…Чи мріялося вам коли-небудь, скажімо, під прогулянку містом, хоч на годинку перенестися крізь усемогутній час і опинитися на цьому ж місці, тільки у позаминулому столітті, аби на власні очі побачити, чим дихали рідні околиці багато років тому, глянути на людей, які ходили цими вуличками, відчути й на собі незбагненну магію різних діб? Мріялося? Ця книжка саме для вас, мрійники.

Мабуть, ось у такій подорожі знайшла натхнення львівська письменниця Анна Хома для створення історично-авантюрного роману, густо помережаного звичаями, архітектурою й мовним колоритом Західної України ХІХ століття. З перших сторінок перед заінтригованим читачем постають гоноровий шляхтич Януш Губицький, спадкоємець родового маєтку, та його таємничий гість Мар’ян Добрянський, чиє покликання — панські маєтки грабувати. Здавалося б, що цим двом робити разом? Що може єднати панича та розбишаку, багатія та злидаря, шляхтича та русина? Чому пан шляхтич із такою шаною приймає у своєму домі злодійчука, чия рука щомиті може «здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить»? Та й то ще було б не найгірше! Чи знає шляхтич, що «десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі» його гостя зачаївся хижий звір, котрий понад усе жадає кривавої помсти? Хто насправді цей Мар’ян Добрянський, навчений вправно «віддзеркалювати тих, з ким має справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея»?

Тим не менш дві дороги переплелися на суцільний клубок.

«Кожному — того пана і слугу, яких він заслуговує», — стверджує письменниця і… не шкодує випробувань для своїх героїв: аж до останньої сторінки не уявляєш, чи спалахне їм світло наприкінці тунелю…

Зізнаюся, після книги Марка Твена «Принц і жебрак», читаної в далекому дитинстві, уже й не сподівалася натрапити на таку яскраву пригодницьку оповідь. Та якщо літературному класику марився Лондон середини XVI століття, то наша сучасниця Анна Хома звернулася до легендарних таємниць рідного Львова, що гордо йменувався Лембергом протягом майже півтора століття австро-угорського періоду свого життя. Так-так, життя, адже місто в цьому романі постає «істотою, що має власну душу, дихає, росте і розмножується новими будівлями й дорогами, захоплюючи довколишні території у свій полон». І читач уже бачить її очима, як «поодинокі екіпажі стукотіли Личаківським бруком, який закінчувався біля церкви Петра і Павла, переходячи далі у битий гостинець; вулиця Пекарська потопала в садибах із пишними садками і неодмінними городами; Панська, піднявши сукні, манірно спацерувала від Бернардинів до Кручених стовпів; а на Баторії однаково добре почувалися буцегарня “Кармеліти” і реальна школа, натякаючи на непередбачуваність шляхів Господніх»…

На диво, авторці майстерно вдалося обійтися без «любовної» домінанти, що зазвичай притаманна «жіночому» письму — хай то фентезі, трилер, детектив чи навіть історичний роман. І без того книга Анни Хоми щедро насичена таємницями та інтригами, карколомними пригодами й несподіваними відкриттями, тож захопленому читачеві доведеться не раз і не два вернутися поглядом на обкладинку, аби з приємністю переконатися: саме так, це написала жінка.

Вікторія Гранецька

Моєму місту присвячую

— Як ваш опікун і друг вашого дому я категорично заявляю, що ваша поведінка не витримує ніякої критики! Яблуко від яблуні недалечко падає! Ваш прадід, Царство йому небесне, сильно постраждав, бо хотів перший із-поміж усіх увільнити своїх хлопів від панщини, хоча кожен знає, що хлоп — то ліниве створіння, яке ні на що не годиться, а якщо йому трохи попустити, то він своїм благодійникам улаштує мазурську різню[1]! Він заразив, наче холерою, своїм лібералізмом дружину і дітей! Ваш батько потім увесь час водився з цими русинами[2]! І що ми маємо на сьогодні? Уся країна пожинає отруйні плоди отруйного сім’я демократії, яке вкинули тоді в гарячі голови наших предків Генцьо Чорний і «Стоваришення»[3]! Усі ці начебто патріотичні сили намагалися зламати освячені віками традиційні порядки! Вони думали, що хлопи їх підтримають, і через це ми зазнали поразок і в сорок шостому році, і в шістдесят третьому! Я вельми дивуюся, що вас нічому не навчили їхні помилки. Як зайдеш між реп’яхи, то й реп’яхів наберешся, а вовк, скільки його не годуй, до смерті в ліс зиркає, — переконливо продемонстрував знання прислів’їв, хлопів і вовків пан Бохенський, дідич[4] сусідньої Поникви, офіціаліст[5] до самих кісток. Предметом його найбільшої гордості був величний палацик над не менш величним ставком. Ну, і ще донька.

Для тих, хто не зрозумів: це він про мене. Я не удостоїв пана не те що словом — поглядом не удостоїв: занадто дорогоцінний мій погляд, щоб розкидатися ним всебіч. Того й гляди, утратиш усю свою дорогоцінну гідність. Хоча… втрачати те, чим зроду не володів, — самі розумієте, непросто.

Зате Януш здійнявся, мов коршун:

— Ви маєте рацію, мої родичі були шляхетними людьми і воліли сісти до Шпільберга[6], ніж зрадити своїм переконанням! А де були ваші предки в ті буремні часи? Чому вони не підтримали повстанців? Чи не тому, що ховалися за спини гігантів, спостерігаючи здалеку, вдасться чи не вдасться їхня затія? Через таких, як ви, Річ Посполита досі пошматована лежить під чужою владою! І до речі, це наші, польські хлопи різали нашу-таки шляхту. Скільки серед них було руських, знаєте? Не знаєте, бо їх не було! Хоча ви — мій опікун і заправляєте моїм маєтком, за чотири роки все зміниться, і я сам буду вирішувати свою долю. Тоді пан уже не зможе наказувати мені, шляхтичу з діда-прадіда, чиї предки ведуть свій рід з п’ятнадцятого сторіччя, кого мені приймати в себе вдома, а кого — ні! Мене виховували в демократичних традиціях, але таке поняття, як «честь», ще ніхто не скасував! Тому прошу пана негайно і поштиво перепросити мого товариша або… ми будемо зустрічатися тільки в офіційній обстановці в разі крайньої необхідності!

Ось так. Або-або. Жодних золотих серединок.

Я продовжував пильно вивчати червону водицю у своєму келиху. Де двоє б’ються, там третій… гм, може спокійно м’яти ханьки[7] осторонь, навіть якщо він — головний винуватець бійки. Особливо якщо.