— Я би хотіла це повернути.

Продавщиця взяла пакет за вішак. Поклала на прилавок, розстібнула застібку-блискавку й оглянула червоні атласні складки.

— Коли я приїхала додому, примірила, — сказала Пенні. Махнула рукою, сподіваючись, що вийшло зневажливо. — Взагалі не те, що я мала на увазі.

Продавщиця підкинула та розгладила юбку, прискіпливо вдивляючись у стрічки, кромку. Вона спитала:

— Тобто ви навіть у нього не вбиралися?

— Ні, — відповіла Пенні. Затаїла подих, побоюючись, що якась зачіпка або краплина поту викриє її брехню.

Співрозмовниця без усмішки продовжувала тиснути:

— Навіть під час нетривалої вечері?

Пенні була впевнена, що жінка знайшла пляму від вина. Слід від шоколадного мусу. Або відчула запах парфумів чи цигарок від тканини. Можливо, це тільки уява Пенні, але несподівано у крамниці заюрмилися відвідувачі, продавці, навіть з’явився охоронець — усі підслуховували їхню розмову.

— Ні, — наполягала Пенні. Вона спітніла.

— Навіть у «Ші Ромейн»?

— Ні, — пискнула Пенні.

Продавщиця змірила Пенні суворим поглядом і сказала:

— Маю вам дещо показати. — Вона сховала сукню назад до пакета й щось дістала з-під прилавку. То була сьогоднішня «Нью-Йорк пост». На першій шпальті заголовок: «Принц-розумник витягнув з безвісності нову Попелюшку».

А поряд із цими велетенськими літерами кольорове зображення Пенні пліч-о-пліч із Максвеллом. Ніякого сумніву: на дівчині була ця сама сукня.

— Хоч як прикро, міс, — продовжувала продавщиця з осудом, — сукню повернути не можна!

Пенні крити було нічим. Вона в голові поспішно робила підрахунки. Зважаючи на ціну сукні й поточну ставку за кредитом, вона розрахується за нього десь приблизно через сорок років.

— Враховуючи, що ви така публічна особа, — докоряла жінка, — агенти «Дольче і Габбани» мають іще вам доплачувати за те, що вдягли їхнє вбрання. — Нахилившись ближче, ніби змовниця, вона додала: — «Прада». «Фенді». «Ерме». Вони б померли за такий контракт. — Вона підморгнула. — Дозвольте зв’язатися з кількома людьми від вашого імені. Якщо ви й надалі супроводжуватиме містера Максвелла, можна заробити купу грошей, просуваючи певних дизайнерів.

Із цим могла виникнути проблема. Максвелл запитав дозволу їй подзвонити, але з власного досвіду Пенні розуміла, що це лише ввічливість. Ці слова ніколи не гарантували другого побачення. Ані визначених планів. Зараз Пенні промовчала, проте вона, можливо, більше ніколи не побачить Максвелла.

Пенні оглянула відділ плаття, примітила невідомих людей, що крокували до них. Чоловіки. Жінки. Дехто у формі. Хтось у хутряних пальто. Усі стискали те саме ранкове видання «Пост». І всі приязно всміхалися Пенні.

Продавщиця, яка лише вчора була такою непривітною, зараз сяяла сором’язливою усмішкою. Одну руку вона притиснула до грудей, ніби намагаючись заспокоїти несамовите серце, й сказала:

— Будь ласка, пробачте мені непрофесійну поведінку, але…

Навіть попри товстий шар косметики Пенні побачила, як співрозмовниця почервоніла.

І, простягаючи ранкову «Пост», благала:

— Чи могли б ви залишити автограф для моєї дочки?

К. Лінус Максвелл не зателефонував. І наступного дня також. І за день. І навіть за тиждень.

Пенні прямувала на роботу й ухилялася від занепокоєних допитів Монік про «Ші Ромейн».

Після роботи Пенні пішла до відділення банку «Чейс Манхеттен» у Джексон Хайтс і орендувала сейф для зберігання. Щоб його відімкнути, знадобилося два ключі. Вона спостерігала, як співробітник банку встромляє свій ключ та повертає його. Вона скористалася своїм, співробітник залишив її наодинці з металевою скринею у невеличкому приміщенні. Тільки-но він пішов, Пенні дістала щось маленьке і рожеве з сумочки та поклала до скрині. Поспіхом зачинила її, покликала співробітника. Її сусідки більше не матимуть шансу скористатися її ковпачком.

Повернувшись до квартири, вона віддала сережки та кулон. Щоразу, коли дзвонив її телефон чи надходило повідомлення, вона перехоплювала сповнені очікування погляди Кван Ксі та Есперанси. Але кожного разу то було повідомлення від мами або тата. Або телефонувала продавщиця з «Бонвіт Теллер», повідомляючи, що вже замовила для неї приголомшливу сукню від Александра Макквіна та пару черевичків на підборах від Стелли Маккартні для наступного виходу Пенні в світ у якості Попелюшки.

Поки вона стояла у крамниці в черзі, щоб оплатити морозиво, намагалася не звертати уваги на заголовки жовтої преси, що впадали в око: «Попелюшку відправлено у відставку!» На наступній шпальті надруковане величезне фото, де вона купляє морозиво, під заголовком: «Покинута Попелюшка запихається їжею!» Щось сюрреалістичне. І ось вона знов купує вершкове морозиво з крихтою, дивлячись на своє фото, зроблене за день до цього, на якому купляє морозиво. Щоб іще погіршити ситуацію, на найсвіжіших фото вона вже виглядає гладкішою! Усі в крамниці впізнавали її, були готові поплескати по плечу, втішити. Касирка махнула їй, щоб не платила, зі словами:

— Безкоштовно, люба. — Стати об’єктом жалю в Нью-Йорку — місті, що не знає жалю, — ось так низько вона впала.

Ще кілька днів потому вона насилу застібнула штани. Забагато заспокійливої їжі. Тому вона була заскочена зненацька, коли Тед запросив її на обід у російську чайну. Там, сидячи в затишній кабінці в кутку, у розкішному інтер’єрі, він змусив її сміятися з його відчайдушних історій про студентські вилазки за дівочою білизною. Тед процитував своє резюме цілком, вочевидь, сумніваючись, як виглядає порівняно з її нещодавнім залицяльником-мільярдером. Тед вихвалявся тим, що був у Йєлі капітаном команди гребців. На доказ він вдягнув яскраву зелену фірмову футболку. Хоч яким він був нудним, Пенні досі була йому вдячна. Тедове гучномовство та балачки відволікали Пенні від нинішнього публічного приниження й відчаю, що майже розчавлювали її. Тед був досить привабним — набагато гарнішим, ніж білявий холостяк Макс, та ще існувала можливість, що якийсь приблудний фотожурналіст із «Пост» зробить їхній із Тедом знімок і надрукує його під заголовком: «Попелюшка завдає удар у відповідь!»

На свій подив, Пенні піймала себе на тому, що тримає Теда за руку, яка покоїться на білій полотняній скатертині. Вона лише воліла, щоб у спостерігачів склалося враження, що вони з Тедом милуються, але відбувалося щось дивовижне. Віброфони. Чари. Амулет. Їхні пальці міцно переплелися. Вона розмірковувала, чи встигне до банку, щоб дістатися свого депозитного сейфа до того, як відділення зачиниться.

Пенні не була святенницею. Не була манірницею, шкільною вчителькою-квочкою. Інтимну близькість поза шлюбом вона не вважала гріхом. Пенні просто ніколи не бачила потреби у повсякденному сексі. Під час курсового проекту з гендерних досліджень вона дізналася, що приблизно 30 відсотків жінок не можуть відчути оргазм, — схоже, вона з тих самих 30 відсотків. На щастя, у житті є інші задоволення. Сальса, наприклад. Морозиво. Фільми Тома Беренгера. У гонитві за недосяжним сексуальним задоволенням вона не бажала обзавестися герпесом, венеричними бородавками, вірусним гепатитом, ВІЛом та небажаною вагітністю.

Менше з тим, пальці Теда так приємно пахли. Вона помилялася щодо нього. Дуже помилялася. Цей амбітний молодий адвокат хотів її, а не Монік. Очі його казали набагато більше. Можливо, вона помилялася і щодо сексу. З належним хлопцем вона, мабуть, відчує це виверження, від якого прискорюється пульс.

— Пенні, — затинаючись, промовив він.

— Так, — вона ковтнула. Щоб заспокоїтися, вона удавано сором’язливо зупинила погляд на кошику з сирними паличками. Коли вона відважилася знов подивитися на хлопця, повторила: — Так, Теде.

Він стиснув пальці. «Пуголовок». Їхній звичайний обід перетворився на те, чим так і не стала казкова вечеря у «Ші Ромейн». На щось пристрасне… пекуче… обтяжене еротичними натяками.

Десь у глибині сумки Пенні задзвонив телефон. Звук захопив її зненацька.