Річ у тім, що Пенелопа Енн Гарриґан ще й досі була гарною дочкою — слухняною, кмітливою, шанобливою, яка завжди поводилася так, як їй наказували. Вона завжди зважала на поради оточуючих, старших людей. Однак вона жадала чогось більшого, ніж схвалення від батьків і наставників. За всієї поваги до Сімони де Бовуар, Пенні не воліла бути третьосортним спеціалістом. Жодних образ Белли Абзуг, але й просто мати диплом будь-якого університету вона теж не бажала. Не хотіла копіювати досягнення Сьюзан Б. Ентоні та Гелен Ґерлі Браун. Вона не воліла обмежуватися вибором: або домогосподарка, або адвокат. Або Мадонна, або шльондра. Вибором, який загруз у болоті вікторіанських мрій. Пенні шалено прагнула чогось поза межами самого фемінізму!

Її ненастанно бентежила думка, що якісь глибинні мотиви перешкоджали їй скласти адвокатський іспит. Якась таємна частка самої Пенні не воліла займатися юриспруденцією, і дівчина продовжувала сподіватися на диво, що врятує її від власних обмежених, передбачуваних мрій. Її цілі відповідали меті радикальних жінок минулого століття: стати юристом, змагатися з чоловіками. Але, як і будь-яка вже використана кимось мрія, ця скоріше нагадувала тягар. Її вже здійснили десять мільйонів інших жінок. Пенні бажала, щоб у неї мрія була власна, проте дівчина не мала жодного уявлення, яка саме.

Вона не знайшла цю мрію ані в ролі слухняної дочки, ані в навчанні, ковтаючи та випльовуючи зашкарублі ідеї професорів. Її тішила думка, що кожна дівчина її покоління стикається з подібною кризою. Усі вони успадкували свободу й зобов’язані нею майбутньому, щоб викувати новий кордон для прийдешнього покоління жінок. Прокласти нові шляхи.

Доки суцільно нова, оригінальна мрія не піднесе свою голівку, Пенні має наполегливо досягати старої: спершу місце в юридичній конторі, де вона носитиме смажені пиріжки, стільці, яких зажди не вистачає, зубрити білети перед наступним адвокатським іспитом.

Навіть зараз, у свої двадцять п’ять, вона турбувалася, що вже запізно.

Пенні ніколи не довіряла природнім поривам та інстинктам. Серед її найстрашніших жахів було те, що вона ніколи не відкриє й не розвине свій глибоко прихований хист та інтуїцію. Її особливий талант. Вона змарнує життя, переслідуючи цілі, які нав’язали їй оточуючі. Натомість вона хотіла повернути собі могутність і владу — примітивну, непереборну могутність, яка б переступала межі гендерних ролей. Вона мріяла володіти давньою магією, яка передувала самій цивілізації.

Доки Пенні набиралася сміливості, аби втретє скласти іспит, вона хвалилася тим, що отримала роботу в «Брум, Брум та Бриллштейн», найпрестижнішій фірмі в Манхеттені. Відверто кажучи, це не була робота в повному розумінні слова. Так, вона час від часу бігала у фойє до автомату «Старбакс» за лате та соєвим капучино, але навіть не щодня. В інші дні її відправляли за додатковими стільцями для великої наради. Пенні Гарриґан не називали адвокатом, доки ще не можна, але й невибагливим інтерном її теж не вважали.

У «Бі-Бі-енд-Бі» працювали допізна. Але робота була цікавою. Наприклад, сьогодні вона почула громовий гуркіт між баштами нижнього Манхеттена. На дах сідав гелікоптер. Шістдесятьма сімома поверхами вище на цьому гелікоптері прибув хтось надзвичайно важливий. Пенні стояла на першому поверсі, жонглюючи картонною коробкою з шістьма стаканчиками гарячого мокко. Дівчина очікувала ліфт. Роздивлялася своє відображення у відполірованих металевих дверцятах. Не красуня. Проте й не потвора. Ані низенька, ні висока. Красиве блискуче волосся спадало на плечі її звичайної блузки фірми «Брукс Бразерс».

Вона широко розплющеними карими очима відкрито дивилася на світ. Наступної миті її безтурботний вираз обличчя було стерто.

Дверцята ліфта роз’їхалися, з кабінки хлинув натовп кремезних чоловіків, схожих на гравців однієї футбольної команди в однакових темно-синіх костюмах. Ніби кинувшись в атаку задля зірки-захисника, вони відтиснули нетерплячий натовп. Пенні теж була змушена відступити вбік і витягнути шию, щоб побачити, кого вони захищають. Багато хто випростував вільну руку догори й знімав відео та фото. Пенні нічого не бачила через шалену атаку синьої шерсті, залишалося тільки задерти голову і побачити на екранах численних записуючих пристроїв знайоме обличчя. Навкруги голосно клацали електроні апарати. Ефірні перешкоди та скрекіт рацій. І в усьому цьому галасі чулося приглушене ридання.

Жінка на екранчиках незліченної кількості телефонів прикладала до щічок краєчок хустинки — льон та мереживо все було заплямовано сльозами та фарбою для вій. Навіть попри сонячні окуляри на пів-обличчя її неможливо було не впізнати. Останні сумніви розвіяв сліпучий блакитний сапфір між бездоганних грудей. Якщо вірити тому, що читаєш у черзі до каси самообслуговування, — це найкрупніший та найбездоганніший сапфір в історії, його вага майже двісті каратів. Це каміння колись прикрашало шиї давньоєгипетських правительок. Римських імператриць. Російських цариць. Пенні не могла осягнути, що жінка, яка носить подібну прикрасу, взагалі може рюмсати.

Раптом усе стало на свої місця: гелікоптер доправив на дах башти якусь мегаславетну людину, а на першому поверсі поспіхом проривалася до будівлі ця невтішна красуня. Старші партнери сьогодні обговорюватимуть свідчення. Йшлося про велетенські відступні через розірвання відносин.

Хтось із чоловіків у натовпі загорлав:

— Алюет! Алюет! Ви досі його кохаєте?

Якась жінка підхопила:

— Ви б хотіли його повернути? — І весь натовп, здавалося, затамував подих. Повисла тиша, ніби всі чекали одкровення.

Зарюмсана красуня в об’єктивах маленьких камер сотень телефонів, які знімали її з усіх ракурсів, з різних кутів, підняла підборіддя й відповіла:

— Я б не відкидала таку можливість. — Вона проковтнула ком сліз у горлі, дроблячись у сотнях екранів. — Максвелл найкращий з усіх коханців, яких я знала.

І, незважаючи на новий шквал запитань, охоронці стали прокладати шлях до вхідних дверей крізь допитливий натовп. На вулиці вже очікував кортеж із лімузинів. За мить виставу було скінчено.

Центром усього цього метушіння виявилася французька акторка Алюет Д’Амброзія. Вона шість разів отримувала «Золоту пальмову гілку». Чотири рази «Оскар».

Пенні несила було дочекатися, коли вона електронним листом розповість батькам про те, що відбулося. Це ще один із привілеїв роботи в «Бі-Бі-енд-Бі». Навіть попри те, що Пенні лише приносила каву, вона раділа, що поїхала з дому. У Небрасці кінозірок живцем ніколи не побачиш.

Кортеж поїхав. Усі продовжували витріщатися вслід, коли хтось по-дружньому покликав Пенні:

— Дівчино з Омахи!

Це її колежанка з контори, Монік, клацала пальцями та махала рукою, щоб привернути до себе увагу Пенні. Порівняно з Монік, з її досконалим порцеляновим манікюром, оздобленим сліпучими австрійськими кристалами, з її довгим хвилястим волоссям, прикрашеним бісером і плюмажем, Пенні завжди відчувала себе сором’язливим, незграбним, сірим горобчиком.

— Ти бачила її? — захлиналася Пенні. — Сама Алюет Д’Амброзія!

Монік наблизилася зі словами:

— Дівчино з Омахи, ти повинна бути на шістдесят четвертому поверсі. — Вона схопила Пенні за лікоть і потягнула до ліфту, що чекав на них. Стаканчики з гарячою кавою затремтіли, кава ось-ось мала розхлюпатися. — У старого Бриллштейна вже всі зібралися, а стільців не вистачає.

Пенні припускала правильно. Мали давати свідчення. Розірвання відносин між Д’Амброзією та Максвеллом. Усі знали, що це був фіктивний позов. Рекламний трюк. Найбагатший чоловік у світі 136 діб зустрічався з найгарнішою жінкою. Рівно 136 діб. Пенні були відомі всі подробиці цих відносин завдяки чергам у продовольчій крамниці. Похмурі касири в Нью-Йорку працювали настільки повільно, що можна було від першої до останньої сторінки прочитати «Нешнл Інкваірер», очікуючи своєї черги, щоб розрахуватися за морозиво «Бен-енд-Джеррі», яке до того ж встигало розтанути. За версією бульварних газет, мільярдер подарував красуні найбільший у світі сапфір. Вони відпочивали на Фіджі. На чарівному острові Фіджі! А потім розірвали стосунки. Якщо б ішлося про когось іншого, на тому б у справі була поставлена крапка. Але ж за цією парою спостерігав увесь світ. Задля збереження обличчя тепер покинута подружка вимагала п’ятдесят мільйонів доларів компенсації за емоційні страждання.