– Ти голодна? Вечерятимеш?

– Ні, не голодна.

– Я тобі зараз постелю. Відпочинь. Завтра все обговоримо. А тепер мені треба на кухню: хімічні реакції не чекатимуть.

– Дай мені постіль, я сама все зроблю.

Матей швиденько дістав пошиванку й простирадла, поцілував дівчину й помчав на кухню.

Магда по-хазяйському розвісила свої речі в шафі, постелила собі на канапі й задумалася. Вона боялася щось зіпсувати в Матеєвих дослідах, тому навіть не потикалася на кухню. Хотіла дочекатися його повернення звідти, розгорнула першу-ліпшу книгу, але читати було несила. Не могла зосередитися. Вона лягла поверх ковдри й не помітила, як заснула.

Уранці її збудив знайомий аромат: до кімнати з маленькою тацею зайшов Матей. Два круасани й філіжанка чорної кави роздражнили апетит, але їжа не лізла в горло. Дівчина почувалася розгубленою. Те, що вчора здавалося зрозумілим і правильним, сьогодні бачилося вже непевним і хибним, майже помилковим.

– Чомусь не хочеться снідати…

– Ти засмучена? Нам ще вчора треба було все обговорити. Вибач, я мусив закінчити експеримент.

Присів поруч, обняв:

– Не треба нам поспішати… Ти неповнолітня… Оце думаю, як краще вчинити. Повір, я хочу все зробити правильно. Поснідай, кохана, й ходімо. Мені ще треба встигнути на лекцію. Тож не вередуй, поїж…

Від ранкового дощу лишилися невеличкі калюжі й волога в повітрі. Львівські дощі примхливі й незвичайні: вони можуть лити декілька днів підряд, роблячи все навкруги вологим і сірим, а можуть налетіти зненацька, проте вже за хвилину знову засяє сонечко і місто, умите, кришталеве, знову почне всміхатися.

Було вітряно, і Магда застебнула жакетку на всі ґудзики. Вони йшли з Матеєм під руку, тільки вдвох, і відчуття близькості наповнювало дівчину тихим щастям. Не знала, куди прямують. Матей тільки й сказав: «Сюрприз!» І дівчина погодилася. Ішла за ним довірливо й беззастережно. Нарешті вона не з братами чи батьками, а з коханим.

Коли проминули пам’ятник Міцкевичу та Латинську кафедру й наблизилися до Ринку, Магда подумала, що мета їхньої мандрівки – Італійське подвір’я. Вона дуже любила це місце, збудоване коштом і заходом винахідливого негоціанта Костянтина Корнякта в ХVІ столітті, – острівець тиші й спокою поряд з гамірною торговицею.

Але Матей вів її далі, збентеживши розповіддю про трагічну історію з того ж таки ХVІ століття. У ті часи вільно було кохати тільки одновірців. Але вірменин Івашко та полька Софія порушили заборону, і львівські судді постановили спалити їх живцем.

– І спалили?

– Так.

– Але вірмени теж християни.

– То були часи міжконфесійних війн.

– А, пам’ятаю! Варфоломіївська ніч і все таке. Їх спалили тут, на площі?

– Мабуть, ні. Біля ратуші страчували тільки шляхтичів. Для простолюду шукали віддаленіших місць.

Магді подумалося, що Матей на щось натякає цією історією. На них самих?

– Це просто львівські Ромео і Джульєтта. Тільки доля їхня ще страшніша…

Урешті вони зайшли до маленької кнайпи. Чудовий аромат кави зустрів їх іще на порозі.

Магда ніяково мовчала – невже передумав? Боїться її батьків, їхньої незгоди? Або братів?

Офіціантка в середньовічному вбранні принесла дві філіжанки кави й тістечка, чемно переклала їх з таці на столик, і Магда… Сама вона трималася, але очі… Сльози навернулись і збирались от-от пролитися рясним дощем у філіжанку.

І сталася несподіванка.

Матей простяг їй потерту оксамитову коробочку. Дівчина машинально відкрила її – там лежав дивний перстень, що навіть у тьмяному світлі спалахнув діамантовим обідком навколо великого смарагда. Ціни такої прикраси Магда навіть не уявляла. Матеїв голос вона почула наче здаля:

– Це єдине, що залишилося мені від матері. Ця фамільна річ дуже давня. Їй не менш як триста років. Вона належала ще прабабці Анні. Примір.

По Магдиних щоках таки поповзли сльози, але – з радощів. Вона слухняно витягла обручку, обережно наділа на підмізинний палець – якраз! Давній ювелір наче знав, що в ХХ столітті панні Свідзинській украй буде потрібен цей коштовний перстень і що саме її наречений володітиме цим скарбом, щоб визнати Магду за свою кохану перед усім містом.

Лишилася дрібничка: треба було обвінчатися попри заборону батьків, після їхніх погроз проклясти доньку, якщо вона піде проти їхньої святої волі.

Молодий священик розгубився:

– Терміново обвінчатися? Без оголошення заручин? А як же ваші батьки?

– Я не маю батьків. Мені було три роки, коли батько загинув, а матір я поховав п’ять років тому.

– І я не маю батьків, – луною за нареченим повторила Магда й замовкла.

Її опалив страшний і чужий погляд Матея: так він на неї ще жодного разу не дивився.

Юне обличчя священика набуло скорботного виразу:

– Добре, у суботу о дванадцятій чекатиму на вас, потурбуйтеся придбати все, що треба для вінчання. І запросіть свідків та друзів.

Вони вийшли з храму, минули монастирський парк, дісталися мовчки будинку й піднялися дерев’яними сходами нагору. Матей відімкнув двері, пропустив дівчину вперед, замкнув помешкання й допоміг Магді скинути пальто. Зайшли до кімнати й сіли на невеличку софу біля вікна.

Нарешті Матей заговорив:

– Магдо, як ти могла?.. – він наче добирав слова й не міг дібрати. – Як ти могла… сказати неправду? Я ненавиджу брехню. Це єдине, чого я не вмію пробачати. Виходить, я тебе зовсім не знаю. Ти прикро вразила мене. Ти сказала неправду людині духовного сану, принизила нас обох. Як вірити тому, хто каже неправду, не моргнувши оком? І це ще не все… Як ти могла поховати своїх живих батьків? Авжеж, ти ображена на них, але це мине. Хіба ти сирота? Наші слова мають страшну силу! Я б усе віддав, щоб мої батьки були живі, а ти… Як ти могла?

Дівчина слухала ні жива ні мертва, а тоді розплакалася гірко й ображено, наче мала дитина:

– Я хотіла як краще… Я боялася, що ми не будемо разом, пробач мені… Я піду до сповіді… Покаюсь… Я дуже-дуже рідко кажу неправду, а тобі завжди казатиму тільки правду, хоч яка вона буде. Обіцяю.

Матей не витримав і обняв цю любу брехуху, бо вороття до колишнього життя вже не було. Він кохав її так, як жодної жінки за свої тридцять років ще не кохав.

Каська натішитися не могла, виконуючи звичну хатню роботу. Наспівувала весь час. Ото майте, чого гідні! З донечкою своєю вишуканою! Ну що, послухалася вона вас, по вашому зробила? Зганьбила на все місто. Служницю попереджали й прохали замкнути рота. Вона й замкнула. Тільки Ганці сказала, бо несила було таїти все в собі. Та й хоті берегти гонор своїх панів теж не мала. Отак пак! Треба було суворіше виховувати, а не дозволяти з розбещеними братами по рестораціях і театрах гуляти! Тепер на консерваторії можна поставити хрест! Великий і остаточний! Каська сама на власні вуха чула, як стара пані сказала синам, що в неї більше немає доньки – і край. Ця не пробачить, що не по-її вийшло. Дуже командувати любить.

За цими радісними думками Касю перехопив на сходах пан Свідзинський. Вона йшла від кухні з величезною господарською сумкою, міцно затиснувши в другій руці гаманця. Кася мала непереборний страх перед ринковими злодюжками: гаманця вона ніколи не клала ні в кишеню, ні в сумку, а щоб, боронь Боже, хтось не вихопив його, руку з гаманцем тримала в кишені.

– Зажди хвилинку, – пан Станіслав підійшов до неї майже впритул і заговорив пошепки. – Касю, я хочу вам дати дуже важливе доручення, але про це ніхто не повинен знати. Навіть пані Зося. Зрозуміло?

Кася дивилася на пана Свідзинського очима китайського бовванця, що стояв на полиці у вітальні, і кивнула так само, без будь-яких емоцій. Старий доктор заквапився, поспіхом сунув їй папірця й непустого конверта:

– Тут адреса і гроші. Зараз і віднеси.