— Взаємно, Глафіро Семенівно.

— Та куди вже мені, завше заклопотаній, троє ж мужчин у домі, а то така морока, що вже не до себе.

Ганнуся тільки скривилась. Он якою вона може бути люб’язною з чужими, он як барвінком в’ється біля вже досить немолодого подружжя, он якою виглядає награно доброзичливою господаркою, що аж нудно робиться. Не встигла вона провести гостей до вітальні, як у двері знову подзвонили.

— Відчини, Ганю, — ввічливо попрохала тітка Глашка, сховавши на цей вечір свого роздвоєного, отруйного язика.

«Хоч би сніг не випав», — подумала про себе Ганнуся і попленталась відчиняти двері. На порозі перед нею стояв одинак, досить ще молодий чоловік, без дами, але з маленьким букетиком польових волошок у руках. Кашкет він тримав поряд з квітами, вдягнений же був у форму співробітника НКВС. Середнього зросту, смуглявий лицем, з чорним волоссям, досить привабливий, він дивився на Ганю здивованими темними, мов терен, очима. І поволі, по тому, як сковзав його погляд з її блакитних очей на юне, свіже лице, на темно-рожеві густа, той подив змінювався на суто чоловічий інтерес, а потім вже відверте захоплення.

— Вибачте, — нарешті промовив він, розтягуючи тонкі вуста в широкій посмішці. — Я, певне, помилився квартирою.

Ганнуся знизала плечима.

— Буває.

— Але ж, може, це все-таки квартира Кравецьких?

— Кравецьких.

Незнайомець тихо засміявся.

— Тоді не помилився, — промовив він, блискаючи білозубою усмішкою, — тільки що ж робить тут таке дивне створіння з чарівними оченятами?

— Живу.

— Он як? Яка ж приємна несподіванка, я просто вражений, — зізнався він, не зводячи з Ганнусі уважного погляду, потім він, певне, хотів ще щось сказати, та в коридор раптом вистрибнула Дарина, вся така сяюча, надзвичайно гарненька, мов та лялька, й відразу ж засяяла посмішкою до незнайомця.

— Миколо Федоровичу, — ясним дзвоником пролунав її голос, — так не годиться, а де ж полуниця, що ви мені обіцяли?

Чоловік знизав плечима.

— Не доїхала. Та ви не переймайтеся, люба Дарусенько Данилівно, для вас, моя зоре, я неодмінно її привезу, хай не сьогодні, тоді іншим разом.

Ганнуся з подивом спостерігала, як очі Дарини сяють, уп’явшись в обличчя цього Миколи Федоровича, з якою жадібністю вдивляється вона в нього… Ого, та наша вередлива та зніжена Даруся неначе закохалась, закохалась у цього чоловіка з дивною вимовою, чимось дуже схожою на швидку мову їхнього сільського гуцула Мишка Куліша. Закохалась у той час, коли мати нагледіла для неї вже іншого жениха — привабливого сусіда, майора Солодова, чиї темно-сірі очі так бентежили Ганнусю. Вона, почувши з вуст дядини про її наміри щодо майора, впіймала себе на тому, що почала по-новому дивитись на сестру, на красу її, котра могла б привабити Солодова. Чомусь сама думка про те, що зможе покохати він оцю випанькувану Дарину, тримати її ніжно за руку, як тримав саму Ганнусю вранці, вдивлятися в неї своїми очима пильно та наполегливо, викликала в Ганнусі бурхливий внутрішній спротив, неприйняття. Не хотілось їй зовсім того, аби Дарина зачаровувала майора та вабила його до себе… Нехай уже квіткує перед оцим гуцулистим молодиком, а майора не чіпає, тому що… Невже сама вона зачарувалась ним настільки, що почала ревнувати його до сестри?

— Познайомте нас, Дарусенько, — долинув до неї голос чорнявого Миколи Федоровича. — Це ваша родичка?

Дарина сковзнула по Ганнусі поглядом.

— Так. Батькова небога.

— О, теж Кравецька?

— Так, Ганкою кличуть, — невдоволено одізвалась Дарина, і Ганнусі здалось, що в очах її великих та ще хвилину тому таких щасливих, промайнуло щось недобре, ревниве. — Та ви на неї уваги надто не звертайте, два тижні як із села приїхала, тільки й уміє, що про буряки та про всяких свиней торохтіти.

Микола Федорович посміхнувся Ганнусі.

— О, та я саме такі розмови й полюбляю та запевняю вас, що вони жодним чином не применшують чарівності вашої сестрички, радше навпаки. Ця невинність, ці надзвичайні очі ще більше притягують до себе своєю простотою.

Ганнуся була ладна провалитись скрізь землю, з жахом спостерігаючи, як змінюється вираз Дарининого обличчя. Ну якого дідька цей язикатий Федорович розспівався на її, Ганнусі, честь? Чи не помічає він, чи що, чарівних поглядів закоханої в нього Дарини?

Дарина вичавила з себе щось на зразок усмішки.

— А я й не знала, що вас так приваблює простота, — простягнула вона, рішуче підхоплюючи його під руку. — Але зараз на вас чекає татко.

— Звісно, звісно.

Обдарувавши Ганнусю посмішкою та довгим поглядом, виразність якого так і сяяла невимовною обіцянкою чогось невідомого, Микола Федорович дозволив Дарині потягнути себе у велику кімнату. Скривившись від того занадто відвертого погляду, Ганнуся вже хотіла піти, коли навпроти повільно відчинились важкі дерев’яні двері темно-коричневого кольору. Серце підстрибнуло доверху, аби потім вже повільно скотитись вниз, тілом пройшлось тремтіння… Вона, зачаївши подих, чекала, коли у тих дверях з’явиться високий та ставний майор Солодов.

Нарешті двері відчинились повністю, і спочатку на порозі з’явилась невеличка на зріст, охайно одягнена у вишневу сукню літня жінка, з привітним обличчям, на якому по-особливому світились гострим розумом допитливі й уважні карі очі. Ганнуся знала, що це тітка майора, Ганна Гаврилівна, навіть уже зустрічалась з нею. Вона завжди приязно віталась, посміхаючись світло та щиро, зовсім не так, як тітка Глашка.

А потім з’явився він. Стрімко вийшов слідком за своєю тітонькою, самою появою зробивши тісно в грудях Ганнусі. Замість форми він був одягнений у чорні, добре випрасувані штани та буро-зелену сорочку з короткими рукавами. Його погляд, сковзнувши коридорчиком, майже відразу віднайшов її завмерлу біля дверей постать. І Ганнуся зачаїла подих, побачивши, як погляд той охоплює її всю, мов поглинаючи в себе та запалюючись зсередини особливим, сяючим світлом.

— Доброго вечора, — пролунав його оксамитовий голос, мов огортаючи Ганнусю. Погляд сковзнув по її сукні, густому волоссю, зібраному в пишний хвіст. Очі його знову повернулись до її очей, і Ганнуся з внутрішнім тремтінням помітила, як схвально вони сяйнули з-під завіси темних вій. — Ви надзвичайно виглядаєте сьогодні, Аню.

«Аня». Таке незвичне звертання, в його вустах воно пролунало по-особливому, з ледь помітною ніжністю, воно торкнулось Ганнусиного серця, змусивши його болісно та водночас солодко защеміти.

— Дякую, — прошепотіла вона, невпевнено посміхаючись. Надто схвильована, зосереджена на Дмитрові, вона не помітила гострого та уважного погляду, котрим Ганна Гаврилівна поглянула спочатку на неї, а потім на свого небожа, не помітила й легкої вдоволеної посмішки, що торкнулась блідих вуст цієї літньої жінки. А потім тільки пробурмотіла, мов отямившись зі сну та зрозумівши, що загороджує їм дорогу. — Проходьте, будь ласка!

Ганна Гаврилівна, м’яко всміхнувшись, пройшла до квартири, а от Дмитро, порівнявшись з Ганнусею, зупинився поряд настільки близько, що його сильна, ледь помітно засмагла рука торкнулась Ганнусі, викликаючи несподівану слабкість. Деякий час він просто стояв, ледь торкаючись та вдивляючись у неї своїми загадковими очима. Він не хапав її, на відміну від Гребенка, в міцні обійми, не заціловував пристрасно до болю, але все одно вона відчувала, як земля гойдається навколо неї, а сама вона робиться такою слабкою, що ще якась коротка хвилька й просто впаде в його обійми. Що за сила прихована в цих очах, що вона робиться перед нею такою слабкою. Вона геть забула в ці хвилини й про дядькове свято, і про те, що зовсім поряд сміються й перемовляються люди, забула про все, окрім нього.

— Аню, — порушив його голос таку затишну тишу між ними, — вам не здається, що до вашої чудової сукні все ж дечого не вистачає, га?

Ганнуся зніяковіла.

— Я… я навіть не знаю.

Дмитро всміхнувся.

— А от мені здається, що їй все ж не вистачає ось цієї невеличкої дрібнички. — Його долоня пірнула до кишені, а коли він повільно витягнув її назад, щось заблищало між пальцями. — Дозвольте, Аню, подарувати вам ось це. На знак нашої дружби.