Немає такого імунітету, на який не знайшовся б свій вірус.

Диспетчер закашлявся. Потім хвилю помовчав.

— Я пропоную вам прийти і подивитись. У нас чудовий колектив, я поговорю з керівництвом і думаю, ваша кандидатура нас влаштує. А я з приємністю відкрию перед вами двері і приготую найгарніший бісер.

Он як!

Олена не сподівалася, що її так зачепить його відповідь.

— Звісно, що з приємністю, ви ж не безкорисно протираєте там свої штани. Вам за їх протирання платять. І за каву безкоштовну платять, і за ввічливість, і за білозубу посмішку…

— Кави ми відвідувачам не подаємо, її встигають випити наші співробітники ще до початку робочого дня; ввічливість, як чистота, — запорука нашого здоров’я, а смішки у нас безкоштовні: народ такий зібрався, інколи не знаєш, куди подітися від цих зубоскалів. Приходьте, направду приходьте, не дивіться, що скоро зима і люди позалазять у свої куленепробивні шуби і збудують барлоги, у яких спатимуть до весни. Приходьте просто подивитися, поспілкуватися, попити чаю. І вам обов’язково сподобається у нас.

Олена кинула трубку.

(Ну то як, мам, ти ще не відгадала, чому я ненавиджу зиму? Ні?

Дивно.)

Тиждень після кінця світу.

Шелест і темрява відступають. Тиша і світло стають ближчими. Неуникненними.

Олена розкрила навстіж шафу з одяганкою.

Та-ак.

Вечірнє плаття неправильно зрозуміють, у шовковій блузочці дещо зимнувато, а грубої в’язки светер зі «стійкою» і шерстяне міні в велику клітинку піде.

Версаче кращого б не придумав. Шкода, що вмер.

Тепер макіяж. Вона обклалася косметикою і чесно відпрацювала денний заробіток візажиста.

Щодо зачіски, то перукарі захлинулись би від заздрощів, побачивши її. Особливо той, що із зав’язаними очима працює, вона читала про нього у котрійсь газеті. Соромно йому мабуть на свою роботу дивитися. От ще б клієнтам очі зав’язувати, щоб вони не робили їх такими круглими під час сотворіння на їхніх головах шедеврів.

Наостанок крапля парфумів — і ви неперевершені.

(Чуєте?

Ви, ви, не дивіться так на мене з цих дзеркальних дверцят. Це про вас.)

Ага, ще шпильки взути, про шпильки вона й забула, а-я-яй, як вона могла забути про шпильки.

Тридцять два метри — це багато чи мало?

А якщо ВЕРТИКАЛЬНО?

Як вона здирала з себе усю цю параду — один Бог знає. Проте у неї з Богом домовленість: коли їй зле — Він дивиться в інший бік. Тому могла бути певна: Він нікому ні про що не розкаже.

(Якщо навіть знайдеться охочий послухати.)

Але після кінця світу вимерло людство як морські корови. Залишились лише поодинокі поштарки та продавці фармацевтичної продукції.

(Треба завести удома інтернет. Як заводять домашніх тваринок.)

— Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія». Я…

— Алло.

— О, я надзвичайно радий, що ви знову до нас зателефонували… панно… пані?

— Можна просто Олена.

— То про що тепер ми з вами поговоримо, Олено?

— Я збираюсь написати на вас скаргу.

— З якого приводу, якщо не секрет?

— Я ще не придумала. Але придумаю. Обов’язково.

І вона

(мам, а ти чому відвертаєшся?)

знову кинула трубку.

(Знаю, чому. Я відправила тебе на той світ, а сама ніяк не можу туди добратися.)

…Вона знайшла себе у передпокої, у тій ніші, де в людей зазвичай висить одяг. На блискучих кілочках нічого не висіло, окрім зеленого шарфа. Старий облізлий мохер.

(Скільки ти тут висиш? Скільки я тут сиджу?

«Тік-тік, увесь вік…» — втрутився годинник.)

Чистота і порожнеча тиснули звідусіль, як кругла ніша томографа. День усе ніяк не кінчався.

Олена схопила шарф і притулилась до нього обличчям. Єдина жива істота на планеті мертвих.

(Викинь. Це депресія. Стара і облізла. Небезпечна.

Навіщо? Процес задавнений і лікуванню не підлягає.

Теж мені спеціаліст знайшовся. Викинь.

Не хочу.

Викинь. Вже!)

Жбурнула шарф на підлогу. І одразу почулася останньою падлюкою: настільки довірливо і благально притулився цей шарф до ніг.

(Обійми мене. Я беззахисний і самотній. Такий як ти.

Геть від мене!

БУДЬЛА-А-АСОЧКА.

Мам, ти чуєш? Я вже розмовляю з шарфами. Приєднуйся до нашої славної компанії.

Чуєш, мам?)

… — А ось і я. Спиш? Просто лежиш? Ну лежи, дитиночко, лежи. Ти не знаєш, звідки взявся цей шарф? Зараз я повішаю його у шафу і ми будемо вечеряти. Зовсім забула: ти дуже багато говориш по телефону. Знаєш, які приходять рахунки? Ти чому відвертаєшся? Світло разить? То я засуну штори… Я не маю за що платити, а ти на свою пенсію і дня б не прожила, не можна так розкидатися грошиками… Зараз я тобі принесу салатику і чайочку… Що? Телефон? Його з завтрашнього дня мають відключити і буде чистий спокій.

(Спо-о-окій…)

— Не хочеш салатику? І чайочку не хочеш? Що ж мені з тобою робити?

Дев’ять днів після кінця світу.

— Ну чого ви на мене вічно кричите!

(Гострі уламки тиші пропорюють череп…)

— Я роблю все, що можу… ви просто до мене чіпляєтесь!

(…проникають в мозок і ріжуть його на кавалки..)

— Чомусь іншим ви цього не кажете, докторе! Прошу дуже, пишіть доповідну… Ідіть, беріть папір і пишіть, я медсестра, на мене можна кричати… Ой, Несторе Остаповичу!

(…нема чим дихати! зробіть щось! швидше!..)

— Дивіться: реагує на трубку… та не здалося мені! Дивіться!

Вона не зрозуміла, куди дивитися, і розплющила очі.

Вікно тупо дивилося на неї чорними прямокутниками шибок.

Можна було б, звичайно, переставити ліжко так, щоб не бачити вікна, але дивитися усю ніч на стіну ще гірше.

Тому Олена залишила все, як є.

Ніч — це цілком окрема історія, про яку людство не має поняття, бо зазвичай у цей час спить. А якщо не спить, то витріщається на зірки і вважає, що бачить справжню ніч.

Але ніч — це не зовсім зірки. Це швидше провалля у очних впадинах Бога, який заплющив повіки.

Вони безкраї і бездонні — ці провалля, і звідти не можна самотужки вийти, поки Він не змилосердиться і не відкриє зранку очі. А зірки — це душі, які не дочекалися світанку і залишилися вночі назавжди.

Щасливі. Вона б хотіла опинитись на їхньому місці, але щоразу наставав новий день — і вона немовби прокидалася, хоча прокинутись, коли ти не спала — вкрай важко. Людство навіть не здогадується, наскільки важко.

А якщо вона й засинала, то їй снилися не найкращі сни.

Олена повернулася на другий бік.

«Чак-чак, чак-чак», — на всі заставки гримів годинник, забувши, мабуть, яка пізня година на світі.

Уночі все дивним чином змінюється: більшає, розростається, посилюється, загострюється і… шикується шеренгами обабіч ліжка. Можна накриватись з головою, відвертатись до стіни, вмикати всі світла у кімнаті — вони не зникатимуть, ці нічні гості.

(Я не хочу ні бачити вас, ні чути.

А куди ми підемо? Ніч надворі.)

Так, ніч є ніч. З нею не варто сперечатися, від неї не варто чекати співчуття, її не варто проганяти за двері, бо вона зайде через вікно, і навіть якщо ви замуруєте всі вікна у вашій оселі, вона все одно наповнить кімнату вселенським заціпенінням і супокоєм. А ви лежатимете і вдаватимете, що спите.

У середньому Олена спала по дві години на добу — наслідок посиленого прийому в минулому всіляких сібазонів, дімедролів і фенобарбіталів.

Одного разу вона виявила, що не здатна без них заснути — і відмовилась від них одним махом. І перестала спати. Півтора року скоро буде.

Ніч — це час сов, кажанів, психопатів і відьом. Це відбиток на сітківці, перевернутий догори дном. Це негатив дня, з якого небезпечно друкувати фотографії, бо можна налякати заспане людство. Так налякати, що воно потім боятиметься заснути.

(Гаразд. Навіщо ви поприходили до мене?

Ми завжди у тобі були, просто раніше ти нас не помічала.