Любка йшла, подумки плануючи теми наступних матеріалів, аж раптом… Раптом роздуми її порушив знайомий і такий рідний голос. Життєдайним струмком пролунав він серед усього цього гамору й суєти:

— Кохана!

Жінка оторопіло озирнулась, і гаряча хвиля щастя так несподівано захлеснула її, що вона мало не втратила рівноваги: на узбіччі вулички, в тіні квітучих дерев стояв ВІН! Усміхаючись їй, він навстіж розкрив свої обійми.

О небеса!!! Він упізнав її! Упізнав! Господи, чи… це знову сон?

Не тямлячи себе, швидко кинулась до нього, оминаючи перехожих. Він теж пішов їй назустріч, обличчя його палало щасливим вогнем, очі сміються.

— Привіт! — мовив, наблизившись. — Впізнаєш мене?

— Привіт… — видихнула вона, ледве стримуючи хвилювання, та марно: серце мало не виплигувало з грудей. — Звісно впізнаю!

— Отже, я не божевільний. Ходи до мене ближче, моя люба… — Він узяв її руку, затим лагідно, але міцно обійняв. — Ти поряд… Нарешті ти поряд… — прошепотів.

Які знайомі до болю слова… Любка притулилась до нього, обвила руками шию, і якийсь час вони стояли мовчки, заплющивши очі й насолоджуючись близькістю. Реальною близькістю. Вони не звертали уваги на людей, що проходили повз них, — їх просто не існувало зараз. Здавалося, світ, котрий ще хвилину тому шалено вертівся у своєму хаосі, завмер: ніби хтось ненароком натиснув на паузу. Лиш Вони існували зараз. Вони і Їхнє Кохання, що, поєднавшись, вибухнуло в серцях благодаттю, а душі, доторкнувшись одна одної, затріпотіли в солодкому блаженстві…

— Господи, невже ми зустрілися? — нарешті мовив він, зазирнувши їй у вічі.

— Ти справжній! І ти поряд. Як же довго я на тебе чекала! — шепотіла жінка.

Чоловік вкривав цілунками Любчині долоні й з відвертим захопленням дивився на неї.

— Це просто диво якесь! — вражено мовила вона. — Ти точнісінько такий, як у моїх снах! Все відбувається зараз точно так само, як у них! Я не можу в це повірити. Ущипни мене, будь ласка. Може, це теж сон?

— Буде боляче, якщо вщипну, — усміхнувся.

— Нехай! Нехай боляче! Я мушу переконатись, що ти — не чергове марення, а реальний, коханий мій чоловік. — Вона торкалась кінчиками пальців його обличчя, вуст, волосся, і відчуття ці були до болю знайомі, з кожним доторком її пронизував солодкий струм.

— Реальний, повір мені. Я реальніший за будь-яку дійсність. — Він легенько ущипнув її за зап’ясток. — Тепер віриш?

— О-о-о, не знаю! Так складно повірити в це до кінця…

— Час це виправить, — засміявся, осліпивши жінку своєю посмішкою, сповненою виняткової харизми.

— А от твій сміх я чую вперше. Він такий чудовий у тебе! Я хочу, щоб ти сміявся частіше. У снах ти був дуже смутний. Чому, скажи?

Чоловік замислився.

— Стільки всього відбувалось у тих снах. Було не до сміху… Та й дуже хотів зустріти тебе тут, у реальності. І так довго не міг…

— Я не розумію… тоді, у потязі… чому я не впізнала тебе?

— Знаєш, я й собі не можу пробачити цього! Як я міг не відчути тебе, ти ж була поряд! А той дощовий день… Побачивши тебе у вікні маршрутки, я подумав: «От воно! Нарешті я її стрів!» Але ж ні. І тоді ми розминулися. Чому? Ми втратили стільки часу!

— Мабуть, так мало бути. Ми маємо дякувати долі і Богу, що все-таки зустрілися.

— Так! І я вдячний Богу за це щастя. — Він лагідно торкнувся її волосся й притулився губами до її скроні. — Вже тепер я можу впевнено сказати: нас ніщо не розлучить тут, на цій землі! Ніщо і ніхто! Люба моя… Кохаю тебе.

— Кохаю тебе ще дужче, — відповідала Любка, посміхаючись: вона вже не буде дивуватись тим словам, які мимоволі злітають з її вуст, адже вони — немов відголоски її снів, де все було сказано безліч разів…

— Не відпускай мою руку, чуєш? Що б не сталось, не відпускай…

— Ну ось, ти сказав це тут, — усміхнулась жінка. — Це перше, що ти сказав мені там, у снах. З цих слів усе й почалося… Я триматиму твою руку щосили, мій любий, і нізащо в світі її не відпущу!

— Розкажи мені про себе. Я хочу знати про тебе ВСЕ! До речі, напрочуд банальне запитання, яке чомусь не спадало на думку в снах: як тебе звуть?

— Люба.

— Люба… — відлунням повторив. — Любов… Господи, та ти просто створена для Любові! І я любитиму тебе вічно… — прошепотів він.

— А тебе як звати?

— Любомир.

— Тепер ми знайомі, Любчику! — Посмішка з її обличчя не сходила. — Як дивно все. Ми так давно покохали одне одного, і лиш тепер знайомимось по-справжньому.

— Так, це справді дивно. Я нічого про тебе не знаю, але мені здається, що ми знайомі все життя. Знаєш, я так боюся, що сон зараз обірветься і ти знову щезнеш… — Чоловік міцно пригорнув її до себе.

— А може, ми й справді зараз у снах? — Любка підвела голову й занепокоєно подивилась йому у вічі.

Вони нарешті озирнулися навкруги. Пишний яблуневий цвіт, під яким вони стояли, здавалось, торкався небесної блакиті. Сонячне проміння пробивалося крізь рожеві віти й мерехтіло золотистим сяйвом, засліплюючи очі. Повз них проходили люди — безліч людей, яких вони не помічали досі. Хтось уже встигнув відтиснути кнопку паузи, і світ знову зарухався у своєму шаленому ритмі.

— Ні. Це не сон, — полегшено зітхнувши, впевнено мовила жінка. — У ньому ніколи не було всіх цих людей, сонця. До того ж… я знала, що ми зустрінемось весною, коли будуть квітнути яблуні. Я виразно відчула це якось зненацька, пережила її, першу мить нашої зустрічі. В мене часто так буває.

— Як цікаво. Розкажеш мені про це?

— Мені стільки всього потрібно сказати тобі…

Тримаючись за руки, вони пішли уздовж вулиці.

— Тут поряд мій будинок. О-он той, поряд із височенною липою, бачиш? — показав Любомир. — До речі, з мого вікна такий чудовий вид на наше місто! Воно — як на долоні. Ходімо?

— Ходімо!

Вони підійнялися на п’ятий поверх і увійшли в квартиру.

— Заходь, не хвилюйся. — Він обійняв її. — Я живу сам. Мама в передмісті — рік тому переселилася в нашу хатинку, де жила колись бабуся.

— Принаймні якщо я зараз прокинусь, то знатиму, де тебе шукати, — посміхнулась Любка.

— Дійсно! Знайди мене, якщо зараз все раптом обірветься, — розсміявся Любомир.

Вони увійшли до вітальні.

— Як затишно в тебе! Затишно і приємно. Знаєш, я так і уявляла собі твоє життя.

У світлій просторій кімнаті стояв диван, журнальний столик, книжкова шафа з безліччю книг і дисків; на тумбочці — музичний центр і ноутбук. На стінах висіли намальовані маслом пейзажі і світлини в дерев’яних рамочках. В кутку величаво розташувалось чорне, дещо потерте часом фортепіано, на якому височів керамічний підсвічник зі свічкою і стос нот.

— Ти граєш на фортепіано? — вражено спитала.

— Так. Зараз, на жаль, не так часто, як би того хотілось. А в юності серйозно думав займатися музикою. Та… трішки іншою стежкою пішов.

— Зіграєш мені?

— Звісно зіграю. Але пізніше. Ходімо, я мушу тобі щось показати.

Він узяв її руку, і вони вийшли на балкон. Від панорами, яка відкрилась перед ними, Любка аж оторопіла. Будинки під червоними покрівлями просто тонули в яскравій зелені дерев, подекуди випиналися верхівки старовинних пам’яток. Он чудово видно Кафедральний собор, поряд височіє Ратуша. Трохи далі — Домініканський собор і Успенська церква. Позаду цього краєвиду, гармонійно доповнюючи пейзаж, здіймалась вежа Високого замку. Жінка впізнавала вулиці, якими ходила безліч разів.

— Дійсно, все місто — як на долоні! — вражено мовила вона. — Яке ж воно дивовижне! А наша вуличка… її не видно звідси?

— Вона за тими деревами, трохи збоку. Весною і літом за зеленню її не видно. Ми обов’язково підемо туди завтра, гаразд? — Він ніжно пригорнув її до себе.

— Так, підемо! Уявляю, який краєвид із твого вікна увечері.

— Сьогодні ти зможеш ним помилуватися, — усміхнувся Любомир. — Нікуди тебе не відпущу, чуєш?

Сутінки підкрались непомітно. З колонок музичного центру неголосно лунала музика Шопена. Запалена свічка м’яко освітлювала кімнату. На столику стояли фрукти, пляшка з червоним вином і келихи.