Як усе це дивно… Куди вона могла подітися так швидко? Та й узагалі, звідки взялася?! Любка могла присягнути, що два чорних вуглики досі увіп’яті в неї. Яке знайоме, дивне відчуття… Мотнула головою, намагаючись відігнати від себе це жахіття. Вдихнула на повні груди повітря. Стало легше. Швидше додому! Швидше від цього божевілля!

Знов пролунав дзвінок мобілки, який остаточно привів її до тями. І знову Василь. Який же наполегливий!

— Слухаю, — знехотя відповіла.

— Ну, прівєт!

— Привіт.

— Як ти там, «адінокая в бальшом горадє»? — єхидно спитав він.

— Чудово, дякую. І, щоб ти знав, я не відчуваю себе самотньою! — відрубала Любка.

— Коли вернеся?

— Ти про що? Я ж сказала, що не повернуся! Невже ти досі нічого не второпав?

— Вернеся, — впевнено зронив чоловік, — справа тільки в часі. Натішися новим життям, розчаруєся і вернеся! Куди ти подінеся.

— Ти погано мене знаєш, Василю.

— Я тебе добре знаю! Ти — дурна жінка, якій у голову стрельнула велика дурниця. Все, в принципі, дуже логічно, бо як ше може поступити дурна жінка? Певно шо по-дурному! Але дуже скоро ти про це пожалієш. Тільки дивися, шоб не було дуже пізно. Я буду ждати до кінця літа, не пізніше…

— Що ти… що ти таке кажеш?! Ти взагалі чуєш, що кажеш?!

— …до мене тут вистроїлась така соблазнітєльна очерідь з бажаючих вийти за мене, — продовжував чоловік, ніби й не почувши Любки, — шо довго я ждати не буду: вибір дуже вже шикарний…

— Все, я більше не відповідатиму на твої дзвінки і не вислуховуватиму твоє безглуздя! Бувай, самовпевнений розумнику!

Вона не дослухала, що їй продовжував торочити Василь. Але й він її не слухав, тому сумління жінку не надто картало. Вона анітрохи не сумнівалася у правильності свого нинішнього становища, життя, яке складалось у неї, проте ці розмови… Це немов мотузка, що пов’язує її з минулим, стискаючи горло, не даючи вільно дихати й жити.

Загалом день був позитивний. Та й цілий тиждень порадував. Вона не думала, що їй вдасться так легко знайти роботу, з першої спроби! Директор — він же головний редактор однієї з газет, в редакцію якої Любка потрапила на співбесіду, — виявився добряком, котрого годі й шукати. Нетривалу розмову він завершив словами: «Завтра беріться до роботи». Коротко і ясно.

В редакції їй дуже сподобалося. Колеги — привітні й щирі, відразу тепло прийняли її до свого редакційного колективу. Щоправда, одна з них обмовилась за філіжанкою кави, що зарплатня коректора мала би бути вищою. Утім, наразі Любку все влаштовувало. Принаймні, у порівнянні з її попереднім заробітком, цей був удвічі вищим. Та й графік роботи приємно вразив: з десятої ранку до сімнадцятої вечора, а в середу — до шістнадцятої. До того ж редакція знаходиться в центрі старого міста. Під час обіду можна вибігти в кав’ярню, що майже поряд із редакцією, і випити смачнючої кави з тістечком.

Після робочого дня Любка повагом прогулювалася тісними вуличками, милуючись красою міста й наповнюючи його енергією все своє єство. Вона любила це місто все більше й більше. Життя її насичувалося новими мотивами, забарвлювалося новими відтінками, такими яскравими і виразними! Минуле стало настільки віддаленим, що іноді здавалось, ніби його й не було. І лиш нав’язливі дзвінки Василя повертали її до тями, тицяючи носом у реальність: твоє справжнє життя — те, що ти залишила, а зараз ти перебуваєш в ілюзії, котра зовсім скоро розіб’ється ущент — лиш справа часу. Це було більш ніж неприємно. Так справді продовжуватися не може. Змінивши номер телефону, вона раз і назавжди припинить цю неприємність!

Затишні вечори Любка дуже любила. Любила закутатися в теплий м’який плед і з чашкою какао розгорнути ноутбук, де на неї чекав таємничий «Містер-Ікс» — так вона нарекла свого віртуального співрозмовника. Вона досі не знала, як його звуть, скільки йому років, звідки він (так само і він про неї), та це й не було потрібно — вони просто приємно спілкувалися, забуваючи про все на світі. Водночас вона відчувала його добру, щиру душу, яка приваблювала її все більше й більше; спілкування з ним було не схоже ні на що.

Однак понад усе чекала Любка на свої сни, у яких поринала в іншу реальність, інший вимір, де була закохана в Прекрасного Незнайомця, який теж кохав її до безтями. Прокидаючись уранці, вона була впевнена, що досі відчуває тепло його рук і теплий подих… Це було настільки переконливим, що іноді їй здавалося, ніби все те й справді відбувалося в реальному житті, просто… просто трішки іншому… Вона відчувала, що кохає реальну людину, яку до того ж зустрічала в дійсності.

Наступного ранку її розбудив воронячий ґвалт. Любка ошелешено визирнула у вікно. У небі коїлося щось неприродне: сотні… ні, тисячі ворон кружляли в якомусь несамовитому колі, котре нагадувало радше убивчий торнадо, аніж безтурботний політ безжурних птахів. Звідки їх стільки взялося нараз в одному місці? Навіщо злетілися сюди, у це чисте небо над спокійним районом?

Раптом у пам’яті спалахнула чітка картинка, наче якісна копія того, що вже було перед очима… Дежавю! Господи, вона жбачила це раніше! Вона точно бачила це страшне небо з моторошним воронням. Але де і коли… Важко сказати. Колись давно…

Як загіпнотизована, стояла Любка коло вікна й широко розплющеними очима дивилася на ошаленілих птахів, що зиґзаґами кружляли в небесній тверді. Затим мотнула головою, намагаючись відігнати нав’язливі думки, і, застеливши диван, пішла готувати каву.

Однак думки не давали спокою. Чомусь здумалось про швидкоплинність життя: не встигаєш озирнутися, як те, що було, здавалося, нещодавно, насправді минуло вже так давно… І коли воно минуло? Та й узагалі, життя — така крихка річ… Воно може обірватися будь-якої миті. Нежданої миті, коли ще купа нездійснених планів та задумів, коли ще є натхнення жити, творити й кохати.

Господи, навіщо вона про це думає?! Жінка знову мотнула головою й налила в чашку каву. Розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Виходити на балкон бажання не було. Вороняче каркання ще чулося з-поміж музичних звукорядів, котрі лунали з магнітоли.

Вона попивала каву й усе ще стривожено зиркала у вікно. Летіть звідси! Вам тут не місце! Ви заблукали, чи… чи, може, вас сюди хтось накликав? У пам’яті сплила учорашня зустріч із химерною старою. Чи то була не зустріч? Може, це їй примарилось? Хтозна.

Раптом із ноутбука пролунав звук отриманого повідомлення. Дивно. Хіба вона не вимкнула його вчора після опівночі? Любка допила вже схололу каву й побігла в кімнату. На незастеленому дивані лежав розгорнутий ноутбук, на екрані якого миготіло віконце з отриманим повідомленням.

Зупинилась. Хіба вона не застеляла диван? Невже вона відкривала ноутбук? Чи він не лежав на столику? Любка вражено дивилась на те, що було перед нею, намагаючись пригадати, якою була кімната, коли вона виходила готувати собі каву. Все було не так.

«Ну, де ти там, маленька?  Пішла варити какао і зникла», — прочитала у вікні повідомлення.

Вчорашнє загубилося, чи що? Але ж ні: повідомлення було нове, і Містер-Ікс був онлайн.

«Чому це зникла? Яке какао? Я не п’ю його ранками», — написала у відповідь.

«Ось де ти!  А я вже зачекався.»

«Коли це ти мене зачекався, що ти таке кажеш? Чому ти так рано в Інтернеті?» — спантеличено сипала питаннями.

«Така гарна зоряна ніч надворі! Ти бачила ці зорі? А місяць? Він такий яскравий і величезний сьогодні!»

Жінка розгублено дивилася в екран ноутбука. Що за маячня?! А-а-а! Він вирішив її розіграти! Точно! Ну, гаразд. Але ж… як увімкнувся ноутбук?!!

«Я поспішаю, вибач», — написала та вимкнула програмку.

Щось явно не те. Чи вона з глузду з’їхала? Що діється?!!

Любка підвелася і вийшла на балкон. Крізь ледь притрушені пухкі білосніжні хмаринки, що нависали з яскраво-синьої небесної тверді, пробивалися сонячні промені; в повітрі витали стійкі квіткові пахощі. Жодного натяку на якісь неприродні явища не було.