Їхня невістка, вагітна Ядзя, лише всміхнулася вузенькими губками.

Коли всі досхочу насміялися, Матей повів далі:

– Діти мають природжене почуття краси й гармонії. Гармонії в усьому. Вони – як лакмусовий папірець. Дисгармонія їх руйнує. Гаразд, дітей тут немає. Запитаємо в Магди.

Новий вибух реготу.

– Я не мав на увазі, що панна Магда – дитина. Цей ваш сміх свідчить, що ви ще трохи обмежені. Жінки мають інтуїцію й підсвідомі естетичні почуття. Тут вони чоловіків, безумовно, перевершують.

– Панно Магдо, у нашій суперечці ваша думка багато важить. Вам подобається «Чорний квадрат»?

На неї дивилися нещасні очі Гогенцоллерна, глузливі – Марекові, зацікавлені – Романові, сповнені любові – Матеєві, веселі – Даринині, уважні – Шандорові, доброзичливі – Дорині, байдужі – Ядвіжині. І не лише про Малевича всі вони думали.

– Ні, не подобається. Але його скрізь так вихваляють…

Знову вибух сміху.

– Бачите. Жінка інтуїтивно відчуває те, про що наважуються писати лише найкращі люди, чесні й відверті не тільки з собою. Так, Мареку, той, кого я поважаю і хто добре тямить у цій царині, – Бенуа.

– Пішли казки… – незадоволено пробурмотів Роман.

А Матей відрубав:

– «Чорний квадрат» – це шлях до пекла.

– Ото маєш! – сплеснув руками Шандор. – Відразу до пекла! Мені здається, ви забагато уваги приділяєте одному нещасному малюнкові.

– Цей нещасний малюнок став прапором – естетичною декларацією цілої мистецької течії. Це взагалі в дусі нашої епохи: одна людина може зруйнувати своїми ідеями світ, друга – врятувати його, – Матей важко зітхнув і гостро закінчив:

– Коли чорний квадрат нас накриє, то це буде кінець. І тоді пізно щось робити.

Марек виразно подивився на нього, перевів очі на Магду, на Штаубе. Тоді махнув рукою, неначе бовкнув зайвого:

– Я не митець, не мистецтвознавець, проте згоден на сто відсотків: «Чорний квадрат» – страшний симптом. Але до чого тут митець? У чому його провина? Що він відчув катастрофу й попередив про неї? Таж не він її створив!

– Симптом не хвороба. Треба шукати нових форм. Усе таке мінливе. От ми, сидимо разом, п’ємо каву, сміємось. А де будемо за рік? – Роман обвів поглядом товариство. – Барон поїде робити військову кар’єру в Австрії. Я матиму практику в якомусь Богом забутому кутку. Брат ще вчитиметься. Пані Ядвіга бавитиме дитину. Шандор до Будапешта повернеться й малюватиме там. Хіба тільки дівчата – якщо вступлять – навчатимуться тут, у консерваторії. І Матей викладатиме в університеті. Друзі, мені з вами сумно розставатися.

Роман казав ніби й жартома, але ніхто вже не сміявся, і промову він закінчив пропозицією:

– Тож випиймо цю каву не просто так, а за нашу дружбу!

– Кава з тостом! – засміялася Дора.

– Ні, з тістом! Тобто з тістечками!

– А «Чорний квадрат» можна замалювати.

– Або просто забути про нього…

– Змінімо тему.

– Пані Ядвіго, а ви про що хотіли б поговорити?

Кравчиня трохи розгубилася. Її біле обличчя прикрасили червоні плями рум’янцю:

– Не знаю… Про кіно… Чи про танці…

– То який фільм вас так захопив?

Ядзя опустила очі й знітилася:

– «Волоцюги»[9]…

– О!

– Неперевершено!

– Ха-ха! – розвеселилася компанія.

А Роман тихенько заспівав куплети, що звучали в цьому фільмі:

Веселу мелодію підхопили Магда й Матей:

Перехожі всміхнулися. Здавалось, і їхні кроки, і нечутний плескіт підземної Полтви додають простенькій мелодії мудрості та елегантності.

Вечоріло. Післядощові хмари розійшлися напрочуд швидко. Місто було залите соковитим світлом кольору перезрілого персика. Промені наскрізь просвічували старовинний собор з високими вузькими вікнами. Пахло м’ятною свіжістю. З листя, з вигинів металевих візерунків, з кам’яних виступів звисали і все ще не спадали останні краплі, виблискуючи прозоро-персиково.

Кася страждала відверто й демонстративно. Навіть сльози на очах проступали. Пан доктор першим звернув на це увагу:

– Касю, у вас знову якась трагедія?

Кася, спритно розставляючи тарілки й наливаючи всім супу, почала ґрунтовно розповідати:

– Два тижні тому Франя – ота кравчиня, що над крамницею Цукермана, – позичила в мене ножиці. Сказала, що свої віддала гострити. А в мене ж які? Ще матусині – їм ціни не можна скласти! Учора заходилася краяти нові фіранки. Іду до Франі по ножиці. Кажу: мені треба ножиці. Вона простягає мої й каже: бери, ріж, тільки щоб недовго, а то в мене роботи – гибель, самій потрібні. Як вам це? Наче вони не мої! Я так здивувалася, розгубилася. Вона замість подяки ще й мої ножиці привласнила! І що тепер маю робити? Це ж мої ножиці – від матусі лишилися. Вони для мене – скарб! А Франька собі загарбала. Ще й наказує!

Кася гірко заплакала, втираючи обличчя краєчком скатертини. Пані докторова, яка вже сіла до столу шокована, не могла й слова вимовити. Натомість Свідзинський відразу зміркувався:

– Заспокойтеся, мила. Чи варто вдаватися в розпач через такі дрібниці?

– То для вас вони… – тихенько схлипнула Кася й зараз-таки змовкла, натрапивши на здивовано-незадоволений погляд пані Зосі.

А доктор спокійно вів далі:

– Це все легко залагодити. Я дам вам хороші ножиці й подаруєте тій злодійкуватій Франі від мене. А свої заберете, якщо вони вам такі дорогі.

– Дякую, пане, дякую! – Кася враз повеселішала. – От зразу видно розумного чоловіка. Ви ніколи поганого не порадите.

– А що то за Франя там оселилася? – досить байдуже спитала Магда. – Чи добра вона кравчиня? Бачу, туди пристойні пані почали вчащати.

Кася відповіла, нарізаючи хліб на буфетному столику:

– Та не знаю, я на моді не розуміюся. Ніби добре шиє. Я бачила, як у неї…

– Про це потім. Добра кравчиня, що не має ножиць? Нонсенс, – урвала пані Свідзинська. – Помолімося перед обідом.

Пан лікар зітхнув. Він ніколи не приховував своїх ліберально-антиклерикальних поглядів, але слухняно встав і склав пальці на животі.

Пані Свідзинська недарма була незадоволена прислугою: Касю ще вчити та вчити. Простіше було б пошукати іншої, досвідченішої служниці. Але в кого ще знайдеш таку нестримну енергію, таку невтомну працездатність і вміння робити кілька справ одразу? До того ж помилок вона припускається дедалі менше. Може, зрештою, робитиме все як слід…

Від таких невтішних думок пані Зося аж зуби стисла замість їсти. І помітила, що Магда також сидить зі стуленим ротом. Але розпитувати за столом не стала.

Проте Магда побивалася не через жалощі до служниці. Вона згадувала випадково почуту вранці в консерваторії розмову.

Недобре вийшло, недобре з усякого погляду. Вона вже згортала свої ноти й прощалася з пані Левицькою, коли це до навчальної кімнати зайшла нова викладачка кафедри фортепіано Меланія Байлова. Магда поспішила вийти, щоб не заважати. Вона не мала наміру підслухувати. Просто випадково нещільно причинила двері, просто зупинилася в коридорі, щоб акуратно скласти в сумці свої речі. І почула, як одна викладачка сказала другій:

– Ви помітили, що в Дори техніка майже досконала? Це талант! Незаперечний! Що скажете? Багато працює – і ось результат!