Чувак із ведмедиком плює на пальці, тре чоло. «Ти, — каже він, — ти зґвалтував матір цього малого. Ти накачав її наркотою та зруйнував її життя».

Малий номер 72 каже: «Як це?»

Шейла підіймає руку, дивиться на годинник та каже: «Джентльмени, хвилиночку уваги…»

Ще б пак, усі чуваки підводять очі. Дивляться, щоб краще чути. Підіймаються руки, щоб заглушити звук на деяких телеках. Собачий гавкіт та сирени щезають.

Чувак із ведмедиком розлючено тупцяє до вбиральні, розштовхуючи чуваків ліктями. Його босі ноги ляпають по підлозі.

«Мені потрібні такі номери», — повідомляє Шейла, дивлячись на свій список.

Малий номер 72 питає: «Кого ти накачав наркотою?»

Чувак із ведмедиком кричить нам звіддаля, гучно кричить в усій цій тиші: «Прокинься, придурку! Цей покидьок твій батько».

«Номер 569… — кричить Шейла. — Номер 337…»

На вході до вбиральні чувак із ведмедиком розпихує інших чуваків, слизьких від дитячої олії, застиглих, наче статуї, щоб краще чути.

Шейла нахиляється, щоб підібрати маркер з-під ніг. Випроставшись, вона додає: «І номер 137…»

Я кажу малому: «Я не збираюся помирати через сьогоднішній день».

Малий номер 72 нахиляється, щоб підібрати ведмедика, який валяється на масній підлозі.

І у вбиральні, дивлячись у люстерко над маленькою мийкою, чувак із ведмедиком починає кричати.

Дівчина з секундоміром продовжує кликати Дена Баньяна, поки він не виходить із вбиральні, вода тече по його обличчю, мило піниться на межі волосся, те, що залишилося від його зачіски, прилипло з боків до голови. Дівчина з планшеткою стоїть на горі сходів, темний силует на тлі відчинених дверей. Ці лампи на майданчику надто яскраві, щоб дивитися на них навпрямки. Позаду неї світло мерехтить довкола її темного обрису. Дівчина все кличе Дена Баньяна за номером — 137, — поки він не підіймається сходами, все ще тручи жмутиком туалетного паперу своє чоло.

Кожен у кімнаті дивиться куди-небудь, щоб відвести очі від сліпучого світла та від детектива Дена Баньяна, який схлипує, тре очі обома руками, його плечі зсутулені та тремтять, його рот повторює: «…це неправда…» — поміж глибокими судомними вдихами, під час яких йому стискає горло.

Щоб теж дивитись куди-небудь, я нахиляюся та однією рукою підбираю автографічного собаку, який упав на підлогу. Тільки вже запізно: олія з ніг якого-небудь типа, або розлита содова, або вистигла сеча, винесена ногами з убиральні, — щось ввібралося в набитого песика та роз'їло імена, які були колись Лайзою Мінеллі та Олівією Ньютон Джон. Шкіра собачки вся покроплена темними крапочками та вкрита темними плямами, ніби синцями.

Ніхто не дивиться, як Ден Баньян під номером 137 зникає поміж світлом, його чоло все ще спотворене словом «ВІЛ», яке там написав містер Бакарді.

На його песику більше не видно, як сильно любила його Джулія Робертс. Полотняне тіло вологе, холодне та липке на дотик, і там, де я його торкаюся, мої пальці стають чорними.

Звертаючись до містера Бакарді, я кажу, що Ден Баньян захоче взяти свого собачку. Я кажу, щоб моя мама могла його підписати.

Містер Бакарді просто дивиться на двері, які вже зачинилися, на сходи, за якими зник Ден Баньян. Усе ще дивлячись на ті двері, містер Бакарді питає: «Хлопче, твій старий коли-небудь оповідав тобі те, що треба знати про секс?»

Я кажу йому, що він не мій тато. Простягаю йому песика, але він його не візьме.

Усе ще розглядаючи двері, містер Бакарді каже: «Найкраща порада, яку взагалі дав мені мій старий… — і він посміхається, все ще не зводячи з дверей очі, — якщо поголити волосся біля основи члена, то — чи стоячий, чи висячий — твій хрін здаватиметься на два дюйми довшим». Містер Бакарді заплющує очі, хитає головою. Він відкриває очі, дивлячись тепер на мене. Дивлячись на собаку в моїх руках, він питає: «Хочеш бути героєм?»

На собаці мокрі плями продовжують роз'їдати слова, перетворюючи Меріл Стріп на мішанину червоних і синіх чорнил, на пурпурові синці кольору кров'яних пухирців, кольору ракових пухлин та «доріжок» на венах, які мій прийомний батько малював на своїх крихітних модельках наркоманів.

Розчепіривши пальці однієї руки, змахуючи цією рукою, щоб показати мені на весь цей підвал, містер Бакарді питає: «Ти хочеш врятувати кожного чувака, який стирчить тут тепер?»

Я хочу тільки врятувати свою маму.

«Тоді, — каже містер Бакарді, — дай своїй мамі оце». І він стукає пальцем по золотому сердечку, що висить на ланцюжку в нього на шиї. Ланцюжок напнувся туго, негнучкий, мов дріт, щоб охопити його дебелу шию, і серце висить у нього на горлянці — так тісно, що за кожним вимовленим словом постукує та підстрибує. «Дай їй оце, — каже містер Бакарді, змушуючи серце гоцати, — і ти вийдеш звідси багатим».

Ще чого.

Випадково я бовкнув своїм прийомним про кіно, яке сьогодні тут знімають, і вони миттю вчепилися мені в горлянку, заявляючи, що якщо я тільки вийду сьогодні з будинку, вони мене зречуться. Вони поміняють замки та подзвонять у «Гудвіл», щоб замовити фургон для моїх речей, ліжка та іншої фігні. Мій банківський рахунок — мені потрібні їхні підписи, щоб зняти звідти будь-які гроші, адже передбачалося, що з нього буде сплачуватися за коледж. Після того як моя прийомна мама розказала, як упіймала мене з тією вживаною секс-лялькою Кессі Райт, це було їхньою єдиною умовою, за якої мені дозволялося й далі мати якісь збереження. Усі гроші, які мені платили за підстрижені газони або вигуляних собак, я мав класти на цей рахунок, звідки не міг їх витратити без їхньої згоди.

Розповідаючи це містеру Бакарді, я пробираюся до їжі, яку вони тут дають. Соуси та цукерки. Після покупки цих троянд для моєї мами у мене в кишені не лишилося грошей бодай на велику піцу. Набиваючись чипсами тако та сирним поп-корном, я розповідаю, що мав план з’явитися тут сьогодні та визволити її, врятувати й підтримувати мою маму, щоб їй не довелося більше зніматися в порно, але тепер я не можу навіть замовити собі обід.

Намащуючи сир на крекери, макаючи корінці селери в приправу «ранчо», я продовжую говорити, розповідаючи містеру Бакарді, що речі в брунатному пакеті під номером 72 — це все, що я маю в цьому світі.

Тримаючи у відставленій руці букет троянд, я проштрикую зубочистками крихітні члени.

Тримаючи мокрого автографічного пса під пахвою, я розмащую соус барбекю по часничному хлібові.

Містер Бакарді спостерігає за мною. Він морщить чоло, кривить губи. Він сягає однією рукою собі за шию. Тоді тягнеться туди обома, обидві його руки торкаються шиї ззаду, стає видно волосся під його пахвами, сиву щетину. «Чекай», — каже він, і ланцюжок на його шиї розкривається. Він простягає мені серце та каже: «Що ж, тепер ти маєш це: твій ключ до слави й багатства».

Погойдуючи сердечком так, що воно зблискує у світлі телеекранів, він каже: «Уяви собі, що тобі не треба працювати ані дня в твоєму житті. А, чувак, вдається? Уяви собі, як воно бути відомим і багатим із завтрашнього дня».

Моя прийомна мама, кажу я. Вона така ханжа! Тоді, коли вона піймала мене з тією секс-лялькою, вона прийшла додому зі своєї майстерні з прикрашання тортів. Вона і мій прийомний тато сплять у різних кімнатах вже цілу вічність. Моя прийомна мама заборонила мені лазити в Інтернеті, побоюючись, що мене зіпсують ще більше, а її майстерня з прикрашання тортів запросила до себе з уроками пекаря, що спеціалізується на еротичних тортах, отих секс-тортах у формі голих людей, які роблять заради жарту, коли замість того, щоб попросити собі куточок або масляну трояндочку, всі кепкують, що хотіли б ліве яєчко. Така ханжа. Після цього вона в кухні вправляється на мошонках із білкової глазурі-«інею» та анусах із лимонного крему, змішує харчові барвники для кліторів і сосків. Витрачає галони масляного крему, щоб вичавлювати цілі ряди крайніх плотей на вощений папір. Відкриваєш наш холодильник і бачиш кавалки губ, недоїдений шматок стегна або сідниці, наче на кухні у Джефрі Дамера.