– О, ми ще про неї почуємо! – пролунав у відповідь задоволений хвастливий голос. – Грає майже досконало. Вам пощастило з ученицею.

– Те саме я можу сказати про Дарію Кравцеву. Ці дівчатка – наша надія. Якщо швидко заміж не повиходять…

– Це ви на Магду Свідзинську натякаєте? Гарна дівчина, а буде лише доброю акомпаніаторкою, не більше.

– Така у вас думка про неї? Дуже ледача. Їй би хоч трохи серйозності, наполегливості…

Далі Магда не слухала. Прожогом кинулася надвір. І дарма, бо почула б далі:

– Навіть коли грає простенький етюдик, повірте, мені з очей сльози виступають. Ледве стримую… Звідки в неї це? Навіть на технічні помилки не зважаю… Це від Бога! Цього годі навчити. Ви й самі краще за мене знаєте. А техніка? Буде більше працювати – і Дору вашу пережене. Я вже чаруюся її грою. А ви? З насолодою слухаєте Дарину? Отож-бо й воно!

На жаль, Магда не почула цих дифірамбів, а тому в її голові почав складатися хибний план подальших дій: що робити, щоб не розлучитися з Матеєм.

Накрапав невеликий дощик, а вона не взяла парасольки. Проте так навіть краще: охолоджувалося розпашіле обличчя, не видно сліз.

Значить, Дора та Даринка – здібні й талановиті, а вона може бути лише акомпаніаторкою. Магда небезпідставно сподівалася, що саме її вважали за найперспективнішу з фортепіанного відділу. Помилялася… Що ж тепер робити? Кидати навчання?

Тому й не було в неї апетиту.

Відразу по обіді Магда сказала, що має терміново піти до бібліотеки, і поспішила з дому. Сірий день, сіре небо. Ще не пізно, але, здається, вечоріє.

Підняла голову, щоб глянути на вікна нової кравчині. Там уже світиться. Старанна. Може, і справді добре шиє. І ходити далеко не доведеться. У світі є багато втіх, крім музики. А найбільше щастя – Матей. Він любить її такою, як є. Не за музичні успіхи.

І Магда всміхнулася. Пішла швидше. З низьких хмар зрідка падало кілька крапель, але справжнього дощу вже не було.

Дівчина любила самотні прогулянки навмання, без мети. На таких прогулянках вона набиралася сили й енергії. Місто вабило й заспокоювало її. Наче знов і знов розповідаючи незвичайні історії, промовляло до неї різними мовами.

Можна тисячу разів проходити повз каплицю Боїмів – і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок – і ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити товстостінний Арсенал, підніматися до Високого Замку, тихо блукати Личаківським цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівки костелів! Кожна епоха залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе бароко, і монументальний класицизм, і сецесійний модерн. Жити у Львові – жити водночас у різних епохах, у всьому їхньому розмаїтті, і ніколи не відчувати несполучності, дисонансу, еклектики – усе вживається тут мирно й гармонійно. І люди здаються частиною міста, як і вигадлива ліпнина фасадів, як неповторність незчисленних левів.

Сьогодні назустріч траплялися найрізноманітніші типи! То пані з розкішним хутряним боа на плечах у супроводі елегантного кавалера, то стримана черниця, то ціла компанія євреїв з бородами та пейсами, у чорних крислатих капелюхах, то моложава матуся з двома кислолицими гімназистами, то селянка, досить тепло вбрана, але боса, то маленький хлопчик зі скрипкою у футлярі, то двоє підозрілих молодиків – чи батяри, чи просто нечупари… Надумала їх обминути, перейшла на інший бік вулиці й лише тоді побачила товаришок з консерваторії – Дору та Дарію, які дружно простували назустріч. Про вовка помовка…

Магда відзначила подумки, що її подруги не тільки талановиті, а й по-справжньому вродливі дівчата. Обидві – чорняві, тільки Дарина мала світлі очі й гострі, аскетичні риси обличчя, а Дора – класична красуня, кругловида, з навдивовижу правильним профілем, величезними чорними очиськами й довгими– довгими густими віями. Недарма ж проноза Шандор умовляв її хоч трохи побути його натурницею!

– Магдо, як добре, що ми зустріли тебе!

– Ідемо на каву. День такий якийсь…

– Типовий львівський день!

– Ходімо з нами!

– А ти, до речі, куди збиралася?

– До хлопця?

Магді стало смішно:

– До бібліотеки.

Вони також розвеселилися:

– Встигнеш!

– Пішли до «Утіхи».

– Куди-куди?

– Та не до кіна! Це нова кав’ярня. За бернардинським собором.

– Нова? Назва якась…

– Ти ж не до назви йдеш.

– Назва як назва, не вередуй!

– Може, краще до Самуїла Райха? До Ринку недалеко…

– Йой, туди тільки учні ходять!

– Не вередуй! Не тільки!

– А ми вже не учні?

Магда видихнула з ледь помітним роздратуванням:

– То нас кава цікавить чи товариство? Кава!

– Товариство! – відповіли Дара й Дора майже одночасно і засміялися.

– Якщо кава, то ходімо в «Рому». Там стільки всяких сортів!

– Магдо, ми хотіли саме в «Утіху». Подивитись, як там.

І вона погодилася.

Утрьох вони пили непогану-таки каву. Дівчата жартували, згадували Магдиних братів, заздрісно натякали на закоханого в неї Матея Бацевича. Магда заспокоїлася на думці, що заміжній жінці найкраще бути акомпаніаторкою, не більше. Але Дарії Кравцевій та Дорі Рапоппорт про це не сказала. Лише призналася:

– Почула сьогодні випадково, як Левицька з Байловою вас нахваляли. Станете відомими піаністками – мене не забувайте.

– От скромниця знайшлася! Та ти серед нас – найкраща, і сама це знаєш, – чорні Дорині очі не вміли брехати.

Невже вона так думає?

А Дара зітхнула:

– Ох, а мене Байлова лаяла сьогодні. Я й справді не дуже добре підготувалася.

– Що ж ти робила? Га-а-а? Кажи, як на сповіді!

– Та ну вас! Просто полінувалася. Погода така…

– А звуть погоду Олександром…

– Неправда!

– Дивись, почервоніла! Правда!

– Помиляєшся, Дорочко. Це Магда закохалась, а я… Мені на таке часу нема!

– Ти й справді не про хлопця мрієш, а про славу?

– Схаменися! Про яку таку славу?

– Про ту, що над фронтоном Опери – з крилами й золотою гілкою.

Дара зітхнула:

– Рано нам у перший рік навчання про славу думати…

– Краще про танцювальні забави та карнавали! Ви чули, які бали й бенкети в літературному клубі вирують?

– На Коперника?

– Авжеж.

– От би хто запросив…

– Молода ти ще по бенкетах швендяти!

– Там не швендяють, а розкошують.

Подруги піднесли настрій Магди, і додому вона прийшла майже спокійна. Уже повернувши на свою вулицю, згадала, що так і не навідалася до бібліотеки. Нічого, іншим разом.

На сходах почула, як батько голосно й сердито каже:

– А все тому, що в нас батяри й кримінальники – трохи не народні герої! Робінгуди місцеві! Занепад моралі, панове! Скажи Касі, щоб менше крутилася серед симпатиків совітського інтернаціоналізму, то й не буде їй такого… – побачив Магду й зблиснув усмішкою Савонароли[12].

– Тату, що трапилося?

– Нічого особливого. Менше треба по різних гадючниках вештатися!

– А хто вештається? Кася?

– І вона також, але їй можна вибачити. Дівчина з села, ще не оговталась. А от тебе з Мареком бачили в непристойній ресторації – то вже казна-що!

– Хто це бачив? Коли-то Марек поїхав!

– Ти не крути, донечко, а добре подумай.

– Так, це, мабуть, пан Штаубе нас запрошував… Я вже й забула.

– А люди пам’ятають, – батько насварив її пальцем і пішов до кабінету.

Мати зітхнула:

– І не рада, що розказала…

– А що? Кася щось натворила?

– Ой, та нічого! Образили її вчора в кінотеатрі, та й по всьому. Я тобі коли ще казала: до того «Пасажу» пристойні люди не ходять! Щоб ані ногою туди!

– Коли це я в «Пасажі» була? Ромчик казав: там шапки здирають та у футбол ними грають.

– Отож.

– То куди ж іти?

– У «Гражину» або в «Казино».

– А в «Коперник»?

– Теж можна. Там пристойна публіка.

– А з Касею що?