Дядько Данило посміхнувся.

— Привіт, кізко! Давно прокинулась?

Дарина трішки відсторонилась.

— Давно. Мене дядько Микита збудив.

— То у нас гості? — перепитав Данило і, відсторонивши доньку, рушив назустріч братові. — Ну, здоров, Микито, здоров!

Брати обійнялися, але Ганнуся не помітила якось у тих обіймах справжньої доброти і тепла. Вона теж підвелась, несміливо поглянувши на рідного свого дядька, якого не бачила років чотири, бо в минулий приїзд він був у Києві. На її пам’яті він був завжди, а може, інколи похмурим та чимось невдоволеним, але зараз похмурості тієї та невдоволення майже не було видко, можливо, тому що життя його, досить складне та небагате раніше, змінилося в доволі кращий бік. Та як би то воно не було раніше, зараз він досить привітно вдивився в її лице й навіть посміхнувся.

— Яка ж ти вже красуня зробилась, Ганнусю, — промовив він, майже повторюючи слова брата на адресу Дарини. — Вся в маму, та, мабуть, ще краща.

Ганнуся опустила очі.

— Дякую, дядьку.

— То ви до нас на гостину? — запитав він уже батька, і Ганнуся, глянувши на тітку Глашку, помітила дивний, незрозумілий погляд, яким та пронизала її після дядькових слів. Щось було в тому погляді таке, від чого Ганнуся аж здригнулася, відчувши, як по спині сипнуло морозом.

Батько відкашлявся.

— Даниле, є важлива розмова.

Дядько Данило хитнув головою у бік коридору.

— То ходімо до мого кабінету. — Він поглянув на застиглу біля вікна дружину, й Ганнуся помітила на його лиці, вже трішки похмурому, теж дивний вираз.

Вони з батьком зникли в коридорі, а Ганнуся залишилась у вітальні сама з дядиною та Дариною, яка насмішкувато позирала на неї, явно маючи намір покепкувати. Краще б уже мовчала, бо Ганнусі вкрай не хотілось розмовляти з цією пихатою Дариною, яка не мала до неї жодних теплих почуттів. А бажалось тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, де все було хоч і таким розкішним супроти їхньої старенької хатинки, але непривітним до неї, чужим та ворожим.

— То що, Ганнусю, — таки озвалась до неї Дарина, знов прижмурюючись та насмішливо усміхаючись. — А чи є в тебе вже наречений?

— Немає. — Голос Ганнусі був ледь чутним.

— А чому ж це так? — промуркотіла Дарина, сховавши очі свої насмішкуваті під довгими віями. — Що, гідного парубка на селі не знайшла?

— Не знайшла.

— Чого ж так погано шукала? Хоча, що ж там казати, чи є вони в тій забурбелівці хлопці гідні? — зареготала Дарина. — Бачила я їх, замурзаних та неохайних, боронь мене од такого чоловіка. Але ж тобі, Ганю, нема чого вередувати, чекати на щось краще, а то ще в дівках залишишся. Харчами, як то кажуть, не гребують.

Ганнуся промовчала, пересилила себе, хоч з вуст її, міцно стиснутих, так і рвались слова. Ой, як кортіло їй крикнути в очі оцій випещеній дівасі, що несправедливо вона чорнить хлопців сільських, є серед них багато хороших, гідних людей, просто вона, Ганнуся, ставиться до них радше як до братів, ну, не торкають вони її серця. До того ж, хіба така стара вона літами, аби стрибати заміж якнайшвидше і за будь-кого. А чи гірша чим від неї, оцієї Дарусі, яка, певне, не вміла сама, без матері, й хліба врізати, а вважала себе набагато кращою, вартою чогось надзвичайного. Як же образливо слухати такі слова, що гострими цвяхами торкаються серця. Слухати і мовчати. Мовчати, аби не принижуватись перед цими людьми, не виказати їм, як боляче вп’ялись у неї ці образливі слова.

Хвилини минали повільно, нудотно повільно, а батько з дядьком Данилом все не з’являлись. Дарина, на щастя, більше нічого не питала, відвернувшись від Ганнусі, мов від порожнього місця, наказовим тоном попросивши матір розчесати густе, світле волосся, гордовито розкинувши його по спині. Вона щебетала щось про незнайомих Ганні людей, час від часу зриваючись на дзвінкий сміх. Ганнуся ж зачаїлась у кутку біля дверей, відчайдушно бажаючи, аби дядько Данило не погодився полишити її в себе, а батькові не залишилось нічого іншого, як забрати її назад додому, в любі серцю Пироги, геть з цього дому, де вона буде тільки зайвою й нічого, окрім насміху та образ, не отримає.

Нарешті, після довгих хвилин виснажливого чекання на порозі вітальні з’явились батько та дядько Данило. Ганнуся, застигнувши на місці, з напругою та острахом вп’ялась очима у спокійне лице дядька, чекаючи від нього заповітних слів. Ось зараз він скаже, що не зможе зоставити її в себе, й вони вийдуть з батьком у ті високі двері, аби вже ніколи не повернутись.

— Глашо, Дарусю, — пророкотів низьким голосом дядько Данило, звертаючись до дружини та доньки. — Ганнуся поживе в нас деякий час.

Щітка, котрою тітка Глашка начісувала Даринині коси, застигла на якусь мить, а потім дядина стрімко обернулась, палахнувши невдоволеним поглядом.

— Але, Даниле, у нас же нема місця.

— Глашо, не вигадуй, місця в нас вистачає.

— Можливо… та ти мене запитав? — Її голос задзвенів і ось-ось мав зірватися на крик, а сіро-зелені очі враз зробились великими, округлими та злими. — Може, я не хочу, щоб ця дівчина жила в моєму домі?

— Глашо, Ганнуся ж нам не чужа.

— Це тобі вона не чужа, — відгукнулась дядина, і Ганнуся ледь втрималась, аби не кинутись геть у двері. — А я що, маю терпіти її увесь день, поки ти на роботі? І що вона буде робити, байдики бити чи як?

— Можливо, восени піде вчитись, а поки допоможе тобі.

— Потрібна мені її допомога…

— Послухай, — перебив її дядько Данило, й Ганнуся почула в його спокійному голосі твердість, від якої тітка Глашка трішки притихла. — Мене попросив про це брат, і я маю йому допомогти.

— Але чому їй треба зараз тут жити?

— Так треба.

— Вона що, вагітна? — кинула тітка Глашка з такою злістю, що Ганнуся аж відсахнулась. Сльози, гіркі та пекучі сльози образи, які зовсім не приносили полегшення, а розпікали ще сильніше, таки полились з її очей, і скрізь них вона ледь помітила ті зловтішні погляди, котрими вп’ялися у неї Дарина з матір’ю, вже засуджуючи, вже висміюючи.

— Що за дурниці ти вигукуєш, що вигадуєш? — напустився на дружину дядько Данило, а Ганнуся поглянула на батька, бажаючи відшукати в очах його підтримку, щось тепле у цій холодній кімнаті, від близької та рідної людини. І застигла, помітивши з жахом у очах батька підозру та явне відображення думки про те, що вона й справді могла бути важкою від Гребенка. Біль від цієї батьківської зневіри з такою силою пронизав серце, що потемніло в очах, і вона, уже не стримуючи себе, кинулась до дверей, ледь зачувши за спиною його голос:

— Ганю, що з тобою? Ти куди?

— Облиште мене, — розридалась вона у відповідь, тремтячими руками вхопившись за двері та потягнувши їх на себе.

— Ганно! Ганно, стій!

Голос батька, занепокоєний та пронизливий, пролунав позаду, а вона все бігла, вже опинившись поза межею дядькової квартири, ледь помічаючи східці, що мигтіли перед очима зі страхітливою швидкістю.

Дива не трапилось, дядько допоміг батькові, але не це так боліло їй зараз, а ота підозра в батьківських очах, його думка про те, що вона могла так низько опуститись, допустити блуд з Гребенком.

Як міг він ось так швидко повірити цій пихатій тітці Глашці? Як? Ганнуся цього не розуміла. І від того їй було ще болячіше, ще образливіше.

Ридаючи вголос, вона штовхнула важкі, пофарбовані коричневим двері під’їзду та вибігла на вулицю, незвично гомінку після тиші темного, прохолодного приміщення. Гарячий вітер торкнувся її розпашілого лиця, обпікаючи, і Ганнуся з хвильку постояла так під широким каштаном й кинулась до другого боку дороги, бажаючи тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, від цих людей.

Вона перебігла дорогу й тепер ішла біля неї, чуючи за спиною голос батька, але не озираючись. А очі так і заливали сльози, розмиваючи все навкруги — дорогу та людей, що траплялись назустріч.

— Ганю! Ганю!

Голос батька пролунав уже досить близько, і Ганнуся несподівано прудко рвонулась у протилежний бік, забувши про все і необережно опинившись посеред дороги майже під колесами чорної машини, що відчайдушно загуділа та заскреготіла гальмами. Цей звук, а ще крик батька були настільки оглушливими, що Ганнуся, мов засліплена, застигла посеред дороги, не маючи сили ні втекти зі шляху машини, ані зробити навіть малесенького кроку вбік.