— Можеш привітати мене, Петре. Я сьогодні отримав розлучення.

Сріблясто-сірі очі водія Петра Черкая, співробітника міського відділу НКВС, уважно глянули на свого керівника в дзеркальце, а глухуватий голос досить спокійно промовив:

— Вітаю, Дмитре Михайловичу.

Майор Дмитро Михайлович Солодов на мить сховав очі під довгими золотаво-коричневими віями й прошепотів:

— Дякую, Петре! А тепер поїхали.

Петро кинув на нього запитливий погляд.

— Додому?

— Так. Я обіцяв Ганні Гаврилівні, що відвезу її сьогодні на кладовище, сьогодні ж роковини батьків.

Петро мовчки хитнув головою та повільно вивів машину на дорогу. Дмитро, відкинувшись на спинку шкіряного сидіння, прикрив очі й замислився. Сьогодні він розлучився. Із Наталкою. Чи гадав він три роки тому, коли брав її за дружину, що настане цей день, коли він отримає довідку, за якою жінка, яку він кохав п’ять років — три з яких у якості чоловіка — тепер доводиться йому колишньою дружиною, жінкою, що вже належить іншому.

Перед очима Дмитра все ще стояло лице Наталки, таке, яким він бачив його усього декілька хвилин тому, спокійне, просвітлене та неймовірно щасливе. І не заради нього так вона світилась та сяяла, не він зробив її такою щасливою. Він, на жаль, цього зробити не зміг, як не намагався, як не бажав того.

Дмитро народився в Кременчуці тридцять років тому і був єдиним сином у родині більшовицького підпільника, а ще військового царської армії Михайла Гавриловича та Катерини Богуславівни Солодових. Народився у великій п’ятикімнатній квартирі з високими стелями і фактично був вихований тіткою Ганною, незаміжньою сестрою батька, яка не працювала через хворі ноги і до нестями любила свого Дмитрика. Тато увесь час був то на роботі, то у відрядженнях, мама, як його секретар та помічниця, теж всюди прямувала за чоловіком, цілком віддана комунізму, тож для маленького Дмитрика тьотя Аня була і мамою, і татком. Коли йому минав тринадцятий рік, тато з мамою, поїхавши у відрядження, так і не повернулись. Тато, утомившись важливими справами в Москві, заснув за кермом… Прибита горем, утратою єдиного брата, тьотя Аня все ж зуміла вистояти і виховала Дмитра, подарувавши йому всю ту любов, на яку було багате її велике та ніжне жіноче серце. Іноді, досить неохоче, вона приймала допомогу доброго батьківського товариша Макара Семеновича Звольського, який у молодості був до неї небайдужим, але, отримавши відмову, одружився з іншою жінкою. Саме дядько Макар став для Дмитра другим батьком, й саме він привів молодого та несміливого Дмитра в органи, зробивши з роками з нього гідного офіцера, яким міг би пишатись покійний батько.

Дмитрові було двадцять п’ять, коли він зустрівся з Наталкою. Тоді, того пам’ятного весняного дня, він був черговим у відділку, коли охоронець привів її, невеличку на зріст, худеньку аж до прозорості. Вона ввійшла до його кабінету, нервово здригаючись та озираючись навкруги великими блакитними очима, й була такою нещасною, що у Дмитра защеміло серце.

Він вказав їй на стілець біля свого столу.

— Прошу, сідайте!

Вона поскаржилась на те, що в неї вкрали гаманець із грошима, а Дмитро, проявивши себе відразу ж, знайшов-таки зникле. Але на цьому його знайомство з чарівною Наталкою Верещакою не закінчилось. Вже того ж вечора, придбавши у вуличної бабусі букет польових квітів, у формі співробітника НКВС, яка так йому пасувала, він подзвонив у Наталчину квартиру, маленьку, вбого мебльовану, і запросив дівчину на побачення. Так у них все й закрутилось. Дмитро засипав її квітами, подарунками, а вона раділа, мов мале дитя. Він вірив, що вона відповідає йому взаємністю, й тому майже одразу познайомив з найдорожчою для себе людиною — з тьотею Анею. Та уважно оглянула трішки засоромлену Наталку, усміхнулась, запросила на смачну вечерю, але Дмитро помітив, як незрозуміла тінь сковзнула в її очах. Вона привітно й чемно розмовляла з Наталкою увесь вечір, але Дмитро бачив, що у ній відсутні тепло та сердечність, які були їй завжди притаманні. І зрозумів, що Наталка їй не сподобалась. А коли повернувся ввечері, то запитав прямо.

— Тобі не до вподоби Наталка?

Ганна Гаврилівна, уважно поглянувши на нього, відклала на столик своє вишиття, зняла окуляри й посміхнулась, але посмішка вийшла неприродною.

— Ну, чому ж, дуже мила дівчинка…

Дмитро захитав головою.

— Ні, тьотю, ні. Я надто добре тебе знаю, аби зрозуміти, коли ти говориш щиро, а коли ні. — Він кинув на неї виразний погляд. — Але я хочу почути правду.

Вона відповіла йому гострим поглядом.

— Правду? Навіть гірку?

— Навіть гірку.

— Я не хотіла тобі цього казати, але якщо ти наполягаєш. — Ганна Гаврилівна важко зітхнула. — Ця дівчина не кохає, повір, не кохає тебе, Дмитрику. Не твоя вона доля, не твоя.

Дмитро здригнувся, однак заперечив.

— Ти помиляєшся, тьотю.

— О, якби ж то було так. Але я на чотирнадцять років старша за твого татка, й, незважаючи на те, що є старою панною, багато чого встигла побачити у цьому житті, мій хлопчику, й здатна, повір мені, побачити в очах людини кохання. А в цієї Наталки його немає.

— Значить, буде, — уперто кинув Дмитро, а тьотя тільки промовчала, зітхнувши. — Я почекаю.

Чекати йому довелось два роки, поки Наталка нарешті погодилась стати його дружиною. На третьому році знайомства він таки став її чоловіком, оселив у своїй великій квартирі, подарував майже казкове життя. І зрозумів, що припустився помилки, уже через рік після весілля. Замість кохання, такого жаданого для нього, Дмитро отримав зраду, постійне невдоволення та холодність своєї дружини. Він сподівався, що колись усе зміниться на краще, але ставало все гірше. Він пробачив їй одну зраду, а вже через три місяці вона нанесла новий удар — витравила дитя, що билось під її серцем. Такого пробачити Дмитро вже не міг, хоча й намагався, втім, вона уже знайшла собі іншого, коханого, яким так і не встиг стати він, Дмитро…

— Ой, клята дівка, куди ж вона оце вилізла, — обірвав спогади Дмитра різкий голос Петра, й машина відразу ж оглушливо загуділа та заскреготіла гальмами.

— Що там таке тра… — хотів було запитати Дмитро, але машину так кинуло вліво, що він прикусив язика та злетів з сидіння.

Проїхавши вперед декілька метрів, машина здригнулась та завмерла.

— Ну, вона в мене зараз отримає прочухана, — вигукнув роздратовано завжди спокійний та врівноважений Петро й, перш ніж Дмитро встиг отямитись, вискочив з машини.

Дмитро ще посидів, потираючи забиту ліву руку, а потім повільно вийшов з машини, котра стояла, майже увіткнувшись своїм носом, увінчаним стрибаючим оленем, в насадження трояндових кущів. Високий та худий, як та палиця, Петро стояв над бідно вдягненою жінкою і щось сердито викрикував, махаючи перед її носом довгим та худим пальцем.

— Тобі, сліпото куряча, що, життя набридло? Чого під самі колеса втямилася кинутися? А про інших ти подумала, тих, кому доведеться відповідати за твої оці дурощі?

— Вибачте, — ледь чутно відгукнулась жіночка, й щось у голосі її пролунало таке невимовно сумне, що Дмитрові зробилося шкода цієї бідно вдягненої в просту блакитну сукню жінки зі стрункою дівочою постаттю та довгою косою.

Петро поморщив довгого носа.

— Вибачте, — невдало перекривляв він мелодійний голос винуватиці пригоди й, набравши в легені побільше повітря, приготувався до нової гнівливої одповіді, але Дмитро вирішив його спинити, поки він не залякав бідну жіночку вкінець. — Та я тебе…

— Досить, Петре, ти вже й так налякав жінку до смерті, — обірвав він новий потік слів, — охолонь трішки, нічого ж страшного не трапилось, усі живі та цілі.

Темноволоса голова, уквітчана товстою сільською косою, ледь помітно здригнулась на його голос, а потім повільно повернулась. І Дмитро замовк, не доказавши своєї думки. Прямо в його очі глянули прозорі, чарівні блакитні очі, від чого у нього на мить перехопило подих. Щось було таке в цих очах, що він мимоволі занурився у їхню синю глибину.