— Убивця, будь ти проклята! — прохрипіла Галина, дихнувши на Ганнусю такою силою лютої ненависті, що та здригнулась усім тілом і, випустивши руку Галини, відскочила від неї. Затуливши рота рукою, вона з жахом спостерігала, як темні очі Галини, що вп’ялись у лице повним нелюдської злості поглядом, гаснуть, туманяться застигаючою пеленою. Пеленою чого? Невже смерті? Ні, вона не може померти, зробивши Ганнусю таким чином своєю вбивцею. Тільки не це! Вона не повинна вмерти!

Не маючи сили змусити себе вдруге доторкнутись до Галини, такої страшної в цю хвилину, Ганнуся поквапилась нагору і загримала в квартиру Дмитра.

— Допоможіть, допоможіть, — ридала вона, оббиваючи руки об важке дерево дверей й не помічаючи того. Здавалось, що пройшла ціла вічність, перш ніж за дверима почувся рух і ті повільно відчинились. Вкрай знесилена, Ганнуся майже впала на руки Ганни Гаврилівни.

— Аню, сили небесні, що трапилось?

Ганнуся дивилась на неї переляканими очима.

— Здається, я вбила людину!

Галина померла там же, на майданчику між поверхами, а разом з нею померла її ненароджена дитина. Ганна Гаврилівна, розпитавши дівчину, відразу ж викликала Дмитра, а потім сходила поглянути на Галину, заспокоївши Ганнусю тим, що Дмитро привезе лікарів і бідолаху врятують. Повернулась вона, на диво, швидко, і щось у її обличчі було таке, що Ганнуся заціпеніла.

— Вона… вона… — шепотіла вона, нездатна вимовити того страшного слова, того вироку, що вже читався у виразних очах Дмитрової тітки.

Ганна Гаврилівна взяла її за руку.

— Аню, заспокойся!

Ганнуся захитала головою.

— Скажіть мені правду!

Опустивши очі, Ганна Гаврилівна помовчала, а потім безнадійно прошепотіла:

— Мені шкода, але та жінка вже померла!

— О, ні! За що мені це?

Що було далі, Ганнуся пам’ятала мов скрізь туман. Ганна Гаврилівна, силоміць всадовивши її у велике шкіряне крісло, напоїла запашним та гарячим чаєм, заспокійливо погладжуючи її тремтячі, холодні руки, але Ганнусю продовжувало трусити, наче той холод, що заповз у неї біля Галини, тепер навіки оселився всередині. Перед очима все стояли застигаюче лице Галини, згасаючий погляд, і, дивлячись на співчутливе лице Ганни Гаврилівни, вона бачила тільки страшне, передсмертне обличчя, а слухаючи її заспокійливий голос, чула тільки те передсмертне хрипіння.

«Убивця, будь ти проклята!»

Убивця!

Це вона, Ганна Кравецька, колись така безтурботна пирогівська дівчина, перша пустунка, перша красуня на селі, а зараз щаслива кохана найкращого на світі чоловіка, донька порядних, чесних людей, це вона вбивця своєї сусідки та її дитини!

«Убивця, будь ти проклята!»

Скільки ще цей страшний голос буде лунати в її свідомості, наповнюючи всю сутність нестерпним, бридким холодом?

Дмитро приїхав через декілька хвилин. Завжди такий спокійний, він увірвався до кімнати з тривожним виразом лиця й відразу ж кинувся до Ганнусі, несамовито ухопивши її в міцні обійми.

— Аню, люба моя, як ти?

Ганнуся не відповіла, а тільки розридалась на увесь голос та безсило припала до його міцного, гарячого та такого надійного тіла, прислуховуючись до його серця, відчуваючи, як сильні теплі долоні погладжують її спину, мов бажаючи поділитись з нею своєю силою, переливаючи її в неї неквапливими, лагідними рухами.

— Я не хотіла її вбивати, — скрізь сльози пробурмотіла вона, все міцніше притуляючись до Дмитра, в ньому одному шукаючи розради цьому нещастю, що так раптово звалилося на неї. — Вона… вона підходила до мене, така страшна, виставивши пазурі… і я… я просто відштовхнула її від себе, а вона… вона взяла та й впала.

Дмитро поцілував її в скроню.

— Заспокойся, люба!

— Я не можу, — простягнула Ганнуся, не помічаючи виразного погляду, який Дмитро кинув на свою тітку. Та кивнула і поквапом вийшла. А Ганнуся підвела на нього налякані, заплакані очі й прошепотіла: — Дмитре, що ж зі мною тепер буде? Я ж убила людину!

— Аню, заспокойся!

— Мене посадять до в’язниці? — запитала вона тихо й сама здригнулась від однієї тільки думки про те.

Лице Дмитра закам’яніло.

— Ні, люба, це просто був нещасний випадок.

Ганнуся заперечливо захитала головою.

— Але ж я штовхнула!

— Аню, правду будемо знати тільки ми, але для всіх інших це був просто нещасний випадок — жінка була слабкою, вагітною, у неї запаморочилась голова, вона не втрималась і впала. Тьотя Аня це підтвердить. Ти зрозуміла?

— Але…

— Люба, це потрібно, інакше тебе можуть заарештувати.

Ганнуся здригнулась.

— Так, я все зрозуміла. Просто це так жахливо…

— Ш… ш… ш, — Дмитро притулив палець до її блідих, тремтячих губ і обійняв знову. — Не треба більше згадувати про це! Не думай про це!

— Але, я не можу не думати!

— Зараз тьотя Аня принесе тобі заспокійливого, і ти про все забудеш.

Вона покірно випила заспокійливе, бажаючи тільки одного — якнайшвидше забути всі жахи цього дня. Та чи забуде вона їх коли? Чи зітруться з пам’яті страшний образ вмираючої Галини та її слова?

Через п’ять хвилин вона вже засинала. Відчуваючи, як обважніло тіло та зробилось неслухняним, Ганнуся майже впала в руки Дмитра, який легко підхопив її та відніс до своєї кімнати. Останнім, що пам’ятала вона перед тим, як провалитись в обійми благодатного забуття, був шепіт Дмитра.

— Спи, кохання моє. Усе буде добре.

Прокидалась вона повільно. Погляд спочатку з нерозумінням сковзнув по чужій, незнайомій кімнаті, а потім наштовхнувся на застиглу постать, що мовчки сиділа біля ліжка. Дмитро. Серце Ганнусі закалаталось, а потім завмерло, коли він нахилився до неї, поцілувавши у вуста.

— Як спалось?

Вона сонно посміхнулась у відповідь.

— Добре. Але що я тут роблю?

В очах Дмитра промайнув подив.

— Аню…

Але вона й сама вже все пригадала. Поява Галини, її напівбожевільні слова і той страшний момент падіння … застигле, нерухоме тіло на майданчику між поверхами. Вона з острахом глянула на Дмитра.

— Дмитре, що…

— Усе буде гаразд, — зашепотів він, зазираючи в її очі своїми темно-сірими очима, в котрих було стільки сили та ніжності. — Ти не повинна перейматися, я все владнаю. Але для цього нам потрібно одружитись.

Ганнуся здивовано заблимала.

— Як… як це одружитися?

— Так треба, люба. Мені буде легше тебе захистити, якщо ти будеш моєю дружиною, а не просто знайомою.

Ганнуся похитала головою.

— Це так несподівано. А мої батьки… батько не дозволить…

— У нього не буде вибору, — перебив її Дмитро. — Повір, люба, я роблю це тільки заради твого блага. Але роблю з таким щасливим серцем, бо кохаю.

Вони одружились наступного дня. Тихо, без зайвого галасу. Ще не відійшовши від пережитого, Ганнуся, бліда, але така чарівна в подарованій Дмитром білій шовковій сукні, мусила весь час нагадувати собі, що це найщасливіший день, найкраща мить її життя. Однак вчорашнє продовжувало вперто переслідувати її уяву. Присутніми були тільки дядько Данило та Ганна Гаврилівна, а після запису Дмитро відвіз її додому, прошепотівши коротко:

— До вечора!

Ганнуся кволо посміхнулась, ще не в силах повірити в те, що цей високий ставний красень віднині її чоловік і тепер вони належать одне одному. Яка гра долі! Вона вбила людину й отримала через те так швидко коханого чоловіка. І яким би яскравим мало бути щастя від сьогоднішнього дня, але воно тьмяніло від однієї тільки згадки про Галину.

— Аню, дівчинко моя, ти чому зажурилась? — запитала Ганна Гаврилівна. — Покинь цю невдячну справу, журбою горю не зарадиш. Ходімо краще зі мною, я покажу тобі твою господу, з усім ознайомлю.

Ганнуся неохоче підвелась.

— А ви? Я не хочу ставати вам на заваді…

— Що ти, люба, — замахала руками Ганна Гаврилівна, — яка там завада? Та я давно мрію про молоду господиню в цих хоромах, мої старі кістки вже надто в них натомились і бажають тільки нарешті відпочити.