Дмитро поглянув на неї запитливо.

— Що будеш замовляти?

Ганнуся трішки розгубилась.

— Я не знаю, — чесно відповіла вона.

— Тоді я замовлю за тебе.

— Добре.

Через декілька хвилин їм принесли чудове, ніжне запечене м’ясо з червоною, дивною на смак підливкою та округлими, посипаними кропом, овалками картопляників, шматочки судака в молочній заливці та шоколадні тістечка. Усе було таким смачним, що Ганнуся, весь день майже нічого не ївши, незчулась, коли проковтнула всю оцю смакоту і задоволено зітхнула.

— Сподобалось? — усміхнувся Дмитро.

Ганнуся усміхнулась у відповідь.

— Ти не уявляєш, наскільки. Треба буде собі так навчитись, запитати в того дядечка, що він м’ясо робив, що воно в нього таке рожеве вийшло.

Дмитро засміявся.

— Аню, люба, він нічого не знає. Він просто офіціант, а готує кухар. Та навряд чи він поділиться з тобою таємницею.

Ганнуся нахмурилась.

— Він що, такий жадібний?

Знову засміявшись, Дмитро взяв її за руку. А далі вечір потік у веселих розмовах, і Ганнуся, наче повернувшись у минуле, знов була тим безтурботним дівчам, як колись, знову весело та голосно сміялась, і сміх її сріблястим дзвоником лунав у залі, зливаючись з тихою музикою. Так гарно вона не почувала себе вже давно, забувши про все на світі, окрім Дмитра, який сидів навпроти неї, ніжно всміхаючись та час від часу цілуючи її трішки тремтячі пальці, поглядаючи так, що серце в неї завмирало.

— Аню, — прошепотів Дмитро, доторкаючись теплими вустами до її руки, — я собі оце думаю, яким би виявилось моє життя, якби я не зустрів тебе.

Ганнуся посміхнулась йому щасливою ніжною усмішкою і теж подумала, а яким би було її власне життя, якби не ця зустріч.

Вони ще посиділи трішки в ресторані, а потім пішли нічними, незнайомими для неї вулицями. Дмитро весь час тримав її в обіймах, час від часу зупиняючись, аби заволодіти її вустами.

Тільки під кінець побачення, коли Дмитро довів її, сонну та щасливу, до дверей дядькової квартири, вона наважилась запитати:

— Дмитре, а як там Федір Юрченко?

Дмитро зітхнув.

— Я пообіцяв тобі, що зроблю усе, аби допомогти йому, і можеш бути певна, я свого слова дотримаю.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Дякую, — прошепотіла вона й тихо просковзнула до квартири, дякуючи дядькові, що не замкнув дверей. Таня Юрченко щось не квапилась приходити, і це чомусь хвилювало саму Ганнусю.

А на другий день з’явилась Галина.

Ганнуся провела до дверей лікаря, який приходив до тітки знову й був дуже занепокоєний її погіршеним станом, коли погляд її сковзнув на низ, на східці, наштовхнувшись на худу, застиглу постать з неохайним вузликом брудного волосся.

Галина!

Але як вона тут опинилась?

Лікар пішов, а Ганнуся застигла біля порогу, вдивляючись у нерухому, якусь зловісну постать Галини, що мовчки стояла, притулившись плечем до стіни та вп’явшись у дівчину чорними, палаючими ненавистю очима, від одного погляду яких аж мороз шкірою ходив. Одна тільки її поява засмутила Ганнусю, ще таку щасливу хвилину тому — мов хмара чорна наповзла несподівано на яскраве, ясне сонце. Чомусь згадалися день її від’їзду з Пирогів і прокльони, що лунали навздогін із тонких губ цієї жінки. І як шкодувала вона вже тепер, що лиха година притягнула колись її до того Гребенка. Правда, нічого з того не вийшло та й не могло вийти, бо її доля чекала на неї в місті в особі майора Солодова, а не одруженого Гребенка. Тільки ворога, оцю Гальку, собі нажила.

— Ну, здрастуй, Ганю, — вишкірилась у неприємній усмішці Галина й відштовхнулась від стіни.

Ганнуся на ту усмішку, що радше нагадувала оскал вовчиці, не відповіла, а тільки нахмурилась ще більше.

— Чого тобі тут треба, Галино? — запитала вона, спостерігаючи, як Галина, трішки погойдуючись, повільно підіймається наверх.

— Прийшла забрати те, що належить мені за правом, — відповіла Галина, зупиняючись навпроти Ганнусі та важко, з натугою дихаючи. Ганнуся тільки зараз додивилась, як погано та виглядає — бліда, ще більш схудла, ніж раніше, вона була змарнілою, як ніколи, а очі… Ганнуся не могла зрозуміти, чи то їй здалося, а чи то справді в цих чорних очах зловісною тінню застигло справжнє, хоча ледь помітне, божевілля, яке робило її погляд зовсім страшним.

Вона зробила крок назад.

— Нічого твого тут немає.

Тонкі вуста Галини негарно покривились.

— А не скажи.

— Галино, послухай…

— Немає мені чого тебе слухати, — грубо обірвала її Галина, відкидаючи з нахмуреного чола масне пасмо волосся. — Віддай мені мого чоловіка, крадійко, а поки не віддаси, антихристко, я нікуди не піду!

Ганнуся відсахнулась.

— А з чого ти взяла, що він тут?

— А де ж йому бути?

— Він десь у товариша мешкає в місті, у гуртожитку, — відповіла Ганнуся. — І я ніякого стосунку до нього не маю.

Темні очі Галини недобре засвітились.

— А не бреши! Ти, клята хвойдо, поманила його сюди за собою, а він побіг, як ота блудлива псина. Ви обоє сміялись наді мною, я все чула, а він казав, що ніколи до мене не повернеться.

Ганнусі зробилось не по собі.

— Галино, що ти таке говориш?

— Кажу те, що чула, а я своїми вухами чула, як ви розмовляли за стінкою та тішились з мене. Думали, як утекли, то вже й перехитрили? А ні, я не дозволю, чуєш, Ганько, не дозволю відбирати в мене чоловіка. Віддай його назад, чуєш, відпусти від себе!

— Та я його й не гукала, а два дні тому взагалі прогнала геть, — вигукнула, майже закричала Ганнуся і здригнулась від страху перед цією скаженою жінкою, що стояла зараз перед нею з таким страшним лицем і, здавалось, була здатною на все, аби тільки повернути чоловіка-втікача, що хоча й не кохав її, зате вона кохала його за двох.

— А не бреши, — одізвалась Галина, бризкаючи слиною та підступаючи до Ганнусі. — Ховаєш мого Павла? Та як не ховай, я все одно заберу його назад, чого б то мені не коштувало, бо він тільки мій і тобі я його не віддам!

— Та не потрібен він мені!

— Брешеш, блуднице, брешеш, — просичала Галина й раптом кинулась до Ганнусі, розставивши пальці, мов пазурі хижого птаха, та витріщивши налиті кров’ю очі. Ганнуся налякано відсахнулась, впершись спиною в стіну, а далі… Далі вона й сама вже недобре пам’ятала згодом, як штовхнула Галину, відпихаючи від себе її, таку страшну з хижацькими пазурами, а потім безпомічно спостерігала, як та, замахавши худими, кістлявими руками, полетіла донизу, слабко, зовсім неголосно закричавши. А потім затихла, тільки щось булькнула ротом. І Ганнусі та раптова тиша здалась такою страшною, що вона ледь не зомліла на тому місці, де стояла.

Невже вона вбила Галину?

Ні, цього просто не може бути!

Опанувавши своє скуте страхом тіло, Ганнуся змусила себе зробити крок вперед ті подивитись униз, туди, де на невеличкому майданчику між поверхами випроставшись лежала Галина. Нерухома, бліда… Невже мертва? Ганнуся вп’ялась очима в худе тіло Галини, заклинаючи її, аби вона не вмерла, а потім, ковтаючи гірку слину, примусила себе зійти вниз, аби поглянути… Кожен крок був для неї таким важким, мов ноги хто свинцем налив, але вона вперто йшла вперед, поки не опинилась перед Галиною. Та лежала тихо-тихо, й здавалось, що вже зовсім не дихала, але Ганнуся, придивившись до її худої, впалої груднини, помітила слабкий порух.

Галина була живою!

— Галино! — утішено закричала Ганнуся, забувши вмить про свій страх та ворожнечу з Галиною. Нахилившись, вона вхопила ту за худу, холодну руку і відчайдушно затрясла. — Галино, Галино, отямся, благаю тебе!

Пройшло декілька виснажливих хвилин, котрі тягнулись так довго, що Ганнуся вже була здатна заволати, коли Галина нарешті слабко застогнала та повільно-повільно розплющила очі. Якийсь час вона просто дивилась на налякане лице Ганнусі, і поступово в її каламутний погляд повернулася ясність. А разом із нею і та пекельна ненависть, що палала в її очах кілька хвилин тому. Ганнуся застигла на місці, нездатна відірватись від того погляду, й відчула, як до її тіла повільно вповзає холод, заковуючи все єство у крижані обійми.