— Пенні, — продовжував Тед, — я завжди…

Телефон знову задзвонив. Пенні намагалася ігнорувати дзвінок. Вона напружилася всім тілом.

Тед збирався з мужністю.

— Якщо ти більше не зустрічаєшся з… — Його губи викривилися, він нахилився ближче. Ще ближче. Вона відчувала в його подиху запах смачного м’яса по-французьки.

Пенні ухилилася від поцілунку. Неможливо було проігнорувати вхідний дзвінок.

— Пробач, — усміхнулася вона, дістаючи телефон.

Судячи з рінгтону, телефонував Макс.

Нечесно. Коли Пенні намагалася розповісти людям, що К. Лінус Максвелл більше ніж інтернет-вундеркінд. Набагато більше! Він керував міжнародною групою корпорацій, які очолювали світові комп’ютерні мережі, супутникові комунікації та банківську сферу. Вона серйозно описувала Монік, як на підприємствах Максвелла працює мільйон людей, а обслуговують вони ще сотні мільйонів. Кожного року лише його благодійні фонди вкладали мільярди доларів у кожну з десятка видатних справ: боротьбу з голодом, лікування хвороб, захист прав жінок. Як засвідчила президент Хінд, гендерна рівність — мрія, близька серцю Максвелла. Він заснував школи в Пакистані та Афганістані, щоб юні дівчата спромоглися боротися за ліпше майбутнє. Він фінансував політичні кампанії, які просували лідерів-жінок на найвищі посади в кожній країні.

А це, за словами Пенні, доводило, що, попри всю пихатість та альтруїзм, Максвелл не просто розумник-багатій.

Вона запевняла себе, що їй подобається бути з ним.

Але нав’язати цю думку було важко. Особливо собі.

У конторі Монік спитала:

— Дівчино з Омахи, а ти ковпачок вдягаєш? — Вона рвучко обернулася, прикрашені намистом коси затріскотіли. Не чекаючи відповіді, вона продовжувала: — Бо на твоєму місці я б витягнула його! Спалила! Спустила свій протизаплідний засіб в унітаз і дозволила цьому чоловіку зробити тобі дитину!

Це жодним чином не стосувалося Монік, але після місяця побачень Пенні у відносинах із Максвеллом так і не дійшла до ліжка. Пізно ввечері телефонували її батьки. Пенні підозрювала, що вони сподіваються спіймати її на гарячому з Максвеллом. Вона відповідала напівсонна:

— Котра година?

У слухавці на великій відстані її мати кричала:

— Як можливо його не кохати? Він такий багатий!

А батько додав:

— Удавай, що кохаєш його!

— Ми з татом не знайомі з Максвеллом, — продовжувала мати, — але вже вважаємо його членом родини.

Пенні кинула слухавку. Вимкнула телефон і знову лягла спати. Вона не бажала, щоб на неї тиснули. Вона надто багато разів бачила, як сестри з жіночого товариства йшли до вівтаря. І надто часто їхній шлюб перетворювався в зловісні обов’язкові «побачення». Наче довічне ув’язнення, де подружні візити — рідкісне явище. Багач він чи бідняк, вони з Максвеллом — дві людини, яким потрібна взаємна пристрасть, щоб прожити разом до кінця життя.

Їй не давав спокою той факт, що жоден із його відомих романів не тривав довше 136 днів. Це не могла бути випадковість. Вони всі тривали точнісінько 136 днів.

І сам Максвелл не примушував її до сексу. Він був таким відокремленим, таким чемним, але таким відстороненим, що Пенні дивувалася: невже Алюет Д’Амброзія обманювала, коли казала, що він найвидатніший коханець, якого вона зустрічала? Французька краля, напевно, знала кращих чоловіків, більш пристрасних. Максвелл не був наполегливим. Він не спромігся ні на що більше, ніж спостерігати, слухати та нотувати в своєму маленькому блокноті. На вечірках на яхті жінки, з якими вона взагалі не була знайома, пильно до неї придивлялися. Худорляві, ніби олівчики, супермоделі глузували зі звичайних стегон Пенні. Недовірливо похитували головами з високими вилицями. Чоловіки скоса поглядали на неї. Вважали, що вона володіє якимось особливим еротичним хистом, щоб причарувати Максвелла. Їхні розпусні погляди видавали сцени, які вони собі уявляли: неприборканого содому та професійної феляції. Вони би померли від сміху, коли б Пенні зізналася, що найбагатший чоловік у світі возив її кататися на ковзанах до Берну та на кориду до Мадриду, але ніколи не вкладав у своє ліжко.

Пенні не була незайманою, коли познайомилася з Максвеллом. Вона займалася сексом з хлопцями в університеті. Кілька разів. Але лише з одним одночасно. І лише з хлопцями. І ніколи у задній прохід! Вона не була ані збоченкою, ані повією. Її приятелями були хлопці з братерства «Сігма Чі», які вдавали з себе джентльменів, відчиняючи для неї дверцята. Вони купували бутоньєрку з крижаних орхідей та тремтячими пальцями чіпляли їх на її сукню. З власного досвіду вона знала, що кожен вважав себе природженим танцівником і що він неперевершений у ліжку. Правда була в тім, що насправді більшість чоловіків знала лише одне танцювальне па — зазвичай пого, — а у ліжку вони нагадували мавпу з фільму про дику природу, яка пхає гілку у мурашник.

У неї були відносини, але оргазму — жодного разу. Жодного оргазму-оргазму, жодного оргазму, що обертає земну кулю, від якого стискаєш зуби, того оргазму, про який вона читала у «Космополітен».

Ні, коли Пенні закінчувала юридичний, вона не була незайманою, але й не поспішала вийти заміж.

У Парижі під час однієї з вечірок на верхівці Ейфелевої вежі Пенні випала нагода познайомитися з Алюет Д’Амброзією особисто. У їхньому постійному розпорядженні був надзвуковий літак, тому Париж, здавалося, знаходився не далі від центру Манхеттена. Максвелл міг кулею доставити її будь-куди в світі задля спокійної вечері, а потім повернути до опівночі в злиденну квартиру в Джексон Хайтс. Коли щовечора бачиш ті самі ображені хтиві обличчя міжнародної еліти на вечірках та кінопрем’єрах, світ здається ще меншим. Навіть на даху Ейфелевої вежі, коли під ногами мерехтить Париж, Пенні потягувала з келиха шампанське, соромлячись звертатися до інших відвідувачів та гостей.

Вечір був теплим, але Пенні відчувала прохолоду, оскільки сукня від Віри Вонг оголювала її спину. Хтось кудись покликав завжди уважного Максвелла, і Пенні ловила на собі неприязні погляди. Озирнулася — так, вона не помилилася. Ніби два лазери-близнюки, ці очі блищали з протилежного боку відкритої тераси. Вони належали кінозірці, володарці чотирьох «Оскарів». Цього року її знов номінували на нагороду Кіноакадемії, й за кілька тижнів вона мала всі шанси отримати п’ятий «Оскар». Саме цю жінку Пенні бачила на крихітних екранах безлічі телефонів. Зараз вона була самотня й вимальовувалася вдалині величезною вежею.

Зіткнення ставало неминучим. Кожен з присутніх радісно спостерігав, як наближається Алюет. Рухаючись по колу, вона вочевидь підходила до своєї здобичі. Кінозірка рухалася мов пантера в чорному шкіряному комбінезоні, який обіймав кожен вигин її тіла. Красиві ніздрі кінозірки тремтіли. Вишкірившись, вона вся кипіла.

Продавщиця з «Бонвіт Теллер» дотрималася обіцянки й познайомила Пенні з дизайнерами високої моди, які надавали їй дивовижне вбрання. Але порівняно з цією хижачкою-людожеркою, яка наближалася, вона почувалася голодранкою. Як завжди, їй кортіло втекти з поля бою. Якби ж тільки Максвелл повернувся! Монік вигадала б, як дати відсіч цій несамовитій амазонці. Дженніфер Лопес чи Пенелопа Крус уже набили б їй французьку пику. Усе, що спромоглася вигадати Пенні, — відвернутися та підготуватися до майбутнього удару.

— Сіре мишеня, — промовив голос. З сильним французьким акцентом, відомим із безлічі фільмів.

Гострі довгі нігті вп’ялися у плечі Пенні, повільно розвернули дівчину обличчям до співрозмовниці. Ці випещені риси обличчя зараз спотворювала ненависть.

— Жахаєшся, мишеня? — Алюет Д’Амброзія кивнула підборіддям. — Правильно, що жахаєшся. Ти у великій небезпеці.

Пенні лише міцніше стиснула келих з шампанським. Якщо далі буде поштовх, вона хлюпне солодким ігристим вином просто акторці у вічі. А потім кинеться геть як навіжена.