Ганнуся, вдивившись, побачила в його руці тоненький жовтуватий ланцюжок — невже золото? — та на ньому дивну блакитну квітку з прозорого каменю. Дівчина аж відсахнулась від майора, боляче забившись спиною об стіну, і заперечно захитала головою.
— Ні, що ви, я не можу.
Гладке чоло Дмитра спохмурніло.
— Чому, Аню?
— Воно занадто коштовне.
На губах Солодова промайнула коротка, але сповнена такої ніжності усмішка. Він несподівано торкнувся обличчя Ганнусі, а вона у відповідь затремтіла усім тілом, ледь зачувши його шепіт.
— Повірте мені, Аню, коштовнішим за радість та світло ваших очей нічого не може бути. Ви дозволите?
Вона не заперечувала, зачарована його близькістю, коли він схилився над нею, овіюючи слабким запахом одеколону та ще чогось, незнайомого та притаманного саме йому, й відчула, як прохолодний ланцюжок торкнувся її почервонілої від хвилювання шиї, а блакитно-прозора квітка затишно лягла поверх білого шовку сукні.
Дмитро зазирнув у вологі очі Ганнусі.
— Вам подобається?
Вона ледь помітно хитнула головою.
— Так, дуже. Зроду ще не бачила такої краси, — прошепотіла, сяючи радісним та вдячним поглядом. Ще ніколи не отримувала вона таких подарунків, навіть на день народження мама дарувала дешеве намисто, а батько взагалі не полюбляв викидати гроші на зайві та непотрібні, за його розумінням, дівочі витребеньки. Та й ні в кого на селі не було таких розкошів, хіба що в тітки Уляни Верховської, дружини селищного голови. Сама ж Ганнуся навіть і не мріяла про таке, а тут… — Я не знаю навіть, як зможу вам віддячити…
Дмитро захитав головою.
— Подарунки дають не задля вдячності, а щоб зробити приємне. Але якщо хочете мені віддячити, то всміхайтесь частіше, посмішка вам так пасує.
Ганнуся невпевнено посміхнулась. Знав би він, що ще зовсім нещодавно була вона першою реготухою, першою пустункою на селі, безтурботно проживаючи кожен день свого життя, радіючи з простих речей, таких як веселка над Сухим Кагамликом чи то десяток жовтих каченят, знайдених вранці біля качки. Але болісне тяжіння до Гребенка, а вже потім переїзд до міста, здавалось, назавжди позбавили її здатності безтурботно та весело сміятися.
На східцях внизу почулись голоси, й Дмитро, як то здалось Ганнусі, з невдоволенням відступився від неї. У ту ж хвилину в коридор величною ходою виплила дядина, поглянула на Ганнусю підозріло, але до Солодова улесливо посміхнулась та защебетала птахою.
— Дмитре Михайловичу, що ж ви в дверях стоїте? Ганко, ти чому людину на порозі тримаєш?
На Ганнусю мов холодом повіяло.
— Я…
— Вона мене не тримала, Глафіро Семенівно, — перебив її Солодов, й Ганнуся аж здригнулась, таким холодним та різким здався їй його завжди такий оксамитовий голос. — І я був би вам надзвичайно вдячний, якби ви за моєї присутності поводились з небогою як із людиною, без цих грубощів.
Тітка Глашка, розтягнувши в посмішці свої тонкі губи, трішки зблідла та глянула на Дмитра так, наче той стратив розум.
— Але ж, Дмитре Михайловичу, вона… — почала вона, але Дмитро зупинив її владним рухом сильної долоні.
— Не треба, прошу вас, я вже все чув.
Глашка якось нервово посміхнулась.
— Ну, якщо ви наполягаєте…
— Наполягаю, — підтвердив Дмитро і, кинувши на Ганнусю теплий погляд, пройшов до великої кімнати, полишивши її наодинці з дядьковою, очі котрої вже й так палали недобрим, відьомським полум’ям. Вона вже й рота роззявила, аби, певне, знов вилити на Ганнусю цілу купу бруду, та, побачивши біля дверей вже немолоду подружню пару, застигла на якусь мить, а потім розтягнула свого тонкогубого рота в неймовірно широкій посмішці.
— Макаре Семеновичу, Фросино Дмитрівно, — видихнула вона, здавалось, ураз забувши і про Ганнусю, і про все на світі.
З появою високого, з помітною сивиною Макара Семеновича у великій кімнаті відразу ж зробилось якось напружено, і Ганнуся здогадалась, що це ніхто інший, як полковник Звольський, керівник дядька, керівник усього міського відділу НКВС. Не раз батько розповідав, скільки лиха завдали звичайним людям ці похмурі тіні під головуванням ось сивочолого дідуся із звичним, простуватим лицем та трішки стомленим поглядом водянисто-блакитних очей. Ганнуся, завжди зайнята чимось веселим та своїм, майже ніколи не звертала особливої уваги на батьківські слова, на його невдоволення новим місцем роботи дядька Данила. Все то було таким далеким: масові арешти, які знищували цілі родини, чуже горе й невідомі, ненависні для батька енкавеесники. Який стосунок усе це мало до її майже безтурботного життя простої сільської дівчини, звичайнісінької ланової, яка ніколи у своєму непомітному житті не зробиться ворогом народу та не потрапить до когорти тих нещасників. Та й хто такі вони, оті вороги народу, Ганнуся погано собі уявляла та й мало над цим замислювалась.
Але зараз ті далекі та незнайомі люди, від яких залежала доля не однієї людини, не однієї родини, ті, кого так не любив батько, опинились поряд з нею, більш того, рідний батьків брат, дядько, був одним з них. Після Звольських завітали ще декілька чоловік, хто сам, хто із супутницею. Вони невимушено спілкувались між собою, вели свої розмови, котрих Ганнуся не розуміла, й відчувала себе зовсім зайвою на цьому зібранні, чужою та непотрібною цим людям. Запхавшись у куток, вона мовчки спостерігала за людьми, з якими в неї не було нічого спільного, на відміну від тітки Глашки та Дарини, що так і пурхали поміж гостей, весело перемовляючись. Солодов стояв біля вікна, про щось дружньо розмовляючи зі Звольським, а до Ганнусі несподівано саме в цю хвилину дійшло, що він, такий доброзичливий, щирий з нею, навіть ніжний, який захистив її від нарікань дядини, теж належить до цих людей. Як таке можливо? Скільки ж крові на тих руках, котрі якусь хвилину тому так ніжно торкались її шиї, одягаючи золотий ланцюжок. Вона не спускала очей з його спокійного вродливого обличчя, ніби сподівалась розгледіти, побачити щось звірине, але бачила перед собою тільки високого стрункого чоловіка з широкими плечима та легкою усмішкою на вустах. А він, мов відчувши її пильний погляд, раптом поглянув на неї, повільно посміхнувшись. Ганнуся невпевнено посміхнулась у відповідь, відчуваючи себе якось ніяково через свої думки про нього.
— Увага, увага, — заплескала в долоні тітка Глашка, зупинившись біля Ганнусі. — Прошу всіх до столу на нашу скромну трапезу, прошу, влаштовуйтесь. Ганю, — звернулась вона до Ганнусі з удаваною ласкою, у той час як очі так її і пронизували, — ходімо, люба, допоможеш мені!
Ганнуся мовчки вийшла за дядьковою, чекаючи неминучого буркотіння, але та мовчала, можливо, берегла свою злість на потім, коли всі розійдуться.
— Ось, та неси обережно, — пробурмотіла вона, всунувши до рук Ганнусі велику гарну миску з голубцями. — Гусака я сама понесу, а то чи втримаєш.
Наступні декілька хвилин Ганнуся мандрувала з кухні до вітальні та назад, виставляючи на стіл різноманітні наїдки та час від часу ловлячи на собі погляди Солодова, який уже сидів поряд з поважним Макаром Семеновичем, що теж кинув погляд на Ганнусю, а потім на дядька Данила.
— То ваша небога, Яковичу?
Дядько Данило посміхнувся.
— Так, братова донька. Ганнуся.
Звольський хитнув головою.
— Красуня.
— Так. — У дядьковому погляді, кинутому на Ганнусю, промайнув мрійливий і трішки сумний вираз. — Уся в маму, така ж красуня.
Дзенькнуло, на стіл впало блюдечко з канапками, впущене тремтячими руками дядини. На білосніжну святкову скатертину, вишиту золотавими квіточками, нерівно впали рожеві шматочки ковбаси та темно-червоні кружальця м’ясистих помідорів. З хвилину тітка Глашка дивилась на них якимось зовсім нетямлячим поглядом, а потім сполохано заквоктала:
— Ой, вибачте, я така незграбна. Ви вже пробачайте мене, весь день така заклопотана, поки наготувала всього, й ще зараз руки тремтять.
Фросина Дмитрівна, не особливо гарна лицем дружина Звольського, посміхнулась.