Десь нагорі грюкнули двері, різкий звук безжально розірвав тишу, і Ганнуся, отямившись, підвела на Дмитра налякані очі.

— Мене ж тітка чекає, — пробурмотіла вона й, вихопивши з теплої чоловічої долоні свою руку, полохливою пташкою кинулась до східців, зачувши тільки за спиною його слова.

— До вечора.

— Ну, — зневажливо процідила скрізь зуби дядькова, як тільки Ганнуся з’явилась у квартирі. — І де тебе цього разу носило? Знов волоцюга приклепався?

Образа та злість, які важкою каменюкою давили серце Ганнусі протягом усього цього часу, раптом спалахнули всередині з такою силою, що вона не встигла й отямитись, як процідила у відповідь.

— А вам що до того? Де ходила, там ходила, я вам не служниця, щоб звітувати за кожен крок.

Дядина, вирячивши свої сіро-зелені очиська, роззявила рота, мовчки хапаючи повітря, наче викинута на берег рибина. Потім видихнула:

— Та як ти… як у тебе язик звернувся, ти, тварюко, так зі мною розмовляти в моєму ж домі?

Ганнуся сяйнула очима.

— Це дім мого дядька також.

— Закрий рота. — Важка, пухка та випещена долонь дядини товстою зміюкою звелася доверху та боляче луснула Ганнусю по щоці. — Сидиш на моїй шиї, на моїх харчах та ще й рота до мене розтуляти? Що, випестила мамуся, а треба було батога брати та колотити, аби не росла такою спесивою.

— А що ж ви своєї Дарини не били? — кинула Ганнуся, не зводячи з тітки важкого погляду, бо не боялась цієї жирної злобниці, не такої вдачі була.

— А ти Дарусі не чіпай! Вона в мене янголятко, а не дівчинка, була такою й залишиться, тобі до неї далеко, як куцому до зайця, бісова кров, очі б мої тебе не бачили!

— Скажіть, тітко, за що ви так мене не полюбляєте? — раптом запитала Ганнуся. Вона й справді не могла уявити, чим же була викликана ця тітчина ненависть, ця зневага. Бо змалку нічого поганого дядьковій не зробила, ніколи слова поганого не сказала. Але вона чомусь відверто не полюбляла їх з мамою, тільки до батька ставилась ще більш-менш.

Глашка кинула на неї такий погляд, що Ганнусі зробилося аж млосно. Було в тому погляді щось таке схоже з поглядами Павлової Галини, така ж образа та люта, непримиренна ненависть.

— То в матері своєї запитаєш.

Кинула, мов відрізала, тому що в коридорі з’явилась невдоволена, заспана Дарина і смачно потягнулась.

— Чого це ви зрання галасуєте? Мамо, ти ж знаєш, сьогодні такий день, я маю гарно виглядати. А як це можливо, коли я не висплюсь?

У дядини очі спалахнули ніжністю. Вона лагідно посміхнулась доньці, мов перед нею стояло малесеньке дівча, а не пишна та висока панночка з вередливо скривленими вустами.

— Вибач, любонько, то все Ганька, прижилась тут настільки, що вже заповзялася командувати.

— Треба-таки вмовити татка, аби відіслав її назад до тієї забурбелівки, — протягнула Дарина, кидаючи на Ганнусю невдоволений погляд.

Але та тільки посміхнулась.

— Зробіть ласку, умов, — майже весело відповіла вона, не бажаючи більше принижуватись, підхопила торбочку з хлібом і попростувала до кухні, спиною ж відчуваючи злі та ненависні погляди майже однакових сіро-зелених очей.

— Мамо, швидше можна? — галасливо вигукнула Дарина, стрибаючи по великій кімнаті в одному спідньому, що складалось із шовкового ліфчика та панталон, щедро пообшиваних тонесенькими смужками мережива. — Вже майже шоста, а ти ніяк мою сукню не допрасуєш.

Глашка зиркнула на Ганнусю.

— Я й так кваплюсь, люба. То якби Ганька моторніше рухалась. — Вона покривила носом. — Візьми, нагрій ще, тільки не будь гускою, швидше рухайся!

Ганнуся, взявши з тітчиних рук важку та незграбну праску й відчувши сильне бажання запустити тією праскою в її невдоволену пику, тільки промовчала. А потім вибігла на кухню, бо її підігнав нервовий крик вицяцькованої, як лялька, Дарки:

— Ганько, швидше, швидше рухайся!

Як не кортіло їй обернутися та порадити Дарині самій трішки пробігти, аби лишок струсити, та вона втрималась.

Після важкого дня біля плити якось і сваритись не хотілось. Та й впарилась вона добре. Напекла тістечок та пиріжків, запекла вгодованого гусака та двох качок, накрутила голубців та нарізала дивних зовсім маленьких скибок хліба з м’ясом та прозорою рожевою ковбасою з овочами та сиром, котрі тітка назвала незнайомим словом канапки. А Дарина майже весь день провела біля дзеркала, час від часу роздратовано покрикуючи на матір.

Бухнувши важку праску на плиту, Ганнуся перевела подих і кинула неуважний погляд у вікно. І здригнулась. У глибині двору, в затишку широкого каштана, вона побачила високу постать Гребенка. Він стояв, похнюпивши голову, і, певне, чекав на неї, але Ганнусю аж ніяк це не втішило.

— Ганько, ти там заснула?

Крик Дарини відірвав Ганнусю від вікна, й вона, вхопивши розпашілу праску, кинулась геть з кухні.

Ще декілька хвилин, і Дарина вся засяяла, вдягнувшись у неймовірно гарну сукню світло-зеленого кольору зі сріблястим відтінком, що так пасувала до її очей. Вона гордовито пройшлась кімнатою, поглядаючи на себе в дзеркало з усіх боків та всміхаючись від задоволення собою. Тітка Глашка зітхнула.

— Ой, доню, яка ж ти чарівна в мене, мов та квіточка, надивитись на тебе не можу. Напевне, й Дмитро Михайлович оніміє від зачарування тобою.

Дарина кинула на матір роздратований погляд.

— Мамо, ти знову?

— А чому б і ні? — заперечливо відгукнулась Глашка, мов не помічаючи Ганнусі, яка здригнулась при цих словах. — Марно ти крутиш носом, доню, Солодов з дуже поважної родини, у нього така міцна дружба, такий зв’язок із Звольським, у нього велике майбутнє, а то багато значить, та й красень він який.

— Мамо, ні.

— Дарусю! Але ж…

— Досить! — командирським тоном рубонула Дарина, і тітка Глашка слухняно замовкла, тільки похитала святково вбраною головою. Дарина ж повертілась ще хвильку перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням, а потім повернулась до Ганнусі. — А ти чого стовбичиш тут, мов засватана? Йди, переодягайся, скоро приїдуть перші гості, допоможеш зустрічати.

Ганнуся мовчки вийшла та пішла до своєї кімнати. Настрою бути присутньою на цьому зборищі незнайомих людей у неї не було ніякого. Але дядько наполягав, і вона не хотіла йому перечити. Дарина з матір’ю теж воліли б не допустити її, сільську простоту, до того високого товариства, але дядько навіть чути про це не хотів. Тому змушена була Дарина запозичити Ганнусі свою святкову сукню, аби не засоромитись перед тими поважними людьми, що мали завітати до них увечері. Сукня та здалась Ганнусі просто казковою, біла, мов сніг, вона пишною хмарою спускалась нижче колін, а на стані була перехоплена широким чорним пояском. Щоправда, трішки завелика, та то байдуже, головне — краса ж яка, а тканина! То ж набивний шовк, такий м’якенький та гладкий, що так і кортить до нього пригорнутись, насолодитись м’якістю.

Ганнуся пірнула в сукню, міцно затягнула пояс і крутнулась перед дзеркалом. Яка ж краса, он як м’яко тканина торкнулась ніг. Короткі рукавчики були трішки заширокі для неї, та й у плечах і грудях сукня була дещо широкуватою, втім, за її білосніжною красою того можна було й не помічати. Ганнуся якийсь час замилувалась своїм лицем, а потім смикнула себе за довгу, товсту косу. Не надто вона пасує до цієї сукні, а в порівнянні з пишною зачіскою Дарини й взагалі виглядає вбогою. По-сільському вбогою. Потягнувши стрічку, Ганнуся стрімко розпустила косу, й довге густе волосся вкрило її плечі темною завісою. Гарно, але ж так вона не вийде. По-перше, то незручно, а по-друге, дядину ще удар ухопить від такого зухвалого вигляду. Поморщившись, Ганнуся швидко зібрала волосся у довгий хвіст, що теж вийшло непогано.

Пролунав дзвінок, і вона, набравши в легені побільше повітря, стрімко вийшла з кімнати, аби не дратувати тітку.

— Проходьте, проходьте, прошу, Давиде Йосиповичу, — уже вуркотів у коридорі приязний та веселий голос дядини. — О, Тамаро Наумівно, ви, як завжди, надзвичайно гарно виглядаєте.