— Батьку…

— Немає в тебе більше батька, а в мене доньки немає, — обірвав він її різким голосом, мов чужим, і Ганнуся вражено відсахнулась. — Людина, яка вбила людину, а потім вискочила заміж без мого дозволу, не може бути моєю донькою.

Ганнуся знову простягнула до нього руку.

— Але ж, батьку…

— Геть! — блискавицею свіркнув очима Микита, відступаючи від неї. — Забирай геть від мене свої закривавлені руки! Що ти невинність перед людьми вдаєш? Думаєш, ніхто не знає, що ти вбила Галину? Та на селі тільки й розмов про те. О, покарала мене лиха година, випестив убивцю, любив її, голубив та не знав, що змія, чоловіковбивця зростає, що навіки вона покриє моє добре ім’я соромом страшним.

Ярослава вхопилась за серце.

— Микито, що ти таке говориш?

— А ти помовч. Кого виродила мені? Чому її тоді, у тридцять другому, смерть до себе не забрала, а зоставила, щоб осоромити мене навіки?

І ще довго після цього лунали Ганнусі ці жахливі батькові слова, а серце боліло так, що хоч живим виймай.

А через деякий час до свого горя додалось ще й чуже. Дмитро, незважаючи на складність, робив усе можливе, аби Федір Юрченко не отримав вироку — розстрілу чи гниття в таборах. Але трапилось непередбачуване — Федір Назарович помер від серцевого нападу, помер несподівано вночі, просто заснувши. Ганнуся саме збиралась іти з Ганною Гаврилівною до лікарні, коли задзвонив телефон.

— Так, — відповіла вона, підійнявши слухавку.

— Аню, ти?

— Так, Дімо. А що трапилось?

— Вночі помер Юрченко.

— Але як…

— Серцевий напад, — коротко відповів Дмитро і від’єднався, але Ганя вже знала, що робити. Ні в яку лікарню з Ганною Гаврилівною вона не пішла і вже за годину стукалась в убогу хатину на іншому березі Дніпра. Цю адресу їй дала Таня, яка таки заскочила до їхнього двору через декілька днів, а раніше не могла, бо мамі зробилось набагато гірше. Як дякувала вона за допомогу, якою надією світились її очі… А що тепер? Ганнуся, запевнивши її, що все буде гаразд, тепер сама несла в її дім жахливу звістку.

Двері заскрипіли, мов незмазані колеса старого воза, потім стрімко відчинились, і на порозі з’явилось темнооке дівча років десяти в куцій спідничці та геть зношеній кофтині.

— Вам кого? — запитала вона.

Ганнуся вичавила з себе усмішку.

— Таню.

— А її немає, вона пішла ще вчора читати Псалтиря з бабою Палажкою над дідом Омельком, — швидко відповіла дівчинка. Ганнуся хитнула головою, хоча геть нічого не зрозуміла. Потім поглянула в хату й запитала:

— А мама?

— Мама лежать, де ж вони подінуться?

— Я можу її побачити?

— А ви хто?

— Я подруга Тані.

Темні оченята засвітились недовірою.

— А обманювати негарно.

— Чому?

— Тому що в нашої Тані не може бути такої подруги. Вона бідна, одягається в лахміття, а ви он яка. Яка ж ви їй подруга?

Ганнуся похитала головою. Ну що поробиш з такою недовірливою дитиною?

— Все одно мені потрібно побачити вашу маму.

Дівча повагалось трішки, продовжуючи недовірливо дивитись на Ганнусю темними оченятами, а потім таки відступилось, пропускаючи в невеличке, вбого мебльоване приміщення, майже половину якого займала велика пічка, а в кутку, обвішана вишитими рушниками, красувалась велика ікона.

Поряд з пічкою стояло ліжко, на якому лежала жінка, світловолоса, ще досить молода, але хворобливо худа та бліда, із заплющеними очима, а біля ліжка, на лаві, мов зграйка горобенят, сиділо п’ятеро діток. Вони притихли, не спускаючи з Ганнусі карих та сріблясто-сірих оченят.

— Мамо, — взяла маму за руку дівчинка, — мамо, до вас прийшли.

Тонкі, з синіми жилками, пожовклі повіки повільно здригнулись, а потім поповзли вверх, відкриваючи великі, трішки випуклі, сріблясто-сірі очі, затьмарені хворобою. Вона поглянула спочатку на дітей, що тулились на лаві один до одного, й Ганнуся помітила в її очах гіркий біль.

— Ви щось їли? — тихим, слабким голосом запитала вона в дітей, силячись підвестись на тонких, тремтячих руках, але не в змозі цього зробити.

— Я картоплю смажила з салом, — відповіла та дівчинка, що відчиняла Ганнусі й яка, судячи з вигляду, була найстаршою після Тані.

Жінка важко сковтнула.

— А Таня?

— Ще не повернулась. Мамо, а до вас тут прийшли.

Жінка на якусь хвилинку знову прикрила очі, а потім знову відкрила, запитально глянувши на Ганнусю.

— Я вас слухаю. У вас якась справа?

Ганнуся вже було зібралась сказати бідолашній про смерть її чоловіка, але раптом зрозуміла, що не зможе цього зробити. Просто не зможе й усе. Як це зробити, коли вона така хвора, а дітки хапають кожне слово незнайомої тьоті. Та в неї язик не повертався сказати їм про це.

— Ви мовчите? — прошелестіла Танина мама, ледь володаючи язиком та важко дихаючи. — Що ви хотіли?

Але Ганнуся все ще вагалась і не стримала полегшеного зітхання, коли, заскрипівши, відчинились двері й у хату ввірвалась худорлява постать Тані. У руках вона тримала чималу торбинку.

— Гей, гусенятка мої, а що я вам принесла, — майже радісно вигукнула вона, гепнувши торбину посеред кімнати й тільки зараз помітивши Ганнусю. — О, Ганю, ранку доброго. А чого це ти до нас?

Ганнуся помітила вогник тривоги, що майнув у сірих очах Тані, і швидкий погляд, кинутий на матір. Можливо, вона щось побачила в очах Ганнусі, бо вираз її обличчя враз змінився, а погляд заметушився між застиглою посеред хати Ганнусею, мамою та дітками, які раді-радісінькі тягнули з торбинки білі кубики цукру та яскраві трубочки цукерок.

— Ганю, що…

Ганнуся потерла спітнілі долоні.

— Пішли у садок, побалакаємо.

Таня ще раз глянула на маму, яка знову заплющила очі, і слухняно попленталась за Ганею в садок, туди, де старі вишні та напіввсохлі яблуні створювали приємний затінок та свіжу прохолоду. Обпершись спиною об шорсткий стовбур, Таня кинула на Ганнусю гострий, пронизливий погляд, у якому причаївся страх перед чимось страшним, а потім трішки сердито запитала:

— Щось із татком? Його таки засудили?

Ганнуся кинула на неї невпевнений погляд. Знову, як і її хворій мамі, вона не могла сказати Тані про те, що її батька більше немає в живих. То їй тільки здалось, що сповістити про це дужій та моторній Тані буде легше. Нічого подібного, це може виявитись ще важче.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — наполегливо і ще більш сердито запитала Таня, хапаючи Ганю за холодну руку та зазираючи прямо в її розгублені очі гострим поглядом. — З татком щось погане трапилось, так?

Ганнуся важко зітхнула.

— Так, — тихо видихнула вона, виштовхуючи з себе слова. — Ти тільки тримайся, Таню, але… але…

— Що? Та не тягни ти! — прикрикнула Таня, вп’явшись боляче в Ганнину долоню тонкими худими пальцями.

— Він помер сьогодні вночі від серцевого нападу, — змусила Ганнуся себе сказати страшні слова, дивлячись у виразні сірі очі Тані, у яких яскравим полум’ям горіла недовіра.

— Ні! Цього не може бути!

— Мені подзвонив Діма, — промовила Ганнуся, спостерігаючи, як зневіра в очах Тані поступово змінюється подивом, болем та відчаєм. Вона похитнулась, як та тонка та струнка берізка від подиху вітру, випустила руку Ганнусі, вхопилась за стовбур дерева та закричала, закричала болісно та відчайдушно.

— Тату! Таточку рідненький, чому ти нас покинув?!

Ганнуся якось ніяково застигла поряд, не знаючи, що сказати, тільки дивилась на повну горя худеньку дівчину, яка голосила, охопивши дерево руками, ридала в увесь голос. Так вони простояли хвилин із десять, коли Таня раптом озирнулась, поглянула на Ганнусю вологими, залитими сльозами очима.

— Це він в усьому винен, твій любий чоловічок, — глухим, тремтячим голосом вигукнула вона з такою несподіваною злістю, що Ганнуся аж відсахнулась, наче від удару, — якби він не забрав його в той клятий відділок, не тримав там, мій татусь був би живий. Як же я ненавиджу їх, цих катів, хоч це й гріх, а я все одно їх ненавиджу.

— Таню… — Ганнуся простягнула руку, торкнувшись худої Таниної долоні, але та, глипнувши на неї вовком, висмикнула руку.