Ті бацили вгризались у мозок, минаючи всі захисні бар’єри. Той хрест важчав з кожним кроком.

Коли вона прощалась, ніхто навіть не згадав, що існувала домовленість, за якою її мали взяти сюди на роботу.

«Сама винна…» — чорною хмарою гналося за нею. Бацили людської байдужості, зазвичай, — стійкі до лікування.

(А справді: хто мене просив кидатися з вікна?)

Коли вона впала на рівній дорозі на виході з лікарні, вона зрозуміла, що не зможе сюди повернутись. Не тепер. Не такою, якою вона стала.

Маючи диплом медуніверситету, але не отримавши спеціальності, вона могла розраховувати тільки на роботу фельдшера. Олена телефонувала усім високопоставленим маминим знайомим, і вони в один голос запевняли, що робота можна вважати у неї в кишені, але минув місяць, другий, минуло півроку, а ніхто про неї не згадав.

Не варто мати знайомих, які викреслюють ваш номер телефону одразу в день вашої смерти.

Поступово Олена відгородилась від знайомих і незнайомих, від чужих і своїх, цілковито довірившись своїй добровільній доглядальниці. І незчулась, як опинилась поза грою.

То був другий випадок її смерті.

Перший раз вона вмерла, коли долетіла до землі.

Третій раз вона вмре, коли…

(… розгадає свої сни. Якщо розгадає. Якщо їх треба розгадувати.)

Олена надибала рахітну лавочку на зупинці біля Нового Цуму, сіла і спробувала відшукати у пам’яті когось, хто б їй допоміг.

(Ніхто тобі не допоможе, ніхто, ніхто.

Мовчи.)

Колеги відпадають. Однозначно. Позичиш у когось гроші — уся лікарня знатиме. Попросишся переночувати на одну ніч — уся лікарня півроку матиме про що говорити.

(Калік ніхто не любить, за ними треба доглядати, як за малими діточками, а малі діточки дуже нечемні…

Мовчати, я сказала!)

Родичі теж не годяться. Усі вони — по батьковій лінії. А вона швидше ще раз кинеться з вікна, аніж постукає до когось з них У двері.

(Ну чого ти така нечемна, доцю? Тобі давно вже треба зробити укольчик. Якщо ти цього не зробиш, — тобі ламатиме половину тіла, темнітиме в очах, забиватиме дихання. А вдома на тебе чекає тепленьке ліжечко. Ти ляжеш спатоньки, я вкрию тебе ковдрою і гладитиму по голівці.

НЕ ДІЖДЕТЕСЬ…)

Залишались подруги.

Якось вони до неї завітали. Усі четверо. Зібрались, купили торт, шампанське і прийшли до неї додому того ж дня, коли її виписали з лікарні.

Олена саме звикала до свого помешкання, а вони увірвались, яскраво одягнуті, намальовані, напарфумовані… вихідці зі світу, про існування якого вона забула.

Світ дискотек, барів, саун, чорноморських пляжів і карпатських лижних трас. Світ бутіків, імпрез, вернісажів, салонів краси і ювелірних салонів. Світ, без якого вона колись не уявляла свого життя.

Олена сиділа і слухала їх. І не розуміла мови, якою вони говорили.

Архімед просив дати йому точку опори, щоб зрушити Землю. А достатньо просто кинутись з восьмого поверху. Земля під час падіння так зрушується з місця, що потім не знаєш, як її повернути на звичну орбіту.

Бачиш знайомих людей і не впізнаєш їх. Стикаєшся з проблемами зовсім новими, фундаментальними, первісними. Разом з тобою розбиваються цінності, які вважаєш несокрушенними. На поверхню вилазять потреби, про існування яких не здогадуєшся.

Миттєво згорає увесь хлам, яким старанно захаращуєш свої дні. Від порожніх розмов ні про що починає жахливо розколюватись голова.

Ти раптом перестаєш існувати для цього світу. А на той світ тебе чомусь не хочуть пустити.

…Олена сиділа на лавочці, поклавши руки на коліна, і зосереджено розглядала свої долоні. З таким самим успіхом вона могла розглядати голі дерева. Або перехожих, що снували мимо неї у своїх невідкладних справах.

У такі моменти, як цей, вона сліпла. Коли особливо завзято намагалася згадати те, що сама ж хотіла забути. Мабуть, мозок не витримував і вмикав одночасно усі захисні механізми. І щось перегорало у потиличній зоні кори, яка відповідала за зір.

О другій годині дня долоні виглядали як розмиті білі плями на темному фоні джинсів.

Треба заплющити очі і спробувати перенести думки на щось менш небезпечне.

(Дійсно: довкола стільки чудових тем для роздумів, а ви, Олено Григорівно, зациклились на дурницях. А-я-яй.)

…Олена розплющила очі. Дерева без листя дійсно виглядають непривабливо. Пальці без манікюру теж.

Вона полегшено зітхнула. Страх, що одного чудового дня можна залишитися сліпою НАЗАВЖДИ, у якусь мить навіть переміг біль.

Зате вона отримала час і змогу подумати нарешті про людину, про яку все ніяк не наважувалась думати. І вирішила, що гірше, ніж є, бути не може, і якщо вона попросить у цієї людини поради,

(якщо наважиться і попросить…)

нічого страшного з нею не станеться. Можливо.

Олена встала. Це зайняло дещо більше часу, ніж іншим людям. Ще більше часу зайняла дорога до тролейбусної зупинки.

Вона пробувала не думати про те, як її зустрінуть там, куди вона йшла. Бо більше йти їй було нікуди.

…Коли вона прийшла, двері квартири довго не відчиняли. Вона вже подумала, що за цими дверима теж нікого немає. А ще подумала, як добре жити на першому поверсі.

Подзвонивши вдруге, вона почула з того боку приглушені голоси. І серце стерпло.

Хотіла повернути назад, але було вже пізно.

Двері відчинили.

Двадцять днів після кінця світу.

— Ти усім кажеш, що випадково випала з вікна. Але я цьому не дуже вірю. Ти і твоя мама — істеричні меркантильні особи. Я і так дивуюсь, що Ромчик стільки часу витримав з вами.

Татова мама — шістдесятилітня пані у молодіжному одязі та з молодіжною зачіскою — нависала над ліжком, немов дружина римського імператора, яка прийшла провідати хвору рабиню. Вона любила вставляти у розмову високочолі фрази, і якби Олена в дитинстві випадково не почула, як вона вміє лаятись, то й досі захоплювалася б її рафінованою інтелігентністю. А ще татова мама не любила, коли її називали бабусею.

— Сядьте, не стійте, — відповіла Олена, відвертаючись до стіни. Коли ти не можеш дозволити собі під час розмови встати і піти, доводиться вчитись терпіти присутність інших, навіть тих, кого терпіти не можеш. — Я про все поговорю з татом.

— Він зробив свій вибір. Кожна людина рано чи пізно стає перед вибором і від того, яким він буде, залежатиме її майбуття. Життя прожити — не поле перейти.

— Я зараз закричу, якщо ви не сядете.

— Твоя поведінка підтверджує мої здогади: ти вирішила вчинити самогубство, бо не знайшла мети у житті. А мета мусить бути у кожної людини. Птах не літає безцільно…

— Я хочу, щоб ви сіли. Невже це так важко зробити?

— Чому я повинна робити те, що хочеш ти? Твоя мама дуже погано тебе виховала. А сісти на цей стілець я не погоджусь навіть під страхом смерті. Я взагалі дивуюсь, як ти можеш лежати на цьому ліжку. Тут усюди мікроби! Жах!

— Мені дуже подобається лежати на цьому ліжку. Ви навіть не уявляєте собі, як мені це подобається. А з мікробами я подружилась. От тільки шкода тата: як він тепер витримуватиме ваші філософствування? Якщо він стоїть за дверима, покличте його, а самі можете йти. До побачення.

— Він не стоїть за дверима. Він свій обов’язок виконав до кінця, поховав, як належить, свою дружину, організував поминки…

— Ви підете звідси чи ні?

— …А тепер він має повне право влаштувати своє особисте життя. З людиною високодуховною, ерудованою, справжньою цінителькою його таланту.

— Ви про що?

— Не треба йому набридати, коли він захоче, то сам з тобою зв’яжеться…

— Тато пішов… до іншої жінки? ТЕПЕР?

— А навіщо довго чекати. Вони ж не збираються влаштовувати весілля.

— Але ж мама…

— Твоя мама не прочитала жодної високохудожньої книжки за своє життя. Він і так довго жив з нею. Я давно казала: світ грошей засліплює, будь обережний…