Решта присутніх із гучними іменами — такий разючий контраст — з непідробним захопленням аплодували зірці. Стоячи за прозорим подіумом з оргскла, французька красуня так і сяяла, граціозно приймаючи схвалення оточуючих. Кілька людей встали. Потім підвівся весь зал. Хвиля захоплення накрила всіх. Коли вщухли аплодисменти, щоб вона змогла виголосити промову, здалося, що на витонченому обличчі красуні тінню промайнув біль. Вона майже непомітно стиснула губи, нахмурила брови. Потім на її губах заграла усмішка — усе минулося. Навіть під шаром гриму її обличчя почервоніло, від струмочків поту на скронях розгладилися пасма волосся на щоках.
Пенні подумала, що вона виглядає дещо приголомшеною, але так виглядав будь-хто на її місці.
— Merci[5], — почала промову акторка, але знову здригнулася. — Alors[6]! — вигукнула вона. Й почала хапати ротом повітря. Міцно притискаючи золоту нагороду до грудей, вона зробила крок до фіранок, але пересувалася напрочуд невпевнено на своїх височенних тоненьких підборах.
Зробивши другий крок, вона спотикнулася та впала. Золотий «Оскар» з глухим стуком впав на підлогу й відкотився на пару метрів. По залу прошелестіло занепокоєння.
— Хто-небудь, допоможіть зірці! — орала Монік на екран телевізора.
Алюет лежала на підлозі, намагаючись звестися на лікті, і у цей час в неї почали тремтіти ноги. Спочатку здригалися ступні, але тремтіння швидко сягнуло колін — невдовзі в неї тремтіли обидві ноги від самої талії. Щиколотки повільно розсувалися. Оскільки вона лежала ногами до залу, її ноги нарешті розсунулися, туго натягнувши спідницю. Попри те що Алюет схопилася за поділ, аби попередити непристойне оголення ніг, тканина натягнулася занадто сильно. Спідниця підскочила до пупа. Пенні побачила, що акторка не надягнула білизни. Жінки ніколи не вдягають білизну під сукню, яка так облягає.
— Ти це бачила? — пошепки поцікавилася Монік. Одна рука її застигла у повітрі, саме між чашею з попкорном та роззявленим ротом.
На думку Пенні, володарка п’яти «Оскарів» виглядала божевільною. Вона несамовито крутила головою на всі боки, шмагаючи по сцені своїм довгим волоссям. Очі закотилися, видно було лише білки. Груди здіймалися, спина вигиналася, стегна штовхалися вгору, немов зустрічаючи коханця-невидимку.
З помітним французьким акцентом вона кричала:
— Ні! — Благала: — Будь ласка, ні! Тільки не тут! — Складалося враження, що кінозірка дивиться прямісінько на К. Лінуса Максвелла.
Не так швидко! Почалася реклама.
Задихану зірку, яка лежала на сцені, демонструючи свій оголений лобок мільйонній аудиторії, миттєво змінила нова компанія двадцятирічних красунь, що, хихикаючи, розмахували яскраво-рожевими фірмовими пакунками.
Усі в «Бі-Бі-енд-Бі» гомоніли тільки про це. Алюет Д’Амброзія померла. Згідно зі шпальтами газети «Пост», у акторки просто на сцені розірвався аневризм головного мозку і вона померла ще до прибуття «швидкої допомоги».
Пліткували, що після того, як трансляцію несподівано перервали, камера продовжувала знімати. Перед усією величезною аудиторією — верхівкою кіноіндустрії — Алюет поводилася, мов дика тварина: вона навіть почала несамовито нівечити себе тією позолоченою статуеткою. Пенні несила було в це повірити. Вона взагалі не хотіла вірити. В Інтернеті вже з’явився цей запис, але вона не могла змусити себе його переглянути. Цей приголомшливий епізод лише підтвердив її підозри, що Алюет була серйозно психічно хворою. Хоч як прикро, але вона, напевно, знов почала зловживати алкоголем і наркотиками.
Хай там як, це призвело до трагедії. У багатьох розуміннях. Бо Бриллштейн сподівався, що Пенні стане його партнеркою. Він планував призначити її головним адвокатом з боку позивача в судовій справі зі стягнення аліментів від імені їхньої клієнтки, Алюет. Це було б дуже добре: остання коханка відповідача відстоюватиме інтереси його покинутої коханки на місці свідка. Подібна стратегія допомогла б Алюет виглядати постраждалою та гідною. «Бі-Бі-енд-Бі» мала всі шанси виграти цей позов, але не раніше, ніж контора відпрацює кожну оплачувану годину. Померла акторка, помер і позов. «Бі-Бі-енд-Бі» мали б знайти нового «чудотворця», а Бриллштейн — нову вітрину, де Пенні могла би продемонструвати свій талант адвоката.
І Бриллштейн був не єдиний, хто полював на Пенні в «Бі-Бі-енд-Бі». На обрії знов намалювався Тед. Той самий Тед Сміт, який завжди називав її «селючкою». Він був молодим рум’яним спеціалістом з патентного права, чий чоловічий інструмент Монік називала «пуголовком». Після переродження Пенні в Парижі завдяки «Чарівній ти» Тед, здавалося, не відразу її впізнав. Тепер ця самовпевнена красуня, що зовсім не стидається загальної уваги, взагалі не здавалася колишнім гладким брудним собакою. Навіть якщо йому подобалася Монік, він ніколи про неї не запитував. Натомість запросив Пенні на вечерю.
Він супроводив її до «Ла Гренуй», частував анекдотами з тих часів, коли він працював редактором студентського журналу юридичного факультету «Йєль Лоу Ревью». Після вечері вони винайняли екіпаж та поїхали на прогулянку парком. Він придбав для неї у вуличного торговця купу надутих гелієм повітряних кульок — звичайний романтичний жест, до якого Максвелл, попри весь його розум, ніколи б не дійшов.
Тед не глузував з того, що вона була «Попелюшкою Розумника». «Нью-Йорк пост» вже давно переключився на інші історії. Наприклад, на загибель Алюет. Або пожежу у Флориді. Або на те, що королева Великої Британії звалилася в судомах під час переговорів щодо закупівлі товарів, вироблених у Китаї. Поки їхній екіпаж із цоканням колесив П’ятою авеню, Пенні намагалася не звертати уваги на будинок у рожевих дзеркалах, що майорів попереду на П’ятдесят Дев’ятій вулиці. Перед ним стояла величезна черга — і краю її не було видно.
— Поглянь-но, — окликнув Тед. — Це не Монік?
Пенні простежила за його поглядом, побачила дівчину, яка босоніж (щоб ноги перепочили) стояла на тротуарі, схрестивши руки на грудях. Серед тих, хто очікував, — самі жінки. Вона сильніше втиснулась у спинку сидіння, намагаючись сховатися за повітряними кульками й відчуваючи одразу роздратування та смирення.
Тед вигукнув:
— Мо! — Й розмахував руками, доки дівчина їх помітила.
— Повірити не можу! — крикнула Монік. — Ще гірше, ніж коли я купувала свій смартфон «БлекБері»! — Полуденне сонце виблискувало на оздоблених гірським кришталем нігтях та сяючих язичницьких кульках, що прикрашали її волосся.
Тед попросив візницю зупинитися.
Як і раніше, Пенні відчула себе зайвою, лише смердючим песиком своєї розкішної подруги. Вона підняла голову, вдаючи, що лише тепер побачила свою сусідку. Пенні знала, що Монік склала цілий список продуктів «Чарівна ти», які б вона воліла придбати та випробувати вдома. В Інтернеті були тільки позитивні відгуки тих, хто першими випробував продукцію. Ба більше — захопливі. Навіть попри те, що на склади завезли величезні партії продукції, іноземні компанії не справлялися з потоком замовлень. Схвальні відгуки розповсюджувалися, немов пожежа. Журналісти-жартівники міркували про те, що надто багато жінок узяли лікарняний та залишилися вдома, щоб попестити себе тим, що невдовзі хлине на національній ринок.
Пенні обурювало те, як кореспонденти-чоловіки смакували цю історію, мов сальний жарт, постійно підморгуючи, в кожній фразі додаючи «гаряча штучка» та прицмокуючи.
— Не марнуй гроші, — крикнув Монік Тед. — Джеральд з відділу авторського права запав на тебе. — Кінь нетерпляче переступив на місці. Таксі позаду почало гудіти.
— Невже ти не чув? — заволала у відповідь Монік. — Чоловіки — застарілий спосіб!
Таке відверте зізнання викликало оплески жінок у черзі.
Монік грала перед натовпом.
— Будь-що, що чоловік може мені зробити, я в змозі перевершити! — Вона нетерпляче клацнула пальцями, кожен кришталь на нігтях спалахнув у сонячному світлі.