— Кохана!!! — крикнув, і знов — безмовний відголос у тиші згубився.

Наступної миті все зникло. Цупка непроглядна темінь огорнула все довкола. І тиша… німа, моторошна, погрозлива… Поступово крізь тишу продерлися його важке дихання й гупотіння серця в грудях, що пульсацією відбивалось у скронях; горло зчавлював болючий клубок.

Ураз поряд почулось ще одне неспокійне дихання. То була кохана. Кохана! Вона поряд! Вона поряд і міцно тримає його руку. Слава Богу! Клубок у горлі спалахнув, і гарячі сльози полегшення нестримно потекли обличчям.

— Кохана… Ти поряд… — видихнув і щосили притиснув її до себе.

Він почув, як бурлить річка. Реальність остаточно повернулась.

— Ніколи не думала про те, що вода шумить так само, як шурхає сухе листя… — якось приглушено мовила Любка. — Ходімо звідси.

Любомир підійняв ліхтарик, що валявся під ногами, і обережно розвернувся.

— Так, ходімо. Досить уже…

Вони вибрались із тунелю й, міцно тримаючись за руки, мовчки пішли уздовж вулиці. Говорити бодай щось було несила: хотілось чимдуж іти від того злощасного місця. В душах була якась дивна порожнеча. Проте чимдалі вони відходили звідти, порожнеча маліла, натомість наповнюючи їх теплом.

Ноги самі понесли їх на рідну вуличку. Спинились під ліхтарем, глянули одне одному у вічі і відчули, як їх огортає благодатний спокій. Вона прихилила голову йому на груди. Він міцно обійняв її й, пригладивши волосся, поцілував у скроню.

Вони стояли там, аж доки не увімкнувся ліхтар, аж доки їхні душі не наповнились по самі вінця блаженним почуттям, аж допоки не збагнули, що те почуття, котре пов’язало їх і назва якому — кохання, — то єдиний їхній безцінний скарб. Гарячий потиск долонь нагадував про те, що їх чекає тривалий шлях, котрим вони йтимуть разом, міцно тримаючи одне одного за руку.

— Там, у тунелі… я думав, що збожеволів, — у голосі Любомира ще чулось тремтіння. — Я ніби став Степаном, пірнув у його життя! Дивні такі речі відбувались тоді… Господи, я так боявся, що втрачу тебе… І таки втратив — та дивна особа знову з’явилась там і забрала тебе, а я нічого не міг вдіяти. Нічого!

— Знаю, коханий. Я знаю все… — відповіла стиха. — Моя душа була в її полоні весь цей тривалий час… Хвала Богу, наше кохання виявилось міцнішим, ніж вона розраховувала, й перемогло те страшне зло. Щойно разом ми пережили те, що сталось тоді зі Степаном і Софією. Ми відчули, що значить втратити рідну душу. Це — як відірвати від серця шматок і лишити, щоб кровоточило. Понад усе я хочу, аби ми ніколи більше не відчували цього болю, щоб були щасливі. Хочу бачити твоє усміхнене обличчя, твої очі, наповнені втіхою; хочу чути, як співає з радощів твоя душа, відчувати тепло твоїх рук, жагу твого тіла.

— Кохана… Ми будемо щасливі, присягаю, — прошепотів він. — У нас є головне: наше кохання. Одне лиш прошу…

— Все, що завгодно, мій любий… — з готовністю відповіла.

— Що б не сталось… ніколи не відпускай мою руку, чуєш?

— Обіцяю! — вона міцно стиснула його руку.

— Ходімо додому?

— Ходімо…

У м’якому сяйві свічок вони лежали, притиснувшись одне до одного, і насолоджувались поєднанням близькості — тілесної і душевної. І це було воістину прекрасне, незрівнянне поєднання: ніжність, пристрасть і жага вихлюпнулись зовні солодкою знемогою.

Було вже далеко за північ, коли, приготувавши каву, вийшли на балкон. Прохолодний вітерець оповив їхні розпалені тіла свіжістю, проте в обіймах було затишно й тепло, а гарячий гіркувато-солодкий напій приємно обпікав зсередини.

— Яка дивна тиша… — задумливо мовила Любка.

Він міцно пригорнув її до себе, і на якийсь час вони завмерли, насолоджуючись моментом і слухаючи, як бринять у нічній тиші їхні серця, а блаженний спокій і щасливе умиротворення надійно оселяються в їхніх душах.

— Знаєш, я подумала… Степан мріяв написати книгу. Може, тобі варто втілити його задум?

— А я вже про це думав! За цей короткий час стільки всього відбулося, а я жодного разу не написав рядочка! Я мушу написати про це. Але не в записник. Це буде справжній роман. Він нуртує в мені вже котрий день і проситься зовні. Все те, що на споді нашої пам’яті, повинне зринути на поверхню!

Тієї ночі вони знову майже не спали. Вже світало, коли, щасливі, задрімали в солодких обіймах. І снились їм гарні кольорові сни, у яких не було жодного натяку на щось недобре й лихе: вони йшли їхньою рідною вуличкою, тримаючись за руки, і душі їхні мліли від щастя. Та нещадний будильник повитягав їх із затишного ложа. Любка готувала сніданок і вдихала терпкувато-ніжний запах, що віддавала його сорочка на її тілі. Із ванної лунав радісний спів коханого — куди там братись Паваротті! Усміхнулась: він щасливий! Це головне.

Тим часом весна поволі змінилась літом. Ніжна музика кохання звучала, теж змінюючи тональності й відтінки — від пристрасно-насичених до більш помірних і лагідних. Здавалось, вони вже звиклись із тим, що все лихе справді позаду. Що відтепер направду ВСЕ ДОБРЕ. Їхні душі через таке пройшли! Пошматовані часом і лихом, витримали головне випробування і тепер, зустрівшись знову, навік поєдналися. А всі ті проблеми й негаразди, які, звісно, зустрічатимуться упродовж життя, їм не страшні. Усе це — таке дріб’язкове, таке пусте в порівнянні з тим, що вони пережили! Бути поряд із коханою людиною, розділяти з нею кожну мить свого життя, дарувати їй своє тепло, ніжність, підтримку і, що б не сталось, міцно тримати її руку — ось що дійсно має значення, ось що справді важливо.

Того суботнього вечора падав дощ. Теплий червневий дощ. Удосталь находившись вечірніми львівськими вуличками, вони повертались додому — неквапом простували мокрою бруківкою, як завше, тримаючись за руки й безтурботно про щось розмовляючи.

Біля під’їзду на них чекав Петро Степанович. Обличчя його було дещо схвильованим, у руках він стискав якийсь пакунок.

— Що трапилось, дідусю? — занепокоєно спитала Любка.

— Маю для вас дещо важливе.

— Ходімо швидше, ви геть змокли. Чому без парасолі?

— А я люблю дощ! — зауважив старий, усміхнувшись. — Дощ у Львові — це, знаєте, не просто якесь звичайне атмосферне явище. Це — щось виняткове і неповторне.

— Це точно, — посміхнулась Любка.

Вони піднялись нагору й увійшли до квартири.

— Колись цей пакунок дав мені мій дідусь, — віддихавшись, мовив Петро Степанович. — Він сказав, що це щось дуже важливе і може коли-небудь мені знадобитись. Але… мені було якось не до того, самі розумієте, а потім я й узагалі забув про це. Та той твій, Любочко, сон… він мені не давав спокою. Я все думав, думав… І раптом мене осяяло! Дістав, погортав — і відразу збагнув, що це пов’язано з тією вашою історією.

Він простягнув пакунок Любомирові. Той узяв його до рук і, розгорнувши, завмер.

— Господи, це ж рукопис Степана!!! — видихнув, обережно гортаючи старі, пожовклі від часу аркуші паперу, списані акуратним почерком. Здавалось, вони обпікали йому руки.

На титульній сторінці — старанно виведена чорнилом назва початого твору:

«На споді пам’яті»

Вони з Любкою вражено перезирнулись: цю назву якось зронив у розмові Любомир. Як відчував…

— Який красивий почерк! Я впізнаю його! — Любка захоплено дивилась на рівні рядочки, залишені чорнильним пером.

— Це просто вражаюча знахідка! Дідусю, дякуємо вам! — додав Любомир, усе ще не відриваючи погляду від вмісту пакунка. Чого лиш там не було: і вирізки з тодішніх газет, і світлини старого Львова, Полтви, нотатки, та головне — початок роману, який так прагнув написати Степан. — Я навіть не сподівався, що щось подібне могло лишитись із тих часів…

Петро Степанович задоволено всміхнувся.

— Відчував, що вам сподобається моя знахідка. Тому й поспішив відразу прийти, не хотів чекати до завтра.

— О… — раптом видихнула Любка. — Та це ж фото Степана!

Вона взяла до рук пожовклу світлину, з якої усміхався темноокий красень із правильними рисами обличчя й витким темним волоссям. У руках він стискав капелюха.