– Мені по харчі треба. Часу не вистачить…

– Устигнеш. Від ринку недалеко, – сумно зітхнув пан Станіслав. – Хто ж тепер допоможе цим бідолахам, крім мене?

Надворі Кася розгледіла адресу. Справді, не дуже й далеко. Так, Магді потрібна допомога. Мучиться, нещасна, із хворим чоловіком, якого нещодавно за якусь провину ще й звільнили з роботи. Тепер і на хліб не вистачає. Що вже про ліки казати!.. Треба було думати, за кого йти. План у голові склався миттю: нікуди вона цієї купи грошей не понесе. Звідки Магда знатиме, що батько гроші передав? Заховавши конверта на грудях, радо попрямувала до ринку.

За три дні Каська ще більше збагатіла: сама пані Зося наказала передати доньці гроші так, щоб пан Станіслав, боронь Боже, не довідався. Дурні хазяї! Прокляли, а тепер бідкаються…

Катерина була дівчина завбачлива, тому постановила собі носити непокірній донечці ці конвертики через раз. Хто рахуватиме? І ніби все передавала, старалася.

А Магда стояла перед паном Замвелем і благально заглядала йому в очі. На цього старого єврея тільки й мала надію. Інакше доведеться просити гроші в батьків.

Старий єврей дивився на доньку пана Свідзинського й раптом побачив ту, якої більш як півстоліття не було на цьому світі, – Хану. І незнищенна пам’ять повела його вузенькою стежинкою спогадів. Він здивувався, що за весь цей час, як Хани не стало, забулося стільки великих подій, зустрічей, успіхів і невдач, а перше кохання пам’ятається й досі. І, мабуть, пам’ятатиметься довіку. Цей спомин спричинив у його виснаженому серці не біль, не сум, не муку, а – радість.

Згадав, яке величезне страждання огорнуло його, скоро тільки почув, що Хана – зрадниця Хана, Хана, яка згордувала ним, – померла від сухот, і ні вітчизняні, ні європейські світила не зуміли її врятувати. І йому кричало всередині – до божевілля злостиво: якби-то ти була зі мною, може, й не напала б та підступна хвороба, не обернулося б твоє обличчя на воскову машкару страшного жовтого відтінку, не задубіло б тіло, не склала б ти на грудях тонких рук. Добу він тоді просидів, охопивши голову руками. Відчув, що місто завмерло. Усі годинники в ньому: ручні, стінні, тумбові, навіть величезні на ратуші – зупинилися. Бо місту більше був не потрібен час. Зухвалий, підступний і швидкоплинний. Бо Хана лишилася в минулому, а він не бачив і не уявляв свого майбутнього без надії хоч іноді бачити своє зрадливе кохання.

А в теперішньому часі все йшло своїм звичаєм. Батьки одружили його з Сарою. За рік на світ з’явився малий спадкоємець. Із першим криком синочка час заворушився, і він, змирившись зі своєю страшною втратою, погодився жити далі.

Старий єврей дивився сльозливими очима на Магду: коли б ти була знала, що тебе чекає завтра… Чи зможеш ти пережити втрату часу? Він, старий і мудрий єврей, відчув подих смерті відразу, коли дізнався, що донька Свідзинських переступила всі умовності оточення своїх батьків, зухвало кинула виклик долі, обравши смерть з обличчям її непутящого, бідного і хворого чоловіка. Смерть лопотіла своїми чорними крильми над головами цих молодят. Він, битий жак, помилився лише в персоні, адже був упевнений, що чорні крила накриють дівчину, як колись його Хану. Заздрісні боги не дозволять людині жити в раю на цій грішній землі. Ні, це було б занадто: щасливих боги не шанують…

Старий Замвель кліпнув на обручку червоними повіками. Усі знали: нещодавно він утратив сина. Рвучко схопився за лупу – невже? Прокинулася пристрасть справжнього фахівця: такі раритети ду-у-уже рідко потрапляють до крамниць. Їх зберігають у музеях або передають нащадкам як найдорожчий спадок.

– Скільки ви хочете за нього, пані Магдо?

– Я не хочу його продавати. Тільки віддам у заставу. Це можливо?

– Усе можливо. Але… – ювелір замислився. – Пані Магдо, я вам і без застави позичу грошей. Скільки треба.

– Без застави?

Він підніс очі й долоні догори:

– Якби я заробляв на чужому нещасті, то давно вже впав би в злидні. Я митець, а не лихвар. Цій обручці отак відразу й ціни не складеш… Старовинна. Скільки грошей вам треба?

Магда, зітхнувши, сказала пошепки, але він почув, дістав із внутрішньої кишені камізельки тоненьку пачку складених учетверо банкнот, перерахував і простяг Магді.

Провівши дівчину до порога, пан Замвель сумно подивився їй услід. По смерті сина зблякло все, що колись дарувало радощі й задоволення.

До крамнички, важко човгаючи капцями, спустилася пані Замвель.

– Хто це був?

– Донька Свідзинського. Вона в скруті, сердешна. Весільну обручку застановляє.

Стара журливо похитала головою.

– Уяви, Саро, що то за перстень! Такі, мабуть, тільки в королів були… А робота! Таки її чоловік має блакитну кров, бідолаха…

Замвель обняв дружину, і вони завмерли, наче кам’яні, підтримуючи одне одного, згорьовані та нещасні. До міста лише здалека наближалась осінь, а вони давно вже жили взимку. Холодно, самотньо, хоч і вдвох…

Несподівано для себе Магда заволала щосили, аж голосові зв’язки їй рвалися на клаптики, а легені палали вогнем:

– Матею, не вмирай! Розплющ очі! Я тебе благаю, розплющ!

І сталося диво: майже застиглий, із загостреним носом, Матей повільно розімкнув повіки й ледь чутно прошепотів:

– Кохана, не муч… Відпусти… Не плач… Мені й так боляче… Пробач мені…

Його очі почали скляніти. Довгасте обличчя ставало поволі чужим і далеким…

Магда тримала ще теплу й м’яку руку. Невимовний біль скував її тіло. Вона скам’яніла від жаху: життя згубило сенс.

То ось що мав на увазі батько, коли казав: «Це велика різниця – втратити нареченого і втратити чоловіка. Це ж душу навпіл треба розірвати! Чи здатна ти витримати цей пекельний біль! Чи стане тобі сил? Я проти вашого шлюбу не через пана Матея. Він гарний, гідний і порядний чоловік. Але хвороба… Ти зможеш пережити його смерть? Ти не знаєш, що це таке, доню… Ти не знаєш, що обираєш… Ні, рідна, можеш із ним заручитися, та про весілля забудь!»

Лише тепер Магда зрозуміла, про що казав батько, попереджав, благав. Наречений не чоловік. Ще не рідний, не половина тебе, не частина твоєї душі й тіла. З Магдою сталася страшна метаморфоза: вона обернулася на холодну кам’яницю – порожню, безсилу, безпорадну, сиву й давню.

Передгрозова задуха. Вечірнє пурпурове небо. Над дахами низько літають ластівки.

І місто затремтіло з жалю: загула бруківка, від вибуху посипалося скло з вікон сусіднього будинку, знялася курява, повітря загуркотіло.

Спустошено не тільки твою душу. Руйнується рідне місто, а кращого за нього немає у світі. Тепер волала не тільки Магда – багато голосів. Загупали в коридорі медики. Усе навкруги заметушилося.

Німецькі літаки бомбили місто.

Вибухи ставали дедалі гучнішими й наближалися до центру міста. Сполохались і птахи, і люди, і повітря. Але Магда не мала сили реагувати на це. Вона лягла поруч Матея, торкнулася його ще теплої руки, міцніше пригорнулася до свого мертвого чоловіка й також почала чекати смерті.

– Пані Бацевич, де ховатимете чоловіка?

Смерть… Це перше, що вона зрозуміла, відколи Матеєві груди перестали важко вдихати повітря. Її обличчя зробилося безвільним. Весь цей час вона хворобливо марила, відчуваючи тісну задуху. Усі речі змінили обриси, розпливлися й стали ворожими. Сусідки розтуляли риб’ячі роти, але не було чути жодного слова, жодного звуку.

– Де? – вона почала приходити до тями. – Звісно, в нашому фамільному склепі. Я не маю іншого місця.

І зухвало глянула на могильника, який спокійно й байдуже дивився на неї, без ніяких емоцій, з майстерно виліпленою гримасою скорботи й жалю.

На неї знову накотилося рятівне небуття: усі довкола знову беззвучно розтуляли роти, а речі так і не набули чітких обрисів. Навіть коли отець Любомир звів на неї ясні страдницькі очі, Магда не зронила й слова. Але була вдячна за щиру підтримку в її особистому горі. Були поруч неї батьки чи не були – вона не знала.