котрий, скорчившись на підлозі й кашляючи, розтирав собі шию.

— Відпускаю тебе, сволото, на той світ! — просичав і різко занурив гостре лезо йому в груди.

Сполоханий Яків кинувся до друга, та було вже надто пізно…

— Що ти накоїв?.. Ти ж убив його! Ти зовсім здурів?! — перелякано дивився Яків на Степана.

— Я ж казав, що вб’ю цю наволоч! А свого слова я зазвичай дотримуюсь, — він поволі підвівся й пішов геть із квартири.

Яків побіг за ним.

— От дурний! Що ж ти накоїв?!! Тебе ж за це теж вб’ють!!!

— То моє діло! Тепер на світі одним покидьком менше! — рявкнув той і вже спускався у підвал. — Паскудство, як тут темно! Треба світла! Принеси сюди світла, хутко! Я мушу знайти Софію!

— Та де ж я…

— Мені байдуже! Принеси мені світла!!! — гаркнув Степан. — Знайдеш мене. Я не буду тебе тут чекати! Я йду її шукати! — Його біла сорочка лиш мелькнула в темному підвалі.

Вона розплющила очі. Як тут темно. Як темно… Підвелась, однак ноги її не тримали. Впала. Але ж вона мусить іти. Вона мусить іти до коханого. Він чекає на неї! Знов підвелася й, тримаючись за стіну, повільно побрела.

Яка тиша… Яка гнітюча тиша! Та раптом під ногами зашурхало сухе листя. Як же боляче від цього шурхання!.. Затулила руками вуха, спинилась. Та листя все ще шурхало. Хто… хто там? Обережні кроки за спиною шурхали опалим листям. Коханий, це ти? Коханий!

Озирнулась. Цятка світла. Крихітна цятка світла посеред густої темені була так далеко! Але була!!!

— Коханий, це ти? — закричала, та лиш тихий шепіт почула.

Знову тиша. Чому так боляче від цієї тиші? Та ні, не від тиші — то сухе листя так гучно шурхає. Чому воно шурхає в неї за спиною? Хто там? Стиснула пальцями зсудомлені від болю скроні й провалилась у чергове небуття…

— Котра година, любочко? — почула за спиною.

Озирнулась.

— Знаю, в тебе немає годинника, але мені конче потрібно знати, котра зараз година, — мовила красива чорноока пані.

Де вона її бачила? Примружила очі. Як світло тут… Світло, аж очі сліпить…

— Я… я не знаю…

— То ти згубилась у часі? — спитала пані.

— Так… згубилась… — скрушно зітхнула Софія.

— Це добре, — голос був солодкий і теплий, наче голос нянечки. — Це дуже добре. Тепер ти підеш зі мною.

— Куди? — спитала, відчувши якесь дивне полегшення. — Куди я маю йти?

— Зі мною, — була відповідь.

— Але… мені треба до коханого! Він чекає мене! — заперечила Софія.

— Я знаю. Він чекає тебе. Ходімо, я проведу тебе до нього, — пані взяла її за руку.

Яка м’яка і приємна її рука… Легко підвелася й пішла за пані. Як добре! Як добре і спокійно йти разом із цією дивною, милою пані…