— Не чіпай мене! — кинула вона пронизливим, дзвінким голосом, змусивши Ганнусю здригнутися. — Забирайся геть звідси! Запроданка комуняківська! Це ви винні в тому, що татусь помер, ви зі своїм майором. Як же я ненавиджу вас!

У Ганнусі аж морозом сипнуло по спині від таких слів, але вона ще раз спробувала заспокоїти Таню.

— Таню!

— Облиш мене!

Ще мить, і незграбна, худорлява висока постать, стрімко обернувшись, майнула до хати, а потім швидко зникла за старими, обшарпаними дверима.

Ганнуся ще постояла, низько нахиливши заплакане лице, під деревами, а потім пішла понурившись додому. А вдома, забившись у крісло, вона так і просиділа до самого вечора, вперто не зізнаючись Ганні Гаврилівні в тому, що так її засмутило.

— Я просто втомилась, — шепотіла вона, відвертаючись від кави з пухкою булочкою та ховаючи очі.

Такою вона залишалась до самого приходу Дмитра.

— Люба, що трапилось? — тихо та ніжно запитав він, присідаючи біля неї та зазираючи в сумні, заплакані очі. — Тьотя сказала, що після того, як ти кудись сходила, ти ось так просиділа майже увесь день, не їла, не пила, а тільки плакала. Що трапилось, люба? Де ти була?

Ганнуся поглянула на його стурбоване, занепокоєне лице й зітхнула.

— Я була в Тані.

Дмитро нахмурився.

— І що?

— Вона звинувачує в усьому нас з тобою, — ледь чутно відповіла Ганнуся.

— Аню, люба, заспокойся, — теж тихо прошепотів Дмитро, — вона просто в шоку — втрата батька виявилась для неї такою несподіванкою. Але пройде час, і вона отямиться. Дай їй тільки часу трішки.

Ганнуся поглянула на нього з сумнівом.

— Ти гадаєш?

— Я не гадаю, а впевнений. — Дмитро підвівся на ноги. — А тепер ходімо, повечеряємо разом, тьотя Аня наготувала нам сьогодні вареників із сиром, моїх улюблених.

Ганнуся несміливо посміхнулась у відповідь на посмішку чоловіка та дозволила йому витягнути себе з крісла. Можливо, Дмитро і правий, а Тані просто потрібен час, аби оговтатись від цього страшного удару.

Спливав поволі минаючи час. Літо за вікном швидко та якось непомітно змінилось осінніми вітрами, відраховуючи короткі дні Ганнусиного подружнього щастя, наповненого коханням. Кохання її до Дмитра ставало з кожним днем міцнішим, вона вже кохала його так сильно, що здавалось ще трішки — і її серце просто не витримає. А отримуючи у відповідь не менш сильне почуття від цього ще нещодавно геть чужого чоловіка, вона боялась, мов та стара забобонна баба на селі, що ще трішки і все це просто зникне. Зникне сите, спокійне життя, наповнене коханням Дмитра, зникнуть тихі, затишні вечори, коли він повертався додому, вони вечеряли, а потім тьотя Аня йшла відпочивати, а вони залишались удвох, іноді прогулюючись перед сном та розмовляючи про все на світі. Саме під час таких неквапливих прогулянок Дмитро й розповів Ганнусі про те, що накипіло в нього на серці.

— Розумієш, люба, — шепотів він, і голос його лунав дещо напружено серед темряви прохолодного осіннього вечора, — я не розумію й сам, як це трапилось, я ж пропрацював в органах не один рік і раніше якось не замислювався над тим, що роблю щось неправильно. А зараз я немов новими очима поглянув на те, чим займаюсь майже все своє життя й… — Дмитро замовк, уважно вдивляючись у темряву навкруги, а потім важко зітхнув, промовив: — Соромно зізнатися, але я відчув майже огиду до своєї роботи.

Ганнуся доторкнулась до його руки.

— Ти не маєш соромитись цієї огиди, — тихо відказала вона, про себе радіючи тому, що серце її чоловіка не до кінця зачерствіло в стінах його контори.

Дмитро знову зітхнув.

— Все не так просто, Аню, — скривившись, сказав він, — я з самого дитинства вбирав у себе високі ідеї комунізму від батьків, а потім уже від дядька Макара. Це жило в мені так само, як живе потреба їсти, пити, спати, я зрісся з цими переконаннями, для мене вороги народу — не люди, вони ті, кого я маю нищити. Я до цього звик, і на моїх руках стільки крові, що й за життя не відмити, але все це ніколи мене не турбувало. Я знищував не людей, розумієш, Аню, я знищував ворогів, тих, хто не є людьми, але зараз… зараз я, дурень, раптом прозрів і майже вперше побачив у засуджених мною голодних, схудлих, забитих створіннях саме людей. Справжніх, живих людей, а не тих безликих істот, що нескінченим потоком проходили через мене всі ці роки.

— І що ж тепер?

— Я й сам не знаю.

Після цієї розмови Дмитро почав повертатись додому похмурим та замисленим, з очима, у яких з’являлось щось нове, турботливо-болісне. У такі хвилини Ганнуся просто сідала з ним поряд, брала в свої долоні його руки, тулилась до нього й так сиділа майже увесь вечір, зігріваючи його теплом свого кохання та мовчазною підтримкою.

— Ти моє спасіння, — шепотів він потім посеред темряви ночі й засинав, поклавши на своє плече її чорноволосу голівку. А Ганнуся ще довго не могла заснути, хвилюючись за нього, дивуючись стрімкій зміні свого життя та тихо всміхаючись, згадуючи, як незвично спочатку було їй ділити постіль з майже чужою людиною, та ще чоловіком, як здригалась вона, коли, розплющивши вранці очі, бачила поруч із собою гаряче та могутнє чоловіче тіло. Але день проходив за днем, ніч змінювала ніч, і вона поступово звикала до свого нового становища, до чоловіка, вже не червоніючи від його близькості.

Поступово минув вересень, а на початку жовтня Ганнуся відчула себе недужою. Вона зробилась примхливою, плаксивою, і тепер вже не вона Дмитра втішала, а він не знав, що з нею вдіяти. А згодом стала відома причина тієї примхливості.

Ганнуся була вагітною.

Сказати, що Дмитро був щасливим, означало б взагалі нічого не сказати. Він був не просто щасливим, а шалено, неймовірно щасливим. А Ганнуся довго не могла звикнути до думки про те, що в ній зародилось нове життя, частинка їх з Дмитром, дитя їхнього кохання.

Життя поволі котилося далі. З дядьком Данилом вона спілкувалась досить часто, а от тітку Глашку майже не зустрічала. Та все нездужала, туга за Дариною забирала в неї останні сили. Протримавшись майже два місяці, вона таки відступилась від власного слова й запросила через дядька Данила Дарину з Прокопенком на гостину. Материнське почуття та туга перебороли гордість і неприязнь, що вона мала до того гуцула, і вже за день Дарина повернулась до рідної домівки, та не сама, а разом з коханим. А для Ганнусі з тим переїздом почалось справжнє пекло. Почалося все невдовзі після того, як вона дізналась, що важка. Прогулюючись якось біля двору, вона вже поверталась додому, але у дверях під’їзду несподівано наштовхнулась на Прокопенка. Ганнуся похитнулась, майже відразу відчувши його хваткі та гарячі пальці на своєму ліктеві. Підняла очі, натрапивши на посмішку.

— Доброго ранку, моя чарівна родичко!

Ганнуся нахмурилась та досить рішуче висмикнула руку.

— Я вам не родичка, — холодно відгукнулась вона й спробувала пройти до під’їзду, але нахабні чоловічі пальці знов вхопили її за руку, цього разу міцніше, наче обценьками. Ганнуся спробувала вирватись, але він не відпустив, а навпаки, притягнув ще ближче. Ганнуся кинула на нього обурений погляд та процідила скрізь зуби. — Що ви собі дозволяєте?

Прокопенко ошкірився недоброю усмішкою.

— А що я вже такого зробив? Ти чого носа від мене вернеш? Що, бракує мені майорських погонів? Та ти не вередуй, я ще тільки починаю свою службу, сьогодні — сержант, а завтра вже, може, й до майора дослужусь. Хто знає. Вдача, вона річ строката. Сьогодні ти майор, все маєш — і квартиру простору, і гарну роботу, дружину юну та файну, але ж, хто його знає, як все буде завтра. Сам людей на каторгу відправляєш, а там, дивись, уже й тебе етапом поженуть.

Сказавши останнє слово, Прокопенко знову посміхнувся, і щось таке було в тій посмішці, що в Ганнусі тривожно зойкнуло серце. Щось зловісне блимнуло у його темних очах.

— Що ви таке кажете? — видихнула вона, вже не відчуваючи ані його твердих пальців, ані того, що коїлось навколо. Неспокій та тривога за Дмитра затулили собою все інше.