Коли дівчата заходили до ліфта, з протилежного кінця фойє їм весело гукнули:

— Агов, селючко! — Обидві дівчини озирнулися й побачили усміхнене свіже обличчя молодика в костюмі в тонку смужку. Він мчав до них. Лавіруючи в натовпі, він був лише за кілька кроків і заволав: — Притримайте ліфт!

Натомість Монік натиснула кнопку, двері зачинилися. Вона декілька разів натиснула на кнопку своїм великим пальцем, прикрашеним камінням, ніби відсилала азбукою Морзе сигнал біди. Пенні вже півроку мешкала у Великому Яблуці, і їй часто доводилося бачити, що кожен тисне на кнопку ліфта не менше ніж двадцять разів. Двері зачинилися за якийсь сантиметр від орлиного носа юного адвоката, залишивши його потойбіч.

Цей балагур, якого звали Тед, щоразу загравав до Пенні. Він ласкаво кликав її «селючкою», а сам Тед був тим, кого її мати називала «справжньою здобиччю». Але Пенні підозрювала, що все навпаки. У глибині душі вона відчувала, що хлопець звернув на неї увагу лише задля того, щоб почати залицятися до Монік. Будь-який чоловік здобуде прихильність красуні, якщо буде ластитися до її товстого смердючого собаки.

І річ не в тім, що Пенні смерділа. Або була товстухою.

Та й Монік було байдуже. Дівчина з таким підкреслено сучасним ставленням до життя намагалася вивудити якогось розпорядника таємними фондами або ж щойно розбагатілого російського олігарха. Непримиренна, вона всіх і кожного запевняла, що її єдина мрія — мешкати у власному особняку у Верхньому Іст-Сайді, хрумкати печивом і цілий день байдикувати в ліжку. Театрально зітхнувши з полегшенням, вона промовила:

— Дівчино з Омахи, ти маєш дозволити цьому бідоласі запустити в тебе свого цвіркуна!

Пенні взагалі не тішили його підморгування та марні домагання. Вона розуміла, що є лише потворним собакою. Лише сходинкою нагору.

У кабіні ліфта Монік оцінила робоче вбрання Пенні. Монік повела стегном і погрозила пальцем. На пальцях зі стильним манікюром не залишилося місця для жодної розкішної каблучки. Монік піджала губи, хизуючись багряним блиском для губ, що грав трьома окремими відтінками, і промовила:

— Подружко, мені подобається твоя фігура в стилі ретро! — Вона відкинула оздоблене бісером пасмо волосся. — Мені подобається, що ти взагалі не переймаєшся через свої широкі стегна.

Пенні нерішуче прийняла комплімент. Монік була її колежанкою, а це не те саме, що справжня подруга. Життя тут відрізнялося від того, яке було на Середньому Заході. У Нью-Йорку потрібно пристосовуватися.

У цьому місті виважений кожен жест. Кожна деталь у жіночому вбранні повинна демонструвати статус власниці. Пенні міцно притиснула до себе картонну коробку з теплою кавою, наче плюшевого ведмедя, від якого пахне ваніллю, й раптом засоромилася. Монік скосила очі вбік, різко відхитнулася, ніби розгледівши щось жахливе у Пенні на лиці. Судячи з виразу обличчя Монік, там гніздився не менш ніж тарантул.

— У Чайна-тауні… — почала Монік, відступаючи вбік. — Там можуть подбати про це жахливе уросле волосся, яке кущиться у тебе навколо рота. — А потім ніби пошепки, але досить голосно додала: — І недорого, навіть ти зможеш собі дозволити.

Зростаючи на фермі в містечку Шипп, штат Небраска, Пенні надивилася на те, що навіть курки в курнику досить вправно дзьобають одна одну.

Вочевидь, деякі представниці прекрасної статі ніколи не поділятимуть думку, що всі жінки — сестри.

Коли вони дісталися шістдесят четвертого поверху і двері відчинилися, в обох молодих жінок ткнулися носами чотири вівчарки. Собаки-розвідники, натреновані шукати вибухівку. Назустріч їм ступив кремезний охоронець у формі з металошукачем.

— Вище все заблоковано, — пояснила Монік. — Оскільки тобі відомо, хто знаходиться у будинку, всіх між шістдесят четвертим та дахом евакуювали. — Монік, як завжди, безцеремонно схопила Пенні за лікоть і нагадала: — Стільці, дівчино! Швидко неси!

Яке безглуздя! «Бі-Бі-енд-Бі» — найвпливовіша юридична контора в країні, але й у них ніколи не вистачає стільців. Наче у грі «стільці з музикою»: якщо запізнився на якусь важливу зустріч, змушений стовбичити. Принаймні доки якась дрібна сошка на кшталт Пенні не принесе стілець.

Поки Монік побігла на засідання відволікати присутніх, Пенні пробувала по черзі відкривати двері, але всі були замкнені. Коридор був на диво безлюдний, проте у віконцях за дверима Пенні бачила стільці, які кожний службовець благополучно залишив за своїм столом. Тут, у розрідженому повітрі виконавчих поверхів, завжди панувала тиша, але теперішня видавалася примарною. Жоден голос, жоден крок не відбивався луною від декорованих панелями стін чи написаних із витонченим смаком пейзажів долини Хадсон Ривер. Відкорковані пляшки води «Евіан» були залишені поспіхом — вода досі шипіла.

Пенні чотири роки спеціалізувалася на гендерній політиці, потім два роки навчалася на юридичному факультеті, а зараз змушена приносити стільці людям, які надто ледащі та самозакохані, щоб брати на засідання стільці зі своїх кабінетів. Як принизливо! Цим Пенні навряд чи вихвалятиметься батькам у електронному листі.

У Пенні завібрував мобільний телефон. Монік надіслала повідомлення: «СЕСТРО, ДЕ ЦІ КЛЯТІ СТІЛЬЦІ?» Пенні мчала коридором. Однією рукою тримаючи картонну коробку з кавою, вона похапцем кидалася до дверей, хапалася за ручки лише для того, щоб перевірити, чи не замкнено. Ошалівши, Пенні вже втратила надію, задихаючись та шарпаючись від одного замкненого кабінету до іншого. Коли ж одна ручка таки провернулася, дівчина розгубилася. Двері піддалися, й Пенні миттєво втратила рівновагу. Розхлюпуючи гарячу каву, вона полетіла у дверний отвір і опинилася на чомусь м’якому, наче конюшина. Розтягнувшись на животі, вона просто перед носом побачила переплетені зелені, червоні та жовті прекрасні квіти. Багато квітів. Вона опинилася в саду. Поміж троянд і лілій затаїлися дивовижні птахи. Але ж носом Пенні ткнулася у блискучий чорний черевик. Чоловічий черевик, і його носок, здавалося, ось-ось вдарить її по зубах.

Сад виявився несправжнім. Птахи та квіти — лише візерунок на східному килимі. Ручна робота, зі справжнього шовку. В «Бі-Бі-енд-Бі» був лише один-єдиний такий килим, і Пенні тієї ж миті усвідомила, до чийого кабінету потрапила. Вона побачила своє відображення у чорному сяючому черевику: залите кавою волосся лізло в очі, щоки спалахнули, рот розкрився, коли вона, тяжко дихаючи, лежала на підлозі. Груди важко здіймалися. Від падіння спідниця задерлася, сідниці оголилися. Дякувати Богові та старомодній непрозорій бавовняній білизні. Якби Пенні вдягнула модні стрінги, померла б від сорому.

Її очі перемістилися з чорного черевика на міцну, жилаву щиколотку, затягнуту в шкарпетку з візерунком ромбиком. Навіть вельми жвавий зелено-золотавий візерунок на шкарпетках не міг спотворити міцні м’язи, які він обтягував. Далі йшов край штанини. Зі свого положення знизу вона простежила поглядом уздовж гострої відпрасованої складки сірої фланелевої штанини аж до коліна. Бездоганно скроєні та зшиті штани підкреслювали міцні стегна. Довгі ноги. На погляд Пенні, ноги справжнього гравця у великий теніс. Уздовж внутрішнього шва її погляд здійнявся до чималої випуклості, наче у м’яку гладеньку фланель загорнули велетенський кулак.

Вона відчула теплу вологість між тілом та підлогою. Дівчина борсалася на розчавлених стаканчиках. Літр соєвого лате, мокко, чаю, макіато всотувався їй в одежу, псуючи безцінній килим на підлозі кабінету.

Навіть у темному дзеркалі шкіряного черевика Пенні помітила, як краска сорому стала ще яскравішою. Вона проковтнула слину. І лише чийсь голос зруйнував чари, більше подібні до трансу.

Говорив чоловік. Рішучим, але водночас м’яким тоном, схожим на шовковий килим. Голос приємний та приголомшуючий. Він повторював:

— Ми знайомі?

Пенні підвела очі догори крізь завісу довгих тремтячих вій. Удалині майоріло обличчя. Зверху над сірим фланелевим костюмом неясно вимальовувалися риси, які вона надто часто бачила в бульварній пресі в супермаркетах. Чоловік мав блакитні очі, на чолі — білявий чубчик, наче у хлопчиська. Коли він усміхався, на чисто голених щоках з’являлися ямочки. Лагідний вираз обличчя, привітний, як у ляльки. Жодної зморшки на чолі або щоках, які би вказували на те, що він коли-небудь турбується чи глузує. З газет Пенні було відомо, що йому сорок дев’ять. І жодних гусячих лапок — доказів того, що він часто всміхається.