Продовжуючи товктися на підлозі, Пенні зітхнула.

— Це ви! — проскиглила вона. — Ви — це він! Я мала на увазі, ви — це ви! — Він не був клієнтом їхньої фірми. Навпаки, він був відповідачем у справі з виплати аліментів. Пенні могла тільки припустити, що він з’явився тут, аби дати свідчення.

Він сидів на місці для гостей — в англійському різьбленому кріслі фірми «Чіппендейл», оббитому червоною шкірою. Гостро пахло шкірою та кремом для взуття. Усі стіни кабінету заповнені дипломами в рамках та книгами з юриспруденції у шкіряних палітурках.

За його спиною був письмовий стіл червоного дерева, який блищав темно-червоним кольором після століття мацання руками та натирання воском. Біля дальнього кута столу сутулилася фігура, чия плямиста лисина червоніла майже так само, як стіл. Тонкі тремтячі губи оголювали жовті від тютюну ясна. На всіх дипломах, сертифікатах і нагородах старанно готичним краснописом було виведено: «Альберт Бриллштейн, есквайр».

Мабуть, бажаючи бути чемним, молодший за віком чоловік у відповідь на її бурмотіння здивовано запитав:

— А ви хто така?

— Ніхто, — загарчав той, що стояв за столом, старший партнер фірми. — Вона тут навіть не мала бути присутня! Вона лише така собі П’ятниця. Тричі провалила адвокатський іспит!

Ці слова жалили Пенні, наче ляпас. Стидаючись, вона відвела погляд від блакитних очей і ще раз розгледіла своє відображення в черевиках молодшого співрозмовника. Її керівник мав рацію. Вона лише дівчисько на побігеньках. Вона ніхто. Лише дурна селючка, яка переїхала до Нью-Йорка з мрією знайти… свою долю. Будь-що. Гірка правда полягала в тім, що, напевно, вона ніколи не складе цього іспиту. І до кінця життя буде перекладати папірці, носити каву, й нічого дивовижного ніколи не станеться.

Не дожидаючи, доки вона підведеться, містер Бриллштейн рявкнув:

— Геть! — Кістлявим пальцем тремтячої руки він вказував на двері й волав: — Забирайтеся!

У кишені спідниці завібрував телефон. Пенні могла навіть не дивитися на екран, бо знала, що телефонує слушно роздратована Монік.

Бриллштейн правий. Її не має тут бути. Вона мала б знаходитися у передмісті Омахи. Успішно заміжня за приємним, розважливим членом університетського братства «Сігма Чі». У них було б двійко діточок, а на третього вони б наразі чекали. Така її доля. Вона б мала бути у дитячій слині замість дорогого подвійного еспресо.

Ось вона подивилася на своє відображення в черевику, таке маненьке, як зображення Алюет Д’Амброзії в екранах безлічі мобільних телефонів. Пенні відчула, як на очі навертаються сльози і одна навіть стікає по щоці. Її затопила відраза до самої себе. Вона потайки змахнула сльозу, сподіваючись, що ніхто з присутніх цього не помітить. Опершись руками на килим, вона спробувала підвестися, але суміш кремового, карамельного та шоколадного сиропів міцно приклеїла її до підлоги. Навіть якщо б вона спромоглася підвестися, побоювалася, що через гарячу рідину її блузка стане прозорою.

Незважаючи на безтурботний колір, блакитні очі дивилися на Пенні, наче зосереджене вічко фотокамери, навіть не блимаючи. Вони оцінювали, протоколювали. Його, як і саму Пенні, не можна було назвати надто привабливим, але щелепи були рішуче стиснуті. Від нього віяло впевненістю.

Містер Бриллштейн почав, затинаючись:

— Містер Максвелл, не можу вам висловити, наскільки я засмучений таким зухвалим втручанням. — Він взяв телефон, набрав номер і промовив: — Запевняю, цю дівчину миттєво виведуть із будівлі. — А в трубку він гаркнув: — Охороно! — Судячи з гарячності в його голосі, Пенні загрожувало не просто звільнення. Здавалося, що він планував скинути її з даху.

— Дозвольте допомогти вам підвестися! — запропонував блондин, простягаючи руку.

На пальці засяяла печатка з величезним червоним каменем. Пізніше Пенні дізнається, що це третій за розміром рубін у світі, з тих, що будь-коли видобувалися в Шрі-Ланці. Колись він належав султанам та магараджам, а зараз поспішив їй на поміч. Пальці, що оповили її руку, були на диво холодними. І та сама дивовижна сила підвела її на ноги, а вуста, ці вуста, що цілували кінозірок і спадкоємиць, сказали:

— Тепер, коли ввечері ви вільні… Чи ви б не погодилися зі мною повечеряти?

Продавщиця у крамниці «Бонвіт Теллер» зневажливо дивилася на Пенні.

— Чим я можу вам допомогти? — поцікавилася вона глузливо.

Усі вісім кварталів від метро до крамниці вона бігла і ще досі задихалася.

— Сукню, — затинаючись, відповіла вона. І додала більш рішуче: — Вечірнє вбрання.

Продавщиця окинула її поглядом з голови до п’ят, не пропускаючи жодної деталі. Ані жахливу підробку під «Джіммі Чу» — черевики, які вона придбала на розпродажі в Омасі. Ані сумочку на плечі зі зношеним ремінцем та плямами від горіхового пирога. Її дощовий плащ майже від «Берберрі» не міг приховати те, що її одежа заплямована холодною кавою та липкими збитими вершками. Кілька мух вабив цей солодкий запах, і вони переслідували її від самої платформи метро. Пенні намагалася відмахнутися від них невимушеним жестом.

Незнайомцям вона могла здатися божевільною. Продавщиця, здавалося, цілу вічність оцінювала Пенні, а та боролася зі спокусою крутнутися на п’ятах і крадькома зникнути з очей цієї пихатої жінки.

Зі свого боку, продавщиця скидалася на світську левицю, що мешкає у пентхаусі й потайки пробралася сюди з престижного Бікман-плейс. Уся вбрана в «Шанель». Бездоганній манікюр. Жодної набридливої мухи не кружляло над її ідеальною французькою косою чи гладкою шкірою лоба. Після непривітних оглядин продавщиця зустрілася поглядом з Пенні. Вона байдуже спитала:

— Якась особлива подія?

Пенні почала пояснювати ситуацію, але одразу ж прикусила язика. Найбагатший в світі чоловік запросив її на вечерю. Запропонував зустрітися о восьмій у «Ші Ромейн» — найкращому ресторані в місті. А можливо, в усьому світі. Люди завчасно, за кілька років, бронюють там столи. За кілька років! Він навіть погодився зустрітися прямо в ресторані. Ні в якому разі Пенні не бажала, щоб він бачив її будинок без ліфта, однокімнатну квартиру, яку вона ділила з двома співмешканками. Звичайно ж, їй кортіло, їй було конче потрібно з кимось поділитися новиною. Гарні новини стають реальністю тільки тоді, коли ти повідомиш їх принаймні десятку друзів. Але ж ця підозріла незнайомка у відділі плаття крамниці «Бонвіт Теллер» нізащо їй не повірить. Така неймовірна історія лише слугуватиме підтвердженням першого враження, що Пенні — безпритульна божевільна, яка марнує безцінний час самої продавщиці.

Муха сіла Пенні на ніс, дівчина зігнала її. Вона прагнула заспокоїтися. Вона ж не божевільна. І тікати не збирається. Долаючи нерішучість у голосі, Пенні відповіла:

— Я б воліла побачити сукню від «Дольче і Габбана» зі складками на талії.

Ніби перевіряючи відвідувачку, продавщиця примружилася й уточнила:

— З креп-шифону?

— Атласну, — поспіхом заперечила Пенні. — З асиметричним краєм. — І знову стали у пригоді ці довгі очікування на касах продуктових магазинів. У сукні, яку Пенні мала на увазі, з’явилася Дженіфер Лопес на червоному килимі під час тогорічної церемонії вручення «Оскару».

Співрозмовниця прискіпливо ще раз оглянула фігуру й запитала:

— Розмір 48?

— 44-й, — відповіла Пенні. Дівчина відчула, як мухи сіли їй на волосся, але вона тримала голову так, ніби це були чорні перлини з Таїті.

Продавщиця пішла шукати. Пенні майже благала, щоб вона не повернулася. Якесь божевілля. Вона ніколи не витрачала на сукню понад п’ятдесят доларів, а те вбрання, яке вона замовила, коштувало не менш ніж п’ять тисяч баксів. Пару натискань на кнопки телефону — й вона дізналася, що саме така сума є в неї на кредитній картці. Якщо вона придбає в кредит цю сукню, дві години посидить в ній за вечерею, а вранці поверне, їй до кінця життя буде що розповісти нащадкам. Вона не дозволяла собі мріяти про те, що станеться після сьогоднішнього вечора. Сьогодні — справжня авантюра. Ризикована справа, що має мало шансів на успіх. Корнеліус Максвелл відомий своєю галантністю. Єдине пояснення. Він став свідком її приниження на килимі на очах розгніваного керівника й таким чином намагається врятувати її гордість. Це справді вчинок лицаря.