Кожна зустріч відрізнялась від попередніх, але ця була якоюсь особливою. Любка спробувала збагнути, що саме змінилось. Мабуть, почуття їхні вийшли на інший, вищий рівень. Кожне його слово, як завше, було сповнене любові, кожен його жест, погляд був наповнений теплом і ніжністю. Поряд із ним вона почувалася єдиною і неповторною. Жінка знала, що для нього вона — особлива. Але все ж щось було по-іншому. Що?..

Його запах. Вона відчувала його запах щойно. Ось що змінилось. Він був ще реальнішим. Як таке можливо? А головне — вони витримали випробування часом: їхні почуття, незважаючи на розлуку, лише зміцніли. Колись вона відпустила його руку, але тепер… тепер триматиме її міцно.

Та як же його зустріти тут, у реальності? Любка відчувала, що зустріч із кожним днем наближається, але чекати вже було несила… Якби ж вона знала про нього бодай щось, хоча б якусь дрібничку, від якої можна було б відштовхнутись і спробувати його знайти, а не просто чекати! Та ж ні… Вона не знає навіть його імені. Уві сні ж неможливо контролювати свою свідомість — все відбувається на якомусь іншому рівні. А зі снів можна було б почерпнути масу інформації! Але ж як?.. Треба приготувати каву та як слід подумати про це.

Любка відхилила гардину й примружилася: дворик було запорошено снігом, таким білим-білим, аж очі сліпило! Пухкими кучугурами лежав він на схилених вітах дерев, і птахи, час від часу сідаючи на гілля й відразу злітаючи, мабуть, від незвичної для них кількості снігу, струшували його додолу. Гілля мляво розгойдувалось від надмірної ваги, наче карусель, створюючи під собою золотисту поволоку, що мерехтіла на сонці, наче золотий пилок, яким хтось посипав зверху. Засніжені лавки були схожі на пишні білосніжні ложі. Яка ж фантастична краса — справжня казка!

Жінка всміхнулась. Так, кожна пора року чудова по-своєму, у кожній є свої родзинки, як-от ця. І хоча вона дуже любила тепло, у цій феєрії його відсутність була цілком виправданою.

Любка приготувала каву й вмостилася за столиком у кімнаті. Знову пригадала сьогоднішню зустріч, і тепла хвиля захлеснула її. Заплющила очі й заново пережила ті швидкі хвилини запаморочливого щастя. Вона мусить серйозно поговорити з ним, розпитати про його життя. Треба налаштуватися на це, зосередитися і з такими думками лягати спати. Може, тоді вдасться дізнатися бодай щось.

Дзвінок у двері порушив її роздуми. Тільки-но вона замислюється про щось важливе, хтось, як на зло, відволікає. Цікаві збіги, що вже почали переходити в закономірність… Хто цього разу?

Здивовано зазирнула у дверне вічко. Незнайома чоловіча постать, потираючи потилицю, тупцяла під дверми.

— Хто там?

— Ваш сусід!

Любка завагалась. Який іще сусід? Сусіди, яких вона приблизно знала й іноді зустрічала в під’їзді, зовсім не схожі на цього кремезного чолов’ягу.

— Я вас не знаю, вибачте, — відповіла, все ще роздивляючись постать на сходовому майданчику.

— Та я ж ось тут живу, біля вас! — на підтвердження своїх слів чоловік розчинив двері навпроти.

Любка завагалась, але все ж відімкнула двері.

— Чого вам? — спитала, не відпускаючи дверної ручки.

— Тю! Та ви боїтеся мене, чи що? — Обличчя сусіда розпливлося в простодушній посмішці, і він став схожим на пухнасте курчатко, душа котрого дивовижним чином потрапила в дуже тіло тигра. — Та ж я просто спитатись хочу! Я вселився сюди пару днів тому, і всі ці дні не можу збагнути, тут що — проблеми з водопостачанням, чи то в мене проблеми з краном?

— То ви придбали це житло?

— Ні, що ви! Я приїхав з Вінниці, по роботі направили на об’єкт. А цю квартиру просто винайняв на деякий час; подивлюсь, як піде з роботою.

— Зайдіть уже, не мерзніть тут. — Вона відчинила двері й пропустила гостя у тепле помешкання. — Мабуть-таки, ваш кран барахлить. З водопостачанням тут усе гаразд.

— От же ж халепа! — розчаровано змахнув руками сусід. — Доведеться цілий вечір марудитися. У вас є якісь інструменти?

— О, ні-ні! В мене кава є, — всміхнулась Любка. — Приготувати?

— Ага, залюбки вип’ю кави, — зрадів чоловік. — Все забуваюсь купити: що за пам’ять! Голова якась геть дірява. Потім згадую — і такий на себе сердитий! Ніби ж не такий давній, а пам’ять — як у старигана якогось! — Чоловік заливисто зареготав.

Любка насипала в турку каву, залила водою і поставила на конфорку. Затим знову ковзнула поглядом на сусіда. Нічого такий, веселий. На вигляд мав близько двадцяти шести, чи то непоголене обличчя додавало віку. Привертали увагу виткі пасма скуйовдженого світло-русявого волосся, пухкі губи; обрамлені рудими віями сірі очі, над якими нависали густі брови. Дуже тіло підкреслювала тісна біла майка, заправлена у спортивні сині штани. «І не холодно йому?» — промайнуло в думках.

— А ви, напевне, львів’янка? — всміхнувся чоловік, оголивши дещо жовтуваті, мабуть, від надмірного паління, зуби. Точно від паління, адже пальці його рук теж мали жовтуватий відтінок. — Так, я багато палю. Ніяк не подолаю свою слабкість, — винувато мовив він, помітивши доскіпливий погляд Любки.

— Я не львів’янка, теж винаймаю тут квартиру. І чому ви вирішили, що мене обходять ваші шкідливі звички? Це особиста справа кожного. — Жінка відвернулась, щоправда, визнаючи: не дуже вправно вийшло приховати свою нетерпимість до паліїв.

— Микола! — натомість відрекомендувався чоловік. — А як звати вас? Може, на «ти» будем балакати?

— Звичайно, чого «викати», ми ж не якісь там поважні персони, — погодилась вона. — Люба.

— О, яке гарне ім’я! — схвально мовив Микола й, схрестивши на грудях руки, обіперся об дверний одвірок. — Напевно, в твоєму житті багато любові?

— Так, це правда…

— Сідай, не стій. Кажуть, в ногах правди нема. — Жінка налила з турки каву й поставила перед гостем. — Може, чогось до кави? Десь в мене мають бути цукерки. Зараз.

Любка пішла до кімнати й взяла зі столика цукерницю з кількома цукерками.

— Полюбляєш солоденьке? — всміхнувся сусід.

— Еге ж! А що, невже хтось його не любить? — розгорнувши цукерку, жартома закотила очі.

Чоловік засміявся.

— Дивно. От балакаю з тобою якихось пару хвилин, а таке враження, що знаю тебе давно. Звідки це відчуття? — Микола заклав ногу за ногу, взяв чашку й голосно сьорбнув.

Жінка недовірливо глипнула на сусіда, проте подумки мусила погодитись, що і їй було з ним якось просто. Просто й легко, наче справді вони вже давно знайомі.

Раптом вона завмерла, широко розплющивши очі.

— Що з тобою? — занепокоєно спитав сусіда.

Любка продовжувала сидіти, вражено дивлячись на чоловіка.

— Господи… Та що ж це таке зі мною? — спитала вона радше саму себе, ніж Миколу.

— А що таке?

— Знаєш, в мене бувають відчуття дежавю. А останнім часом — дуже часто. Звідки вони беруться? Як таке може бути?! Ось ця мить, яка щойно була… я чітко пам’ятаю, що вже переживала її, розумієш? А от коли?..

Микола знову сьорбнув і поставив чашку.

— Значить, десь ми вже пили з тобою каву, — всміхнувся він. — Знаю я це відчуття. В мене воно теж іноді буває. Цікава штука…

Любка швидко йшла, обережно ступаючи по затоптаній слизькій поверхні, що приємно потріскувала під ногами. Вона із задоволенням передчувала п’ятничний вечір, яким любила смакувати. Початок вечора удвох із Оленкою вже посмаковано за філіжанкою кави, а решту вона планувала провести, як зазвичай: книга-фільм, водночас з нетерпінням чекаючи нічної прогулянки. Коханий знову приходив до неї щоночі. Ці, хоч і короткі, зустрічі під ліхтарем підтримували її віру в реальну зустріч із НИМ. І хоча розпитати, дізнатись бодай щось у нього ніяк не вдавалось — контроль снів був їй все ще не підвладний, — Любка вірила, що уві сні переживає те, що чекає на неї у майбутньому. На НИХ чекає.

Уже звернувши у дворик, почула знайомий хриплуватий голос:

— Пізно ж ти вертаєся!

Знову якесь марення, чи що? Не вірячи своїм вухам, придивилась у напівтемряву. Та ні, мабуть-таки, то була реальність: перед нею справді стояв Василь, скоцюрбившись від морозу й жваво пританцьовуючи з ноги на ногу. Ото вже точно, як сніг на голову! Лише цього їй і не вистачало зараз…