— Скажи, скільки тобі років? — спитала, дивлячись на його юне обличчя.

— Ти вважаєш мене надто молодим, так?

— Ні, просто запитую. Розумієш, насправді я надто немолода для тебе.

— Моя маленька, яка ти смішна! Що ти таке кажеш? «Надто немолода»! Дурнички! Ти надто славна для мене — це вже більш схоже на правду! А роки… Ну хто вигадав це безглузде вимірювання? І взагалі: яке це має значення? Ходи-но до мене ближче, я хочу тебе роздивитись!

Він повернув її обличчям до ліхтаря, і від сяйва Любка примружилась.

— Боже, яка ти гарна!!!

Вона всміхнулась: його голос був напрочуд приємним. І взагалі, з ним було так легко і добре!

— А твоя посмішка! Боже, дякую тобі!!! — вихопилось у нього. — Знаєш, скажу тобі по правді, хоч я й чоловік і мені соромно зізнаватися тобі у слабкостях… але зізнаюся: я боявся! Так! Я дуже боявся цієї зустрічі! Знаєш, якийсь розумник колись сказав, що кохання проникає очима і треба бути дуже обережним, перш ніж вбирати щось своїм поглядом… Не можу сказати, що я погоджуюсь із цим висловлюванням на всі сто відсотків, бо кохання перш за все проникає нашим серцем і я вже давно тебе покохав. Проте очима… воно теж проникає… Яка ж ти гарна!!! Можна я тебе поцілую?

Любка дивилася на юнака і не могла стримати усмішки. Він був бездоганним: струнка статура, правильні риси обличчя, гарно підстрижене, по-модному скуйовджене волосся, маленька, акуратно підбрита борідка. На ньому були джинси, вільного покрою світла кофтина й такого самого кольору куртка. Але, Господи, він же такий юний! Йому років… двадцять, від сили — двадцять два!

Не дочекавшись дозволу, Сашко взяв її обличчя у свої долоні й ніжно доторкнувся губами до її вуст. Спершу лагідно, ніби боячись сполохати, він смакував її лице обережними доторками губ, проте відчувши, що вона не опирається, пригорнув до себе й пристрасно поцілував.

Жінка заплющила очі й дозволила йому себе цілувати. Її вперше в житті цілував чоловік, який їй подобався. І це було так хвилююче… Його борідка ніжно лоскотала її лице. Вона доторкнулася рукою до його обличчя, занурила руку в його волосся. Від нього приємно пахнуло якимсь витонченим парфумом. Поцілунки були настільки п’янкими, що вона відчула слабкість у ногах, проте він міцно тримав її у своїх обіймах. Так, здається, вона втрачає голову тепер…

— Боже, яка ти дивовижна! — прошепотів. — Моя Люба!!! — він продовжував її цілувати, пестячи волосся.

— Це божевілля! — раптом схаменулась Любка, намагаючись вивільнитись із його обіймів.

— Чому? Я тобі не подобаюсь? Ти розчарована?..

— Ні, все гаразд. У тому-то й справа, що не розчарована, але…

— Яка ти смішна! То це ж класно! Чекай, ти що, чогось боїшся? — Він серйозно дивився їй у вічі.

Жінка намагалась замислитись, проте марно: у її голові зараз був такий безлад, що зосередитися на якихось серйозних думках було неможливо.

— Що з тобою, маленька?

— Я вже не маленька, в тому-то й справа. Мені цілих двадцять сім, уявляєш? Тебе не лякає ця цифра?

— Мене абсолютно не хвилюють ніякі цифри!

— Ну, це тому, що ти…

— …маленький? — тихо закінчив її речення Сашко.

Любка відчула, що він образився. Проте це була жорстока правда. Як можна жінці мало не бальзаківського віку стояти посеред ночі на порожніх вулицях міста й цілуватися з юним створінням, яке так палко її кохає?! Як вона взагалі могла допустити таке безумство?!!

— Що буде з нами потім, ти можеш собі уявити? — відповіла, усе ще намагаючись опам’ятатися від його пристрасних поцілунків.

— Навіщо ти так зі мною? Хочеш мене образити? Ні, не хочеш. Я знаю, що ти не така! — Він стояв перед нею, такий щирий, такий беззахисний. І це було так зворушливо…

— Мені… мені треба додому. Я дурепа! Яка ж я дурепа! Вибач, я все зіпсувала! Не слід нам було зустрічатися. Через свою хвилинну слабкість я все зіпсувала!

— Ні, я не вірю, що ти мені це кажеш. Я подобаюсь тобі, і я це відчуваю! Ти так пристрасно мене цілувала щойно!!! Моя люба, ну що мені сказати, що зробити, щоб ти заспокоїлась? — Він ніжно пригорнув до себе Любку.

Їй було добре, дуже добре з ним, вона навіть припустила в думках, як було би славно, якби вони почали зустрічатися… Проте здоровий глузд так і бемкав по голові: «Що ти робиш?! Що ти робиш?!»

— Давай прогуляємося, будь ласка, — сумно зітхнув Сашко, і жінка не могла йому відмовити. Це найменше, що вона може зробити, аби спокутувати свою провину перед ним.

Він узяв її руку, і вони пішли уздовж вулиці. Місяць сяяв неймовірно, надаючи старому місту ще більш таємничого, навіть якогось містичного вигляду. Любка не бачила в своєму житті такого величезного місяця! Чи… бачила? На мить у пам’яті спалахнула картинка зі шматком неба, на тлі якого сяє такий самий величезний місяць, але… то було колись. Не тепер.

— Якщо ти мене залишиш, я цього не переживу, — відчайдушно мовив юнак, стискаючи її руку.

Його емоції були такі відверті, такі несамовиті, що Любка мало не заплакала від щирого прояву почуттів, які вихлюпувало на неї це юне створіння.

— Мій хороший, мій любий Сашко! — мовила вона, теж стискаючи його руку. — Що мені з тобою робити?

— Кохати, — сумно всміхнувшись, відповів юнак.

Вони зупинились одночасно й подивилися одне на одного. Сяйво ліхтаря заразом із місячним освітлювало їхні обличчя, і Любка на мить заплющила очі.

— Задля чогось же звів нас разом Господь, — знову зітхнув Сашко. — Навіщось же це потрібно! Навіщо, як ти гадаєш?

Жінка розплющила очі й вражено глянула на юнака:

— Ти уявляєш, що саме про це я щойно думала!!! Я запитувала себе, навіщо Бог нас познайомив? Нащо ти мені написав тоді, того вечора, пам’ятаєш? Чому саме мені? І чому я тобі відписала? Я ж досі ніколи цього не робила — не відписувала незнайомцям!

— Звісно, пам’ятаю. Я все чудово пам’ятаю…

— …і я думала про те, для чого все це відбувається? — продовжувала Любка. — Навіщо ми стоїмо зараз тут, посеред ночі, під цим ліхтарем, і ти… такий славний, милий, так мене кохаєш. Навіщо це потрібно?

— Може, так мало би бути? — він ніжно обійняв її й притулився щокою до її обличчя, лоскочучи своєю борідкою.

Спантеличена, вона не знала, що сказати.

— Давай просто будемо насолоджуватися життям, тим, яке посилає нам Господь, — мовив він, пестячи її волосся.

— Ти гадаєш, так буде правильно? — все ще сумнівалась жінка. — А як же наслідки?

— Я більш ніж впевнений у цьому. Я впевнений у цьому з твого першого рядочка, написаного мені онлайн! — усміхнувся він. — Я впевнений у цьому більше, ніж у тому, що настане «завтра»! А наслідки… Знаєш, якби всі думали про наслідки, то ні тебе, ні мене не було би на цьому світі!

Любка всміхнулась. Може, він і правий: їм так добре разом, з першого рядочка онлайн, з першого погляду під нічним ліхтарем…

Тримаючись за руки, вони блукали порожніми нічними вулицями, осяяними місяцем і ліхтарями, аж доки зорі не почали згасати, аж доки не запахло свіжою випічкою і кавою зі щойно відчинених кав’ярень.

— Чи не час випити кави? — запропонував Сашко.

— Так, я теж про це подумала, — погодилась Любка, і вони забігли до першої кав’ярні, котра трапилась їм дорогою.

Вони пили запашну каву, смакували сирним пляцком, балакали про все на світі й весело, безтурботно сміялися.

— Як гарно сидіти в кав’ярні з тобою! — всміхнувся хлопець. — Як я про це мріяв!.. Знаєш, я ще ні з ким не гуляв містом усю ніч і не пив вранішню каву з пляцком у порожній кав’ярні…

— Завжди щось трапляється з нами вперше, — задумливо мовила Любка, пильно дивлячись йому у вічі.

— Я кохаю тебе дуже-дуже, — відповів Сашко. — І таке зі мною трапилося вперше… Нізащо в світі я не хочу тебе втратити. — Він підвівся й, нахилившись над столиком, ніжно поцілував її.

Вона заплющила очі й, відчуваючи тепло його долоні на своїй руці, уявила, що поряд з нею Коханий з її снів… Господи. Що буде тепер із НИМИ? Чи прийде ВІН до неї після того, що сталося? Чи правильно вона чинить зараз?