— Звідки ви знаєте, що я люблю найбільше?

Жінка розплилася у вдоволеній усмішці.

— Їж, доцю, їж, тобі треба набиратись сили. Подивись, яка ти змарніла, а капусточка свіженька, має багато вітамінчиків. Зелений чай теж дуже корисний, у ньому є ті… як їх?

— Поліфеноли і пе-вітамінний комплекс.

— Яка ти розумниця! Нічого, ми ще поставимо тебе на ноги. Я добре в цьому розуміюся, повір мені: роздільне харчування — це основа основ.

Жінка сіла біля ліжка і п’ять хвилин спостерігала, як Олена їсть.

Сьогодні Олена їла краще, ніж учора, але не так добре, як післявчора. Хліб дробився на ковдру, а горнятко загрожувало перехилитись і ошпарити її чаєм.

— А що ти хотіла б з’їсти на обід, доцю?

Олена піднесла горня до рота, потримала так і відставила:

(А раптом?..)

— Суп… з фрикадельками.

— А на маєш! Ти ж хочеш бути здоровою? А як ти будеш здорового, якщо їстимеш м’ясо? Я тобі ось що скажу: м’ясо — найбільший ворог сучасної людини і ти, як лікар, мусиш це знати, бо…

— Який я тепер лікар…

(Не слід було…)

— Ти не повинна нарікати, Бог тебе врятував, мусиш дякувати йому…

— Дякую вам. Але ви не повинні стільки всього для мене робити.

— А чому ж це? Ти для мене, як рідна дочка. Рідна мати для тебе стільки б не зробила, як роблю я. Ой, де ж ти виделку впустила, зараз я підойму…

— Я сьогодні не голодна…

— Сьогодні що — четвер? Голодувати будеш завтра, а нині…

— Що більше людина голодує, то краще для організму.

Жінка задумалась з виделкою в руках. На красивому чолі проступили зморшки.

— Так кажеш?

— Це не я, це Поль Брег.

— Ну що мені з тобою робити? Все то ти знаєш, все розумієш? А може, ти хочеш сказати, щоб завтра я не приходила?

— …Тоді я залишусь зовсім сама.

— Донечко моя злота, якби була моя воля, я б біля тебе днювала й ночувала, але маю ще вдома купу роботи. А тому нині так пізно прийшла, бо вдома мусила моєму чоловікові сніданок зготувати: він як дитина, палець об палець не вдарить, щоб мені помогти. Ти теж, як одужаєш, мене забудеш. Усі діти невдячні…

— Навіть такого не говоріть. Я вас ніколи не забуду.

(Ніколи не забуду. Ніколи.)

— Моя ти рідненька, бідна, нещасна дівчинка. А тепер — лягай: тобі треба берегти себе, не втомлюватися. Дай я тобі поможу, накрию тебе ковдрою. Ось так, щоб тепленько було…

Олена без слова протесту дозволила цій Жінці вкласти себе у ліжечко. Як колись, без слова протесту, дозволила їй стати повноправною господинею у себе вдома. Коли тебе постійно називають бідною і нещасною, рано чи пізно ти такою стаєш. Сьогодні Олена це усвідомила чітко і виразно.

(Коли це сталося?.. ЯК це сталося?..)

— Я прибіжу під вечір. Будь чемна.

…Минула година. Олена повільно-повільно, немов розучившись рухатися, відкинула ковдру, сіла на дивані і прислухалась. Чемною вона сьогодні бути не збиралась.

«Так-тік, так-тік,» — підтакнув годинник.

Нічого загрозливого не почувши, Олена витягнула з-під подушки газетну сторінку, швидко розправила її і переставила телефон з тумбочки собі на коліна.

І враз помітила, як затрусилися руки.

(Це вже хвороба.)

Вона згорнула сторінку удвоє, потім учетверо, — і руки заспокоїлись, руки згадали, як робиться з банального паперу літачок. Пірнувши у дитинство, вона вмерла для сьогодення.

Але Бог пильнував. Бог не дав їй вмерти надовго.

Довелося колотись.

…Коли погляд повернув собі здатність фокусуватись на сторонніх предметах і натрапив на цей саморобний літачок, Олена зрозуміла, що віддала б усе на світі, щоб сісти зараз у літак і опинитись у Південній півкулі.

Тому що на Північну півкулю насувалась зима.

(Мамо, а ти знаєш, відколи я почала ненавидіти зиму?

Здогадайся.)

Літачок її вийшов геть перекошений на одне крило, схожий на недобитого птаха. Так їм і треба усім. Літати шкідливо для здоров’я, — хіба вони не знають?

Вона акуратно розправила газету на колінах.

Виділені оголошення нагадували приманку над силками. Це був своєрідний щоденний ритуал: телефонувати навмання до рекламодавців і, прикидаючись вкрай зацікавленою особою, скрупульозно розпитувати про товар чи послуги, які вони пропонують. Щоб остаточно не здуріти.

Проте тепер вона знала, що на сеанси до народних цілителів без курячого яйця і сорочки свого чоловіка краще не потикатися, що поїхати в круїз по Середземному морю варто навіть немовлятам, яким спеціально для цього надаються знижки, і що ніяка машина їй так не буде пасувати, як чорний «Хаммер» дві тисячі десятого року випуску всього за сто сім тисяч доларів.

…— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Мене звати Сергій. Я вас слухаю.

Голос цього диспетчера не відгонив штучномедовою гречністю і не належав дівчаткові з замашками бізнес-леді. Ті останні сказали б: медичний центр такий-то слухає. Безособовість водилася у телефонних розмовах, як вірус самонедостатності.

— Я щодо оголошення. Вам потрібна секретарка, чи не так?

— Справа в тому…

— Вважайте, що ви її знайшли, — перебила вона його. — Я підходжу вам, як ніхто інший. Володію англійською, німецькою, французькою, читаю японською, знаю комп’ютер, як свої п’ять пальців, і фантастично готую каву. — Вона навчилася говорити а прононсом, розтягуючи голосні. — Я працювала у дуже солідній іноземній компанії.

— Перепрошую за недоречну цікавість, — голос не впав у судомну готовність, а залишився на тій же хвилі, — але що сталося а тією іноземною компанією?

— Що сталося? Ну скажімо, дружина директора почала проявляти підвищений інтерес до його роботи. Приходила по десять разів у день, тероризувала всю фірму, на мене вовком зиркала. Не розумію чому. Хоча, якщо порівняти її габарити з моїми… Сподіваюсь ваш директор не має такої ненормальної дружини? — продовжила вона городити нісенітниці.

— Гм. Я теж сподіваюсь. Але мені здається, що докладаючи певну долю старання, дружину будь-якого директора можна довести до такого стану.

— Не забувайте: ви там сидите тільки для того, щоб відповідати на дзвінки, відчиняти перед відвідувачами двері і метати перед ними бісер. Адміністратор — так здається називається ваша поважна професія. Старший над телефонною трубкою. І ваша думка мене абсолютно не цікавить. Прошу коротко відповідати на запитання. Чи ваш директор одружений, чи ревнива його дружина і чи маєте ви кондиціонер, інтернет і акваріум з золотими рибками в приймальні? Це мої основні вимоги. Алло? Ви ще там?

Олена зупинилась і подумки міцно потисла собі руку. Вірус хамства — один з найдревніших вірусів світу. Добре, що сучасний рівень цивілізації дає змогу транслювати його на великі відстані безособово. Цей гречний диспетчер ніколи не дізнається, хто йому телефонував. Та він і не буде задурювати цим собі голову.

(А вона мусить. Мусить задурювати себе.

Інша справа, що цей самообман давно не спрацьовує.)

— Старший над телефонною трубкою визнає, що перевищив свої повноваження. Судити про дружину директора може тільки директор, а про його приймальню звісно що секретар. Я обов’язково домовлюсь з золотими рибками про можливість їхньої дислокації під вашою юрисдикцією. Як мені до вас звертатись, пані..? Чи може, панно…?

Виглядало так, що тому голосу нема куди квапитись і він увесь день чекав саме на її дзвінок. Чоловік років сорока п’яти, виваженість слів, заколисуюче потріскування на лінії…

— Може вам ще повідомити мій зріст, вагу та всілякі цікаві розміри мого тіла? — додала вона у голос штам презирства, щоб не розслаблятись. Цих хвороботворних штамів мала цілу колекцію.

— Якщо вам не шкода.

Голос, як їй здалося, посміхався. Чула про людей з високою опірністю до різного роду вірусів, але ще не стикалась з такими мутантами.

Ну зараз ми побачимо, хто буде сміятись.

— Я що, потрапила у модельну студію? Чи, може, у шлюбне агентство? А ви там — головна сваха, так? Я здогадувалась… ні, я знала, чим пахнуть такі оголошення, але щоб отак відверто… Жах! Я поговорю з чоловіком, і він розбереться, хто ви такі і якими такими послугами ви там займаєтесь! Прошу продиктувати мені номер вашої ліцензії. Негайно, чи мене чуєте?