Їй що, усе це наснилось? Ці ворони, плутанина, дивне листування неясної пори доби… «Так, мабуть, наснилось», — намагалася заспокоїти себе жінка. Проте на душі було аж надто тривожно. Усе ж сни від реальності вона завжди відрізняла. А тут — якось надміру реалістично все відбувалось. Так само, як і вчорашня зустріч з дивною старою. Якісь химерні марення…

Жінка машинально застелила диван й пішла готувати каву. Раптом тягучий сум щільно огорнув душу. Мимоволі подумалось про швидкоплинність існування. Їй невдовзі тридцять, а життя все ще якесь… ніби невиразне. А раптом воно взагалі обірветься? Ось візьме якоїсь миті й обірветься!

Лишенько, чому вона про це думає? Звідки ці нав’язливі, депресивні думки? Вона ж не страждає на депресії! Вона — молода, успішна жінка, сповнена надії й снаги, бажання жити і кохати! У неї ще все попереду!

Любка налила в чашку каву, розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Що то за настрій такий химерний? А… чому це вона не вийшла на балкон? Вона ж завше це робила. Раптом піймала себе на думці, що таку ситуацію вона щойно вже пережила… уві сні. Чи наяву? Знову дежавю?

Любка замислилась. Що то взагалі за безумний ранок? Глянула на годинник у мобілці. Треба збиратися на роботу. Усе буде добре. Усе обов’язково буде добре!

Уже за годину Любка сиділа в маршрутці й споглядала краєвиди старого міста, де нуртувало звичне повсякденне життя, в яке хотілось швидше поринути. Вона не доїхала до потрібної зупинки й вийшла трохи раніше, щоб пройтися пішки.

На вулиці шалено пахло кавою. А ще — квітами, що цвіли на клумбах, яких тут безліч на кожному кроці. Взагалі, старий Львів має свій надзвичайний, неповторний запах, який не сплутаєш з жодним іншим. І якби Любку привезли сюди із зав’язаними очима, вона би впізнала по запаху, що то є Львів. Не кажучи вже про звуки: то просто-таки ціла симфонія старого міста, у якій задіяно безліч інструментів. Це — бій ратушного годинника, дзвони старовинних соборів, храмів і капличок, шум проїжджаючих трамваїв і маршруток, людський гамір і якась особлива суєта, притаманна лише цьому місту. Здається, лише тут можна будь-якої миті почути невідомих мелодій, що виконує одинокий сопілкар просто посеред вулиці, чи ж досконалу гру саксофоніста в одній із вуличних кав’ярень…

А в редакції вже теж пахло кавою. І друкованим папером. Цікаве таке поєднання.

Вечір п’ятниці був звичайним вечором п’ятниці і не віщував чогось особливого чи надзвичайного. Уже після півночі, розгорнувши ноутбук, Любка очікувала на приємне, спокійне спілкування з Містером-Ікс. Утім, щось сталось. І сталось майже відразу.

«Привіт, моя радість!» — прочитала у віконці повідомлення.

«Привіт! Чекай хвилинку, зварю собі какао», — відписала й піймала себе на думці, що, можливо, затримається й Містер-Ікс чекатиме на неї, аж поки не скучить…

Любка поставила чашку з гарячим напоєм на тумбочку та вийшла на балкон. Небо було дивовижне: з-поміж міріад мерехтливих зірок красувався величезний місяць, сяйво від якого мало не засліплювало очі. Жінка вражено дивилася на нього і не могла збагнути: таке вже було з нею насправді чи лиш наснилось?

«Ну, де ти там, маленька?  Пішла варити какао і зникла!» — повернувшись, прочитала таке знайоме їй повідомлення…

«Я вже тут», — тільки й змогла відписати. Серце шалено закалатало у грудях.

«Ось де ти! А я вже зачекався. Знаєш, виходив щойно на балкон — там така дивовижна зоряна ніч! Ти бачила ці зорі? А місяць?! Він такий яскравий і величезний сьогодні!»

«Так, я бачила місяць. Це справді щось неймовірне.»

Любка схвильовано ковтнула повітря. Що за безперестанні дежавю? Звідки вони?

Утім, більше її схвилювало інше: він так нагадує їй Коханого зі снів! А раптом це дійсно ВІН?

«Який унікальний наш всесвіт! І щоразу він вражає мене все більше й більше!» — продовжував дивувати Містер-Ікс.

«Я хочу тебе побачити. Ми повинні зустрітися!» — її пальці самі надрукували це й чимдуж натиснули Еnter.

Минула хвилина, перш ніж з’явилось нове повідомлення:

«Ти справді цього хочеш?»

«Так!»

«Знаєш, я про це таємно мріяв з самого першого дня, як ми з тобою познайомились тут!!! Але боявся, що ти мені відмовиш. Ну, знаєш, ці інтернет-знайомства… ніхто серйозно до них не ставиться. Тому нічого й не казав про це.»

«Даремно не казав. Я дуже хочу тебе побачити! Де ти живеш? Не кажи, що десь далеко від мене, в іншому куточку нашої неосяжної країни, і мені доведеться чекати тебе дуже довго…»

«То залежить від того, де живеш Ти.  Бо я живу у Львові!»

Любка аж підскочила від хвилювання. Серце так затьохкало у грудях, що, здавалось, готове було вистрибнути від надлишку емоцій. Невже то справді ВІН?!! О Небеса!!!

«Я теж живу у Львові!!!»

«УРАААА!!!!!!!!!!!!!»

«Аж не віриться, що трапляються такі неймовірні збіги!»

«Так! Це дійсно неймовірний збіг! Кажи мені свою адресу, і я зараз же примчусь до тебе!!! Кажи бігом, бо я вже ледь сиджу біля цього монітора!!!»

Любка на мить замислилась, згадавши свої сновидіння.

«Ні. Не так. Давай зустрінемось десь у центрі старого міста.»

«Люба моя, як ти посеред ночі будеш розгулювати сама? Я хвилюватимусь! Ні, я мушу тебе стріти!»

«Не хвилюйся, заради такої події я замовлю собі таксі. »

«Гаразд! Де ми здибаємось і за скільки часу?»

Жінка глянула на годинник у ноутбуці. За п’ятнадцять перша ночі. Чудово! Саме вдалий час для такої шаленої витівки! Отож, порожніми вулицями таксі домчить її до центру за хвилин двадцять… Щоб зібратися й дочекатися таксі, їй потрібно… ще хвилин десять.

«За тридцять хвилин біля “коня”!»

«Я буду там!!!» — миттю з’явилась ніби заздалегідь написана відповідь.

Любка всміхнулася. Та раптом схаменулась:

«Ми часом не робимо дурниці?»

«Якщо й робимо, то це буде найліпша і найромантичніша дурниця, що сталася будь-коли в моєму житті, а може, і нашому!!!»

«Гаразд, до зустрічі!»

«До зустрічі, моя люба! …як тебе звати? »

«Люба.»

«Моя Люба!!!   »

«»

«А мене звуть Сашком!»

«Моє улюблене ім’я! »

«Все, біжи одягайся, бо ми ніколи не закінчимо цю розмову!!! »

«Па-па!»

Жінка закрила ноутбук. Що вона коїть? Та… байдуже. Що буде, то й буде! Гайда!

Вона замовила таксі, швидко одяглася і, глянувши на себе у дзеркало, всміхнулась: що чекає на неї зараз?..

Під’їжджаючи до «коня», себто пам’ятника Данилу Галицькому, Любка стривожено визирала через вікно таксі і вже здалеку помітила невисоку чоловічу постать поряд із пам’ятником. Серце закалатало, як скажене.

— Зупиніть тут, будь ласка, — мовила й тремтячою рукою дістала з кишені кілька купюр.

Господи, чому вона сказала зупинитися тут?!! Та байдуже!

Любка вийшла з таксі й, не відводячи погляду, стежила за постаттю, що вже мчала їй назустріч. То був НЕ ВІН… Усередині все обірвалося.

— Моя Люба!!! — радісно гукнула здалеку постать, махнувши рукою.

Однак вона стояла, бо йти було несила. Що ж вона накоїла?!! Проте вороття назад не було: таксі вже гайнуло, а постать швидко наближалася і за якусь мить жінка відчула себе в міцних обіймах. Сашко підхопив її і закружляв у повітрі, радісно вигукуючи її ім’я. Від несподіванки Любка мало не зомліла… Вона намагалася піймати його погляд, та було надто темно.

— Ми зустрілися!!! А-а-а-а!!! — не стримував емоцій він. — Боже, як я чекав цієї миті, ти собі не уявляєш!!!

Затим обережно поставив її на землю й теж намагався роздивитися.

— Ходімо до ліхтаря. Хочу тебе побачити!

— Ходімо.

Вони рушили до пам’ятника. Він узяв її руку. Звісно, це не його рука. То була зовсім інша рука, теж тепла й приємна на дотик, але… НЕ ЙОГО!!! Вона мимоволі схлипнула.

— Що з тобою, маленька? Ти розчарована?..

Любка мовчала. Що вона могла сказати? Що сподівалася зустріти тут свого Нічного Коханого? Звісно, тепер вона збагнула, що мріяти про це було повним божевіллям! Сашко був чудовий: щирий, емоційний, милий, власне, таким вона його й відчувала… Проте… то був НЕ ВІН. До того ж…