— Він непогано жив на її гроші.

— Безробіття — це проблема держави. Ромчик — творча людина і не мусить задумуватися про хліб насущний.

— Він не написав жодного твору, а їсти хотів щодня.

— У задушливій атмосфері, яка панувала у вашій квартирі, неможливо нічого створити. Душа, як квітка, в’яне, коли її не поливати…

— Він… він мій тато. Він що — не прийде мене провідати?

— У нього багато справ, а ти вже доросла, повинна це зрозуміти…

— Скажіть, що ви жартуєте!

— Я ніколи не жартую.

— Але ж у мене більше нікого не залишилось! Він — мій ТАТО!

— Ти сама винна. Хто тебе просив кидатися з вікна?

Лице татової мами раптом розплилося, перетворившись у білу пляму. Олена потерла очі і випадково глянула на свої руки.

Білі плями на темному фоні.

Вона закричала.

Після кількаденного обстеження консиліум лікарів зійшовся на думці, що раптова короткочасна сліпота у хворої Мариняк, — це віддалена реакція організму на черепно-мозкову травму, тому що ніяких видимих ушкоджень зорового аналізатора у неї не знайшли.

Руки зісковзували. Бляшаний карниз загрозливо прогинався під вагою її тіла. Вона висіла над прірвою і пробувала підтягнутися і заглянути у вікно.

За шибкою просто над головою лунали чиїсь голоси, і якби вона побачила, хто там, то попросила б, щоб їй подали руку і втягнули назад у помешкання, бо вона не може висіти над прірвою вічно.

Ще трішки, ще один сантиметр — і вона дотягнеться до підвіконня, і її врятують. А сон, в якому їй снилося, ніби-то вона впала у прірву, залишиться лише сном.

Олена напружила м’язи рук, набрала у груди повітря і на гранично малій швидкості подолала нездоланний підйом. Провела очима над верхнім краєм підвіконня і зазирнула у кухню. У ту ж саму мить пальці розтулилися — і тіло полетіло униз.

У вухах зашумів вітер, змішавишись з чиїмось пронизливим криком.

…Тиша перервала цей крик на півдорозі. Олена сіла на ліжку і затулила вуха. Не допомогло.

Останні півроку першою, кого вона зустрічала, прокидаючись зранку у себе вдома, була тиша, і Олена наївно гадала, буцім-то знає про неї все.

Коли з тиші вилучили цокання годинника, вона зрозуміла, ЯКОЮ насправді є тиша. Ватою, котру неможливо витягти з вух.

І вона пожалкувала, що залишила свій годинник там, у відчиненій квартирі, той самий годинник, котрий всерйоз збиралась викинути через вікно. Тепер вона раділа б і йому, як найкращому другові. Але тутешня тиша не признавала цокання годинників. Мабуть, усі годинники у цій квартирі були електронними.

Олена закуталась у простирадло. Спати в листопаді з відчиненим вікном і без ковдри було досить зимно, але вона потроху освоювала і цю науку.

Бог мав свої методи навчання.

— Можеш йти їсти, — повідомили їй, без стуку відчинивши двері і зачекавши, поки вона до них дошкандибає. — Та дивись, нічого не розбий, як минулого разу.

— Дякую, — відповіла Олена. Вона тепер користувалась цим словом на кожному кроці. Як щитом, як роговим покривом.

Жінка дещо нервувала, а це означало, що її чоловік вдома.

Як його звати, ніхто їй не говорив, сама ж вона не питала. Добре, що їсти дозволяли. І на тому спасибі.

Якщо чесно, вона не пам’ятала, скільки часу вона живе у цій квартирі на першому поверсі. Може тиждень, а може місяць. Після того, як вона вийшла з тролейбуса і відшукала потрібну їй адресу, після того, як подзвонила у потрібні їй двері, час розтягувався і скорочувався, як йому заманулось.

За цей час вона навчилася орієнтуватись у чужій квартирі, не питаючи зайвого.

От наприклад, кухня знаходилась точно за десять кроків від її кімнати, якщо йти ліворуч, тримаючись руками за стіну. Кімната Жінки і її чоловіка була прохідною.

Щоб потрапити у ванну, теж треба було просити дозволу пройти через їхню кімнату. Зазвичай, у цьому їй не відмовляли. Ще одне велике спасибі.

Вчитися вдячності можна різним чином. Цей — вигадали персонально для неї. І вона була вдячна вигаднику до глибини душі.

Рибну юшку пересолили — ознака, що чоловік теж сьогодні снідав. Коли його не було, Жінка не давала солі до страв взагалі. Навіщо. Усі знають, що сіль — це біла смерть.

А той чоловік любив усе добряче солене, як і її тато.

(Як тобі там живеться з тією… іншою, тату? Вона так само, як мама, купує тобі квитки на мистецькі дефіляди, щоб ти не сумував удома, поки вона пропадає на роботах до ночі, так само прибирає після тебе у ванній, чистить тобі взуття і готує для тебе окремо страви, бо ти не можеш їсти те, що їмо ми?

Та, інша, теж поблажливо махає рукою, коли ти періодично збираєш свої манатки і йдеш до своєї матусі за ковтком свіжого повітря, як це у вас, митців, називається? Вона теж говорить, усміхаючись, що її чоловікові, себто тобі, пощастило з дружиною, бо якби ти потрапив до інших рук, то пропав би?

Ти сумуєш за мамою, тату, хоч трішки?

А за мною?)

Олена подякувала, вимила після себе посуд і поскладала його на місце. Вона самотужки навчилася давати собі раду у чужій кухні, хоча ще два роки тому у своїй кухні вона навіть до пуття не знала, де що лежить.

Опісля, вона таким же шляхом повернулась у свою кімнату.

Її ранішній моціон завершився. Тепер треба чекати обіду, щоб прогулятися знову.

— Мені потрібні мило і зубна паста, — періодично казала Олена.

— На поличці у ванній, — коротко відповідала жінка, і Олена йшла і брала те, що їй потрібне, заодно збиваючи з полички всі інші предмети і повзаючи потім по підлозі в пошуках туалетних причандалів. З часом вона, певна річ, навчиться робити це акуратніше.

Вдома їй завжди не вистачало часу і терпіння прибирати свої порозкидані речі. Вона воліла порозпихати їх по шафах і тумбочках до наступного разу.

Тут же терпіння і часу було навалом.

— Мені потрібні тапочки і халат.

— У мене нема.

— Дякую, я просто спитала.

І вона продовжувала ходити у джинсах і гольфі, періодично, коли Друга не було вдома, випираючи свій єдиний у цій хаті одяг. Він напевно виглядав тепер не найкраще, але їй було байдуже.

(Інколи, серед невидимого творчого процесу ти робив собі вихідний і брався за моє виховання, пам’ятаєш, тату? Ти викидав увесь одяг з шафи і залишав мені на увесь місяць лише одні джинси, гольф і кросівки. Як я тоді бісилася.

А тепер мені байдуже.)

— Мені потрібен лікар.

— Ти сама лікар.

— Викличіть мені лікаря або відпустіть мене у поліклініку.

— Ти виявилась невдячною дитиною. Ти втекла, коли я так про тебе піклувалась. Правду кажуть, дітей треба виховувати у суворості і послуху.

— Навіщо вам я?

— А кому ти ще потрібна?

Усі ці діалоги проводились між нею і Жінкою. Чоловік мовчав. Можливо він би допоміг їй поскладати докупи окремі складові головоломки, яка водила її по колу, але Олена ще ніколи не чула його голосу. Точніше, вона чула, як вони розмовляли між собою у зачиненій наглухо кухні з увімкненим радіо, але біля неї він не промовив й слова.

То може їй з ним заговорити? Може він їй допоможе?

(Хто сказав?

А раптом?

Ні. Просто так легше.)

Легше думати, що він їй допоможе. Двох недругів вона не витримає.

Не втримається на карнизі восьмого поверху і полетить униз. А для певності перед тим повіситься на зеленому мохеровому шарфі.

(Припини.

Я просто так, до слова.)

Вона не ризикнула б заговорити з ним, бо ніколи не відомо, як на це зреагує закохана жінка. А те, що господиня квартири закохана у свого чоловіка — не підлягало сумніву.

— Мені потрібно щось робити.

— Спи.

— Я не можу довго спати.

— Тоді лежи.

— Дайте мені якусь роботу… будь-яку.

— Яка з каліки робітниця?

Ще два роки назад Олена обожнювала валятись у ліжку до обіду і, якби хтось сказав їй, що маючи можливість нічого не робити, вона з ранку до ночі шукатиме собі якесь заняття, вона б покрутила пальцем біля скроні.