— Ой, чув я про ці сільські причуди. Ніби двадцять перше століття, а ніяк не викоріниться цей маразм.

— Нічого не вдієш, такий уже стійкий наш менталітет. Але цим я не переймаюсь. Мене більше гнітить сьогоднішня оказія, — зітхнула Любка, — і що цей, як ти кажеш, «персонаж» так нічого й не збагнув. Він так і лишився при думці, що я шкодуватиму за ним і рано чи пізно приповзу до нього навколішках.

— Чесно кажучи, важко уявити вас разом, — хмикнув сусід. — Що у вас спільного?

— Спільного в нас мало. Хоча насправді він досить непоганий чоловік, просто занадто самовпевнений. Йому важко збагнути, що хтось може його не хотіти. В селі він вважається видним женихом і дівчата за ним бігають, стеляться, як то кажуть. Може, це вони його й зіпсували, — Любка задумливо відвела погляд у вікно.

— Знаєш, вдертися до жінки й бити себе в груди, «який я класний пацан!» — то не є великим подвигом, — зауважив сусід. — Можна ж по-іншому.

— Та ніяк не потрібно. Я взагалі не хочу, щоб він тут щось казав і робив, розумієш? Це зовсім не той випадок, коли жінка каже «ні», маючи на думці «так»!

— У тебе хтось є?

— Так, в мене є кохана людина. — Любка розлила в чашки каву й поставила на стіл. — А в тебе?

— Ні. Я, мабуть, бракований! — розсміявся Микола. — Ну, звичайно, в мене були дівчата, але зараз я серйозно ні з ким не зустрічаюсь, тому… — він багатозначно примружив очі.

— Навіть не думай щось пропонувати, бо все зіпсуєш, — перебила його жінка, відчуваючи, куди він хилить. — Давай просто будемо пити каву.

— Ну, добре вже. Але ти май на увазі: якщо що — то я тут, за сусідніми дверми. — Він промовисто підморгнув.

Любка скоса глянула на чоловіка й всміхнулась.

— О! — раптом осяяло її. — Ти знаєш, в мене є чудова подруга! Вона теж поки «вільна»! Я запрошу її до себе в гості. Ото вже влаштуємо посиденьки!

— Ну, якщо вона така ж, як і ти, то я тільки «за»! — зрадів той.

— Домовились! Завтра ж я все організую!

Як і планувалося, наступного суботнього дня відбулося знайомство Оленки з Миколою. То була ще та епохальна подія! Любка наліпила вареників із картоплею, насмажила шкварок із сала, спекла яблучний пляцок, затим сервірувала в кімнаті обідній стіл і чекала на гостей.

Першим прибув святково одягнений Микола з пакунком цукерок у руці й пляшкою червоного — домашнього, трирічної витримки, а не абиякого! — вина під пахвою.

— Ну, де вона? — з порогу піднесено спитав.

— Ще в дорозі, не гарячкуй! …чекай, ти що, хвилюєшся? — спитала, помітивши ретельно приховуване, але очевидне збентеження, що промайнуло в його погляді.

— Ну, як тобі сказати. Мене ще ніколи заочно не сватали! — засміявся він і, глянувши в дзеркало, поправив неслухняні пасма волосся.

— Я теж іще не була зведеною свахою. Але, знаєш, виявляється, це так цікаво! От тільки хвилююсь зараз більше, ніж ви обоє: усе ж на мені лежить відповідальність.

Не минуло й пари хвилин, як прийшла Оленка — червонощока, розпашіла з морозу, чи то теж від збентеження; великими очима багатозначно глянула вона на Любку.

— Так-так, він уже тут, — та розуміла її без слів. — Все буде добре, ти ж знаєш, — додала вона, обійнявши за плечі схвильовану жінку, і повела її в кімнату, де чекав Микола.

З першим келихом вина розсіялось те незначне напруження, що панувало на початку знайомства. По захопленню впереміж із піднесенням, що подекуди спалахувало в очах Миколи, й дещо зніяковілих посмішках Оленки, в поглядах котрої точилася неприхована радість, Любка зрозуміла, що знайомство матиме позитивні результати.

А коли на столі з’явилися кава з пляцком, від хвилювань не лишилось і сліду. Микола, захмелілий від вина чи то від емоцій, уже не стримуючись, завзято розповідав щось веселе й смішне, а Оленка з подружкою дзвінко заливалися сміхом. Любка собою пишалася: яка ж вона молодець, що познайомила їх! Ця пара так гарно виглядає. Такі обоє щирі, життєрадісні й славні, вони чудово доповнювали одне одного.

Уже за годину друзі прогулювалися засніженими вуличками старого міста, що у світлі ліхтарів виглядали по-казковому неповторно. Вітрини так привабливо майоріли ялинковими прикрасами й різнокольоровою оздобою, що кортіло зайти й негайно почати купувати подарунки! Коло оперного прикрашали пишну зелену красуню, дерева палали вогнем гірлянд.

— Новий рік зустрічаємо разом! — сповнений ентузіазму, постановив Микола. — Чи, може, панянки, у вас інші плани?

— Плани можна корегувати, в залежності від обставин, — зауважила Оленка. — Правда ж, Любочко?

— Взагалі, ми ще не планували, як будемо зустрічати Новий рік, але в будь-якому разі мали святкувати його разом. Тому твоє товариство нам буде дуже доречне і приємне, — мовила Любка, і подруги багатозначно переглянулися.

Та якоїсь миті сум нагло вдерся в її душу: якби ж і Коханий був поряд з нею в новорічну ніч!.. Утім, уже наступної у свідомості чітко постав його образ. Ось ВІН, стоїть посеред вулиці, дивиться на неї проникливим поглядом, усміхається ніжно, простягаючи навстріч свої руки. А за ним… що це таке за ним? Квітучі дерева? Це ж квітнуть яблуні! Просто за його спиною — до запаморочення пишний яблуневий цвіт. Ліхтаря немає, бо світить сонце. А вуличка! Вона зовсім інша; не та, їхня. Що ж це? Вони зустрінуться весною?.. Так! Вони зустрінуться весною!

Любка зітхнула, набравши повні груди свіжого, морозного повітря. Це несподіване мимовільне видіння було аж надто переконливим. Жінка вірила, що це був знак згори: вона пережила зараз їхню майбутню зустріч. Отже, чекати залишилось не так довго!..

У редакції, як завше, кипіла робота. На фоні тихої музики виділялися клацання клавіатури та шарудіння паперу. Кожен тихенько виконував свою ланку роботи. Час до часу цю гармонійну редакційну атмосферу порушували неголосні фрази, на кшталт: «пожежники готові, кидаю!», «Лесю, покинь долю і швиденько берись за кримінал!», «Юрко, на якій стадії політика?» чи ж «хто би зайнявся інтимом?». Це було би кумедно, та лише людині, котра не знала, як працює редакція. Ті, хто творив черговий номер, були зосереджені кожен на своєму завданні, і для них ці, здавалося б, дикуваті фрази були цілком нормальними.

Любці дуже подобалось працювати тут. Розклавши перед собою купу сторінок, які належало уважно вичитати, вона зосереджено шукала помилки. Звісно, в глибині душі вона, як завше, прагнула більшого, проте бути часткою цього захопливого процесу, цього чудового колективу їй було дуже приємно.

А крок уперед уже було зроблено: її перша стаття під назвою «Прокляття роду Савицьких» у рубриці «Долі людські» вже запланована в наступний номер. Матеріал вийшов чудовий. Звісно, сумний і трагічний, але написала його Любка з душею. Петро Степанович — головний герой — неохоче погодився давати інтерв’ю, але жінка зуміла його переконати, що матеріал потрібен. Його непросте життя, досвід будуть цікаві людям, а стійкість і сила духу, котрі просто вражали, — повчальні. Прокляття, що чорною хмарою нависло над їхнім родом, трагічною ниткою оповило розповідь…

Любка відвела погляд у вікно, за яким падав такий лапатий сніг, що, здавалось, вийди вона лиш на хвильку туди, і з неї вийде добрячий сніговик. Однак наприкінці дня, коли жінка вийшла з редакції, у повітрі пролітали лише поодинокі сніжинки. У сяйві запалених ліхтарів вони були схожі на крихітні зірочки.

Де зараз Коханий? Чим займається цієї миті? Про що думає? Може, він десь зовсім поруч? Іде вулицею і всміхається від того, що сніжинки лоскочуть йому обличчя… Може, теж дивиться в це чудове темно-синє небо, що, контрастуючи з вогнями ліхтарів, видається таким глибоким, таким неперевершеним? Чи думає він про неї? Чи мріє зустріти її?

То був четвер, кінець робочого дня. Любка йшла вулицею, насолоджуючись запахом весни і приємною суєтою міста. Тиждень був важким. Як і попередній. Поєднувати роботу коректора й дописувача було трохи складно. Та головне — їй це подобається, тож втома була приємною. Окрім рубрики «Долі людські», що закріпив за нею головний редактор ще взимку, додалась колонка на сторінці криміналу. Можливо, невдовзі вона залишить посаду коректора, щоб повністю присвятити себе журналістиці.