— Еге, — відповів невесело.

Ще хвилин десять їхали мовчки, а потім батько, вдивившись у вулицю, звелів:

— Зверни тут уліво, а біля будинку з червоної цегли зупинись!

Митько мовчки виконав вказівку, й вантажівка завмерла біля будинку на чотири поверхи. Батько відчинив кабіну, зістрибнув на землю, й Ганнуся неохоче зійшла за ним. Митько узявся допомогти з торбами.

Ганнуся з важким серцем крокувала за ними крутими східцями, понуро звісивши голову та ледь переставляючи ноги, відчуваючи себе засудженою, яку вели на екзекуцію. Кроки гулко та якось незвично лунали серед нерухомої тиші пофарбованого зеленим під’їзду. Все тут було незвичним, майже ворожим для Ганнусі, все нагадувало, що не її це місце, вона тут чужа та недоречна. Десь попереду різким звуком пролунав квартирний дзвінок, і Ганнуся застигла за широкою спиною Митька, відчайдушно бажаючи, аби дядька та його родини не було вдома, аби вони кудись поїхали. Тоді батькові не полишилось би нічого іншого, як повернути її назад, до Пирогів, до любої мами з Івасиком.

Двері тихо заскрипіли й на порозі дядькової квартири, розташованої на четвертому поверсі будинку, з’явилась висока, огрядна постать дядини Глашки. Ганнуся неприязно поглянула на цю ще досить молоду жінку, що виглядала значно старшою завдяки своїй повноті та невдоволеному виразу обличчя, подовгуватому та прикрашеному подвійним підборіддям. Очі її, заплилі жиром та ледь помітні, були незрозумілого сіро-зеленого кольору, а тонкі вуста завжди витягнуті у зовсім тоненьку стрічку. Якою проти неї виглядала молодою мама, якою вродливою та тендітною, хоч і мала значно складніше життя.

— Здоров була, Глашо, — пророкотів своїм низьким голосом батько, й Ганнусю занудило від погляду, котрим дядькова обдивилась спочатку батька, а потім їх з Митьком. Її тонкий, нервовий ніс навіть здригнувся, а вуста зробились ну геть тонкими, ледь не зникли.

— Здоров і ти був, Микито, — голосом, геть позбавленим привітності, відгукнулась вона, продовжуючи стирчати на порозі у строкатому червоному халаті. Але потім, мов щось пригадавши, посторонилась, промовила: — Проходьте!

А Ганнуся ледь не засміялась, помітивши, як підозріло дядина зиркає на притихлого Митька з густою чуприною чорного, смолистого волосся, з дещо циганським лицем та темними, швидкими очима, у розхристаній сорочці, з волохатими грудьми. Дядькова насторожено спостерігала за тим, як він поставив дві торбини з гостинцями на долівку, застелену гарним килимком, як покрутився, з подивом оглядаючись навкруги, мов чекаючи, що він зараз ухопить з полички котрусь дрібничку. І полегшено зітхнула тільки тоді, коли Митько нарешті вийшов.

Батько зняв капелюха.

— Данило вдома?

Глашка хитнула головою.

— Зранку ще пішов, але має скоро повернутись. Проходьте до кімнати.

Ганнуся, не промовивши ані словечка, скинула свої старенькі та стоптані черевики, задивившись на гарненькі білі босоніжки, що стояли біля стіни, пройшла у велику кімнату, простору та світлу, в порівнянні з якою хатинка їхня виглядала геть убогою.

— Сідайте, я вам зараз чаю заварю, — запросила Глашка, правда, привітності в її голосі не додалось ані на краплину.

Батько присів на стільчик.

— А де ж це діти?

Лице дядини пом’якшало.

— Хлопці ще з рання подались на курси, горе мені з ними — просто марять тими машинами, а Даруся ще спить.

Жінка повільно вийшла з кімнати, полишивши Ганнусю з батьком у напруженому мовчанні, яке панувало вже між ними, стояло стіною відчуження, густо замішане на дівочій образі. Ганнуся роздивлялась кімнату, котра зазнала значних змін. На вікнах з’явились нові, темно-червоного кольору важкі штори з оксамиту, гарний дерев’яний стіл посеред кімнати із стільчиками, обтягнутими таким же оксамитом, як і штори, та велика шафа, у котрій білів новий посуд.

Ганнуся зітхнула. З розмов батька з мамою вона знала: батько не схвалював того, що дядько Данило декілька років тому перейшов з тютюнової фабрики, де працював водієм, до міського відділку НКВС, де прижився досить непогано. А головне — розбагатів. Вони продали невеличкий будинок, що залишився від родича Глашки, а через деякий час Данило отримав непогану велику квартиру в цьому будинку, у само́му центрі міста, недалеко від Дніпра. Тітка Глашка ніде ж не працювала, повністю присвятивши себе вихованню дітей — хлопців-близнюків Якова та Миколи й улюблениці Дарини, Дарусі.

Згадавши про сестру, Ганнуся покрутила носиком. На декілька місяців старша, білява, схожа на матір, але значно вродливіша, Дарина з самого дитинства, рідко, на вихідні дні, навідуючись до Пирогів, незлюбила Ганнусі. Поважно розповідаючи про місто, вона кепкувала над простотою Ганнусі, її стареньким, залатаним одягом, навіть над її веселою вдачею. Згодом вона перестала до них приїжджати, з чого Ганнуся тільки раділа. Те, що вони не бачились уже два роки, тепла в почуття до Дарини не додавало. Та й Дарина, подорослішавши, насміхалась ще більше, ще жорстокіше, але вже інакше, ніж у дитинстві.

У дверях з’явилась тітка Глашка з двома малесенькими кухлями з простого заліза, з мисочкою рум’яних пиріжків. Підібгавши губи, вона налила їм ріденького чаю, в кожний кухоль поклала трішки цукру та всілась у велике крісло біля стіни, без особливого зацікавлення розпитуючи батька, як там справи в Пирогах. І поки батько доволі повільно розповідав їй про село та ще щось, старанно обходячи те, що трапилось у їхній родині, Ганнуся, посьорбуючи чай та відщипуючи пишного пиріжка, відверто нудьгувала. І щораз сильніше бажала, аби батько забрав її додому, не полишав тут, у цих незвичних, розкішних навіть, але чужих стінах…

— Мамо, кави звари, — почувся з коридору тонкий, досить високий голос, й Ганнуся, зачувши його, вмить напружилась. — І що за бубніння в нас із самого ранку, зовсім спати неможливо.

Глашка кинула на Микиту докірливий погляд, а потім надзвичайно хутко для огрядного тіла підхопилась із крісла, вмить просяявши усмішкою.

— Зараз, зараз, Дарусенько, хвилиночку, — ласкавим, співучим голосом відгукнулася вона, великими кроками наближаючись до порогу, на якому вже з’явилась струнка Дарина в довгій сорочці білого кольору та з розпущеним білявим волоссям. — А бубонить то твій дядько, ти ж знаєш цих людей.

Ці останні її слова неприємно різонули Ганнусю в саме́ серце. То вони для них ті люди, а які ті люди?

Дарина скривилась так, мов скуштувала кислиці, та повагом ввійшла до кімнати. Материні сіро-зелені очі були прикуті до Ганнусі, яка так і застигла на тому клятому стільчику з недоїденим пиріжком, котрий чомусь примушував її відчувати приниження, ніяковість перед цією стрункою білявою красунею, що доводилась їй сестрою. Пильно обстеживши лице родички, погляд Дарини сковзнув на стареньку та просту сукню, зачепився за руки, зауваживши під коротенькими нігтями чорні смужки від землі, на якій Ганнуся працювала майже увесь час. І вже знайома насмішка відобразилась в очах Дарини так явно, що Ганнуся відчула, як очі обпекли сльози образи.

Нарешті Дарина поглянула на дядька, посміхнулась навіть.

— На гостину до нас, дядечку?

Батько якось зніяковіло опустив очі.

— На гостину, — пробурмотів він, сьорбнувши тієї рідкої гидоти, котру дядькова гордовито іменувала чаєм, а потім невпевнено посміхнувся племінниці. — А ти вже доросла зробилась, красуня, справжня пава.

Дарина промовчала, але Ганнуся помітила, що батькові слова їй сподобалися. Вона солодко потягнулась, упала на те крісло, де сиділа мати.

— Вже і заміж скоро, — продовжив батько.

— То мамі, он, не терпиться, — махнула рукою Дарина.

Так за пустими розмовами минула година, яку Ганнуся ледь витерпіла, аби не підхопитись і не втекти з цього дому від цих чужих людей, що обпікали зневажливими поглядами. І ледь не застогнала від полегшення, коли в коридорі брязнули двері й Дарина підскочила на місці.

— Татусь приїхав, — вигукнула вона ті кинулась до порогу, майже відразу повиснувши на шиї високого, повного чоловіка у формі працівника НКВД.