Вона каже, що зачаття її дитини було таким мерзотним, це була така зрада, що їй хотілося, щоби хоч щось хороше вийшло з того всього.

Міз Райт киває на наступну гарячу грудку розплавленого воску й каже: «Я чула, якщо кладеш ніж під кухонний стіл, то біль розрізається надвоє і болить удвічі менше».

У кіно для дорослих, каже вона, крупний план ерегованого члена, який входить до котрогось із отворів, називають «м’ясо». Її очі все ще замружені, зуби зчеплені, пальці скрутилися в кулаки, віск сохне, а піт стікає на згорнутий рушник, і міз Райт каже: «Містере Де Мілль, я готова зніматися в м’ясі».

Каже відривати віск, тягнучи проти росту волосся. Каже відривати швидко та ляпати общипану ділянку.

Церковний дух запалених свічок. Дух торта на вродини — перед тим, як загадаєш бажання та дмухнеш. Від її піхви віє пекарським запахом теплого хліба.

Крізь стиснені зуби вона цідить: «Я не збиралася бути порнозіркою».

Міз Райт каже, що є така класична французька хитрість: умочуєш губку в холодне молоко та тримаєш на лиці кілька хвилин. Потім умочуєш губку в гарячий чай і також кладеш на обличчя. Холодні протеїни молока та гарячі антиоксиданти чаю покращать кровообіг у шкірі, і ти просто засяєш.

Доріжки поту обплутали її голі стегна. Всмоктуються темними плямками в стос підстелених рушників. Міз Райт питає: «Ти любила свою маму?»

І я піддіваю краєчок синього воску. Трохи відтягаю від шкіри. Відриваю довгу смугу негнучкої темно-синьої маси. Віддираю Коврову доріжку з білявим ворсом та сивими кінчиками. Сильно ляпаю по шкірі.

Напевно, це боляче, бо очі міз Райт наповнюються сльозами.

Від поясу і нижче вона регресувала до маленької дівчинки. Гладенька, наче дупа немовляти.

Крапельки крові проступають звідусіль. Кожна цибулинка стає крихітною червоною крапочкою.

Я знову ляпаю долонею, щоб зменшити біль, і сльоза, змішана з тушшю, виповзає з куточка одного ока та біжить по обличчю міз Райт, прокреслюючи чорну лінію. Тому я ляпаю ще сильніше, забризкуючи нас обох її кров’ю.

Чувак із ведмедиком та Шейла здаються дуже близькими. Змовниками. Чувак торкається її цицьок і волосся. Шейла говорить йому про мене всяке лайно. Обоє дивляться на мене. Показують пальцями. Говорять своє лайно.

Чувак із телебачення продовжує мацати свою голову, сиплячи волоссям. Судини вздулися на його обличчі, розгалужені, червоні, гівняного вигляду. Очі в нього як у мопса — набряклі, готові скотитися вниз по щоках. Вони теж червоні від судин і волого блищать. Піт тече по його проділу, струменить по шиї та чолу.

Чувак із ведмедиком тримається не надто добре.

Симптоми, які несила приховати навіть його лощена, темна засмага із Палм-Спрінгз.

Усі ці аналізи, які Шейла змусила чуваків зробити, усі ці результати обстежень, які більшість із них мали принести, — ніщо з цього не є таким уже надійним. Гондони рвуться. Подейкують, що навіть гондон не достатньо щільний, щоб затримати вірус.

Прогулюючись, я ходжу, мов той тигр у клітці, петляю поміж чуваками. Накидаючи великі кола по кімнаті, я рухаюся крізь хмари смороду дитячої олії та одеколону «Стетсон», пильнуючи, щоб не послизнутися на масних відбитках ніг, залишених чуваками, що намагаються сяяти.

Такого не буде — щоб цей чувак із ведмедиком спершу підставляв зад мільйонам заражених шукачів потрахатися, а тепер подарував свої проблеми мені. Гаразд, може, я й замикаючий чувак номер 600, але я не буду дрючити після нього розквашені покидьки. Добре — він убиває кралю, яка хоче померти, але мене він не вбиватиме. Не для того, щоб цей гівнюк попрацював ще кілька років.

У чуваків є такий жарт. Кажуть: «Чи багато порнухи з педиками насправді закінчується снафом?» Відповідь: «Якщо почекати досить довго — то вся!»

Цей жарт… Це ніякий не жарт.

Шейла й чувак із ведмедиком, вони досі дивляться на мене. Говорять своє лайно.

По телеку Кессі голяка з'їжджає по чомусь типу зв’язаних докупи ліфчиків та іншого мотлоху, падає з вікна та приземляється ззовні на траву в темряві. Одягнена в самі лише туфлі-шпильки та дармовиси у вухах, вона тікає, а слідом за нею несеться зграя гостровухих доберманів та завивають сирени. Прожектори обмацують траву, імлу й таке інше.

Чувак із ведмедиком сміється. Шейла сміється. Обоє сміються, дивлячись на мене.

Ні, я не такий молодий, як був колись, але я не планую терпіти таку зневагу. Моє ім’я стоїть серед спонсорів проекту. Роки моєї тяжкої праці допомогли сплатити за чипси тако та інше гівно, яке вони тут жують. За оренду цього місця. Заплатити за ліжко, яке чуваки товчуть там, нагорі. З усього цього випливає, що мені належиться трохи поваги.

Малюк номер 72, маленький придурок стоїть там, дивлячись на пігулку в своїй руці, дивлячись на Кессі, яка біжить попереду всіх цих собак, що заливаються гавкотом.

Я зупиняюся поруч із малим. Я кажу: «Гей, ти сьогодні прийшов сюди, щоб померти?»

Я кажу: «Ясна річ, що ні. І я теж».

Я кажу: «Цей Ден Баньян із ведмедиком збирається зробити з цього фільма снаф для нас обох».

Я кажу, що в мене є план, і пропоную малому йти за мною. Ми двоє ідемо з невинними мармизами туди, де стоять і базікають Шейла та той чувак. Вона тримає свою планшетку. Він тримає свого ведмедика з підписом від Брітні Спірз.

Мій бронзер, я кажу Шейлі, що він почав вкривати номер на моїй руці і чи не могла б вона позичити мені свого фломастера. Щоб я міг трішки підправити свої 600.

Шейла дивиться на мене, куточок її рота смикається, оголюючи зуби з одного боку. Її ніздрі роздулися так сильно, що рожеві, як мушлі, дихальні шляхи в її голові видно трохи не до самого мозку. Шейла витягає маркер зі своєї планшетки та простягає мені.

Я беру його та кажу: «Дякую, дорогенька».

Шейла не відповідає нічого. Вона та чувак з ведмедиком не кажуть ані слова. Не сміються. Їхні очі й гівняні розмови чекають, поки я відійду.

Щоб надути їх, я відходжу на кілька кроків, малий хвостиком тягнеться за мною. Ми обоє обходимо Шейлу ззаду. Ніби навмисне. Я знімаю ковпачок із фломастера та пишу новий номер 600 згори старого. Беру маркер в іншу руку та пишу на другому плечі.

Малий дивиться, як його мама намагається влізти на високе дерево, гола та на високих підборах, сцена знята з дуже низького ракурсу, собаки гавкають довкола дерева, охоронці наздоганяють. Лінія засмаги по контуру стрінґів Кессі трохи розмита залишками сонця з Акапулько, кілька тижнів бежевої засмаги в Монтереї окреслено контрастною червоною смугою, що лишилася від якогось пропащого вікенду в Тіхуані.

Один крок — і я, прямо за спиною чувака з ведмедиком, просуваю вільну руку під його пахву ззаду. Ця моя рука загинається йому за шию, пальці накривають ріденьке волосся на його потилиці. Тягнучи на себе, я тримаю його в напівнельсоні, його вільна рука ляпає по мені долонею. Ноги чувака слизають по вимащеній дитячою олією підлозі, брикаються, не можучи знайти точку опертя, а я тягнуся фломастером до його обличчя й пишу те, що задумав. Три великі літери на все його зіркове чоло. Мої м’язи розслабляються, й він вислизає з моєї хватки та різко розвертається до мене обличчям.

Оце й усе діло — куди менше, ніж про нього оповідаєш.

Весь мій перед, груди, руки, живіт — все липке від його поту.

Чувак із ведмедиком, червоний мов буряк, — дивлячись на маркер у моїй руці, він питає: «Що ти написав?»

Обидві його руки скидаються до чола, він тре та дивиться на почорнілі кінчики пальців. Деручи свого лоба обома руками, він питає: «Ти написав там “ҐЕЙ” правда?» Дивлячись на малого номер 72, він питає: «Він написав “гей”?»

Малий тільки хитає головою.

Чувак із ведмедиком дивиться на Шейлу.

І Шейла каже: «Гірше».

Я кидаю маркер назад Шейлі та кажу: «Йому хочеться слави? Це забезпечить йому певну славу». Шейла дає фломастеру впасти на бетон біля її туфель. Поруч із маркером чувак упустив свого ведмедика, якого весь час тримав, і написи на ньому замазалися та розпливлися, роз’їдені дитячою олією на підлозі.