Жінка дивилась на юнака, і печаль, що точилася з його погляду, цілила прямісінько в її серце. Із пам’яті зринали яскраві моменти з їхнього спільного життя, відгукуючись в душі приємним щемом… Вона відчувала до нього ніжність. Так складно замкнути своє серце й вивільнити з нього всі почуття до цього милого юнака, що з його появою розбурхалися знову.
— Розказуй, як живеш? — спитала тихо.
— Погано. Мені дуже погано без тебе…
Сашко взяв у долоні Любчину руку, і хвиля тепла обпекла її. Господи, як впоратися з емоціями? Їй хотілось негайно висмикнути руку, але поворухнутися чомусь було несила. Вона сиділа, схиливши голову й боячись зустріти очима його палкий погляд. Жінка відчувала його несамовиті почуття і вже не розуміла, навіщо погодилась на це кавування.
Треба встати й піти… Треба встати й піти! Однак Любка продовжувала нерухомо сидіти. Іноді притаманна їй інертність у ситуаціях, де треба було діяти рішуче, добряче її напружувала. Утім, зараз розуміла, що причиною всьому почуття. Почуття, яких ще досить у серці, і бути грубою й рішучою з тим, хто небайдужий, складно…
— То ти вже з ним?
— Ні. Я ще його не зустріла…
Сашко здивовано глянув на Любку, і в його погляді спалахнула надія.
— Любочко, я хочу бути з тобою! Дозволь мені бути з тобою, прошу…
Серце її нещадно краялось з кожним його словом. Знову все по колу? Ні. Тільки не це!
— Любий мій, зрозумій: ми не можемо бути з тобою разом… — Врешті вивільнила свою руку з його пекучих долонь і сьорбнула з філіжанки каву, щоб хоч трохи відволіктись від цього безумства.
— Я не розумію! — Юнак розгублено дивився на неї. — Якщо ви досі не разом, то чому я не можу бути з тобою? Де ж він зараз?
— Він десь поряд. Він десь зовсім поряд, я це відчуваю… — мовила Любка й остаточно опам’яталася від Сашкових чар.
Вона подивилась на нього немов іншими очима й побачила перед собою юного хлопчину, котрий понад усе прагнув зараз Любку. Це прагнення надто нагадувало не досить свідомий порив. Може, це пристрасть? Так, це всього лише пристрасть! І вона обов’язково минеться в нього. Ця думка, радше висмоктана з пальця гіпотеза, трохи заспокоїла її, і жінка полегшено зітхнула, всміхнувшись:
— Са-а-ашка, — втішливо протягла, — а сказати тобі щось?
— Скажи.
— Давай зустрінемось з тобою рівно за рік тут, у цій кав’ярні, у цей самий час! Котра зараз година?
Сашко здивовано глянув на свій годинник.
— Майже вісімнадцята.
— Чудово! Отож, за рік, п’ятнадцятого листопада дві тисячі одинадцятого року, рівно о вісімнадцятій годині ми з тобою зустрінемося в цій кав’ярні. Я чекатиму тебе за ось цим столиком!
Юнак розгублено дивився на Любку широко розплющеними очима і, здавалось, не вірив у те, що вона йому каже.
— Я цілком серйозно, Саш! І знаєш що? В цей день ти розповіси мені про те, як закохався в чудову дівчину, про ваше щастя!
— Та ну! — відмахнувся він. — Будеш ти мене тут чекати, ага! Забудеш про це ще сьогодні! Яке там за рік…
— Дивись! — жінка з ентузіазмом дістала мобілку. — Я ставлю нотатку на цей день. Якщо й ти занотуєш, то теж не забудеш, і ми обов’язково зустрінемось!
Любка зробила нотатку й задоволено поклала мобілку в сумочку. Сашко неохоче, радше без віри, дістав свій телефон і, позиркуючи скоса на Любку, занотував у календарику цю подію.
— Ну, все гаразд, — задоволено мовила і примружилась. — Ось пригадаєш тоді мої слова! Ще посміємося з тобою, побачиш!
Та Сашкові було не до сміху. Його очі, здавалось, бриніли від сліз. Він схилив голову, щоб це було не так помітно.
— Вибач, Саш. Вибач, що страждаєш зараз через мене. Але все минеться, повір. — Вона торкнулася його плеча. — Ходімо, а то пізно вже.
Вони вийшли на вулицю. У теплому сяйві ліхтарів мерехтіли сніжинки. Немов у якомусь дивовижному казковому танку, кружляли вони й швидко танули, падаючи на мокру бруківку. Перший сніг у Львові! Любка примружила очі й усміхнулась — сніжинки ніжно лоскотали обличчя.
— Ти така дивовижна! — вирвалось у Сашка, котрий із захопленням дивився на Любку.
— Я звичайнісінька, повір, — засміялась вона.
— Ні, ти — особлива! Ти так дивуєшся простим буденним речам, на які майже ніхто не звертає уваги. А ти — ніби щоразу бачиш їх уперше! Як тобі це вдається?
Любка зупинилась і серйозно глянула на юнака.
— Саш, я просто ціную життя і все те, що довкола мене. Воно дається лиш раз, і я хочу встигнути відчути його, посмакувати ним, розумієш? Те, що ти називаєш простими буденними речами, насправді незвичайне! Просто зупинись на мить і придивись довкола. Тоді ти збагнеш, що кожна дрібничка — неповторна, особлива. Цінуй життя, щоб потім не картати себе, що чогось не встиг…
Вони мовчки дійшли до зупинки, і жінка приглушено мовила:
— Мені час. Ну, бувай.
Вона вже хотіла йти, та Сашко затримав її, взявши за руку.
— Чекай! Дозволь, я тебе поцілую! Востаннє…
Не дочекавшись відповіді, він притулив до себе жінку й спрагло припав вустами до її губ. Любка не пручалась. Вона застигла, заплющивши очі, і вбирала в себе весь той біль, ту пристрасть, відчай і безвихідь, що виплеснув із поцілунком юнак.
— Прости мені… — прошепотіла й провела долонями по його обличчю. Воно було мокрим… чи то від талих сніжинок, чи то від сліз… — Прости!..
Ускочила в розчинені двері маршрутки й прихилилась до вікна. Сил стримуватись більше не було: вона тихо заридала, не витираючи сліз, що нестримно котилися по лицю. Він стояв на зупинці — такий нещасний і беззахисний, у натовпі людей, котрі механічно пересувалися довкола нього, — і безутішно дивився їй услід. І якби маршрутка зараз зупинилась — Любка присягає, що вискочила б зараз і побігла до нього, щоб обійняти, втішити і ще раз просити пробачення. Але маршрутка продовжувала їхати, і Сашкова постать віддалялась від неї все далі й далі…
Усе. Його вже не видно. Заплющила очі й доторкнулась пальцями до вуст, які ще пашіли від поцілунку. Як же тяжко! А як тяжко бідолашному хлопцеві! «Господи, забери від нього той біль і віддай мені! Я стерплю все! Я стерплю, обіцяю! Аби він так не страждав через мене…»
Вечоріло. Ліхтар уже запалили, і мокра бруківка мерехтіла жовтувато-тьмяним блиском. Падав дощ. Любка повільно йшла, схиливши голову. На душі було тяжко, але вона вже змирилася з болем і свідомо несла свій тягар спокутуючої печалі й відкладати його не збиралась, хоч як нестерпно і боляче їй не було. Вона мусить…
Раптом крізь шум дощу благословенне спасіння долинуло до неї:
— Кохана!
Любка підвела голову, і хвиля щастя так несподівано її захлеснула, що вона мало не втратила рівновагу. Під ліхтарем стояв Коханий. Діставши руки з кишень плаща, він розгорнув перед нею свої обійми й лагідно всміхнувся.
Господи, дякую Тобі!!!
Ледь чуючи під ногами землю, помчала йому назустріч. Серце мало не виплигувало з грудей. Він теж рушив їй навстріч.
— Ти повернувся, мій любий! — Любка втонула в його гарячих обіймах.
Він міцно пригорнув її до себе й зазирнув у вічі. Його руки… Які вони ніжні і міцні!
— Ти поряд. Нарешті ти поряд… — прошепотів.
— Я боялась, ти більше ніколи не повернешся…
Він укрив цілунками її долоні.
— Не відпускай мою руку. Ніколи більше не відпускай мою руку, що б не сталось, обіцяєш?
— Ніколи не відпущу твою руку…
— Кохаю тебе…
— Кохаю тебе сильніше… — відповідала вона, — і ніколи не залишу тебе. Минулого разу я не встигла тобі сказати про це, пам’ятаєш? Не встигла, прости…
— Ти відпустила мою руку…
— Я не хотіла! Це все сни…
— Так… це все сни…
Любка розплющила очі. Сльози щастя застилали їх, тому вона знову їх заплющила. Яке блаженство! Яке блаженство бути поряд з НИМ! Господи, дякую тобі, що даруєш мені ці почуття! На тілі ще відчувалось тепло коханих рук, на вустах — цілунки; душа співала.